Дорогою у безсмертя
«Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», — ці сакральні слова Кобзаря з повним правом можна присвятити Зеновію Красівському, одному з небагатьох аристократів духу, котрі здолали чесно і прямо свій тернистий шлях через десятиліття тюрем, концтаборів окупаційного совєцького режиму та осяяли дорогу іншим…
Народився Зеновій Красівський 12 листопада 1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, в незаможній, багатодітній селянській сім’ї’. З юних літ включився в національно-визвольну боротьбу в лавах революційної ОУН. «І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретности від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля».
Понад 26 років неволі не зламали, а лише загартували його. «Половина людського віку. А в мене — чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу. Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордости, яке я маю від пережитого!»
«Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тятися люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. В житті він не мав нічого в посілості й навіть не міг мати. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим. Зустрічався він із тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль», — так оцінював Зеновія Красівського Євген Сверстюк.
Що ж до поезії Красівського, то вона вражає своєю цілісністю, глибоким символізмом. Його слово — «твердая криця», «безжалісний меч», «караючий бич»:
Затямте!
Ідея живе лиш тоді,
Як прагне людина
За неї померти!
Зеновій Красівський не боявся смерті, він ніколи не припиняв боротьби, розпочатої ним у дитячому віці.
«Красівський вірив у сенс боротьби. Тому й «перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду». Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу — часто сам-на-сам із ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступних героїв, обов’язком яких було запалити серця інших, а значить — іскра боротьби не згасне» (Роман Коваль, «Він належав до касти героїв»).
Хай наша кров,
траждання наші, жертви
Нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплести моє життя в вінок Твого безсмертя!
Моя Ти доле, Україно, мій Ти світе!
20 вересня 1991 року обірвалося життя Зеновія Красівського. З цілого світу зібралися українці провести в останню путь того, хто все своє життя присвятив рідній Україні…
Трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників, толерує ворогів, не шанує своїх героїв, не прислухається до своїх Пророків.
Зеновій Красівський не був подібним на багатьох «вправних» політиків «національного табору», бо був романтиком-ідеалістом. Він не вмів «грати», «комбінувати», не намагався «сподобатися електорату». Не терпів біля себе холуйства, підлості та інтриганства. Не сипав порожніми словами, гаслами чи фразами. Говорив, як думав. І жив так, як учив жити інших. Ідея та чин, слово і діло у нього були єдиними, цілісними. Коли його слухаєш або читаєш — не треба «відділяти зерно від полови» — «полови» немає.
Правда, якою жив Красівський, часто була гіркою. Тому й багатьом не подобалася, адже коли дисиденти захопилися виборами до «совєтів», він твердив, що свободу не можна «вимолити», «видурити» чи «вижебрати», а треба вибороти.
«Не буде ефективною ні боротьба партій, ні боротьба депутатів у Верховній Раді — не будемо мати нічого, якщо не усвідомимо, що ми повинні бути силою, що ворог із тою силою повинен рахуватися». Коли «демократи», йдучи «в ногу з часом», говорили, що ворог — «комуністична номенклатура та імперський центр», Красівський заявляв прямо: «Наш ворог — то є ворог історичний — Росія! Червона, біла, зелена, — яка хочете…». Коли «демократи» змагалися за «оновлений Союз», Красівський відверто і конкретно стверджував: «Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава!». Коли «демократи» публічно відмежовувалися від націоналізму, від боротьби ОУН-УПА, Красівський писав: «Я завжди і по сьогодні був гордий із того, що я український націоналіст!».
Один із учнів Зеновія Красівського якось сказав мені: «Якби він сьогодні жив, все було б інакше, все було б не так». Справді, мабуть, не було б такої тотальної спекуляції на крові і славі полеглих героїв, не було б стільки псевдонаціоналістичної демагоги і фразерства, не було б огульної профанації і дискредитації великої ідеї.
«…Сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди — це урок Красівського, і цей урок варто частіше повторювати» (Євген Сверстюк).
Із відстані часу багато хто зрозумів, кого не стало серед нас.
Нехай же ніколи не дає нашому сумлінню заснути пам’ять про Зеновія Красівського, Лицаря ідеї нації, який є символом чесності перед собою і своїм народом.
Віктор Рог, м. Київ.
За матеріалами Косівського філіалу музею визвольної боротьби ім.С.Бандери.
«Гуцульський край», №38, 17.09.2021 року
