Роман Шухевич — Герой України
30.06.1907–5.03.1950 рр.
Український політичний і військовий діяч. Очолив визвольну боротьбу українського народу як головнокомандувач УПА в 1941–1950 роках. Народився у м. Львові, де закінчив Академічну гімназію. Член УВО, служив у польській армії. З 1929 року — член ОУН, в 1930 призначений керівником бойової референтури Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Один із організаторів збройних сил Карпатської Січі в 1938 році.
Ініціатор створення у квітні 1941 року дружини українських націоналістів, командир бойового підрозділу ДУН «Нахтігаль». У 1943 році — військовий референт проводу ОУН(б), з серпня 1943 року — провідник ОУН, з листопада 1943 року — головнокомандувач УПА. З 1944 року — голова Генерального Секретаріату і генеральний секретар військових справ УГВР. У 1946 році — йому присвоєно звання генерал-хорунжого УПА. У березні 1950 року загинув у бою із співробітниками НВС у с. Білогорщі біля Львова.
У ніч з 29 на 30 червня до Львова ввійшов один із двох батальйонів дружин українських націоналістів — «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича. Його вояки зайняли стратегічні об’єкти міста — вокзал, ратушу, електростанцію, радіостанцію.
Вранці того ж дня із Кракова до Львова перебралася спеціальна група ОУН у складі відомих її діячів — Ярослава Стецька, Василя Кука, Івана Равлика, Миколи Лебедя. Головним завданням групи було організувати проголошення у Львові незалежності України. Протягом дня члени групи провели інтенсивні перемовини з громадсько-політичними діячами, представниками українського духовенства, заручившись їхньою підтримкою, скликали Народні збори, на яких оголосили Акт відновлення Української Держави.
Акт проголошення незалежності було підтримано на численних зборах місцевих громад в усій Західній Україні. Члени ОУН активно взялися за розбудову української державності, створюючи місцеві самоуправи та міліцію. На вулицях міст з’явилися плакати з закликами вступати до українського війська. Відновлення української державності не обмежилося Західною Україною: із завданням встановлювати українську адміністрацію та відроджувати українське національне життя на схід вирушили тисячі юнаків і дівчат, об’єднаних у похідні групи. Активна діяльність націоналістів аж ніяк не вписувалась у плани Німеччини.
Керівництво Третього Рейху розглядало Україну лише як колонію, сировинний придаток імперії. Відповідно, жодних союзних держав на захоплених теренах німці бачити не бажали. З іншого боку, вони не хотіли виявляти своїх справжніх намірів у той час, коли ще тривали активні бойові дії на східному фронті, аби не налаштовувати проти себе місцеве населення. Дії ОУН примусили нацистську владу відкрити своє справжнє обличчя — обличчя окупанта.
Уже в перші дні після проголошення Акта німецька адміністрація почала тиснути на провідних діячів ОУН, вимагаючи його скасувати. Проте на закиди, мовляв, проголошення відбулося без дозволу окупаційної влади, провідник ОУН Степан Бандера заявив, що у справі проголошення незалежності України він спирався винятково на повноваження, надані йому українським народом.
Німці, переконані, що їм вдасться задушити спротив у зародку, дали наказ про арешт Степана Бандери, прем’єр-міністра Українського державного правління Ярослава Стецька та інших керівників ОУН. 15 вересня 1941 року почалися масові арешти націоналістів в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині. За ґратами опинилися понад півтори тисячі оунівців, що від початку німецько-радянської війни розбудовували національне життя у різних куточках України та в інших країнах Європи. 25 листопада 1941 року поліція безпеки Третього Рейху (СД) видала наказ про негайний арешт усіх членів ОУН як таких, що готують антинімецьке повстання.
З огляду на розгорнуті репресії, керівництво ОУН вирішило повернутися до підпільних форм діяльності.
За матеріалами Косівського філіалу обласного музею «Визвольної боротьби» ім. С.Бандери.
«Гуцульський край», №26, 25.06.2021 року
