Велика дослідниця «маленької» жінки
Ім’я Ірини Вільде (1907–1982) серед тих небагатьох прозаїків, які писали про повсякденне буття: щастя, надію, радість, тугу, самотність, віру — витримало перевірку часом: і сьогодні нам близькі персонажі, витворені художньою уявою письменниці, яка дебютувала ще у 1926 р. оповіданням «Марічка», а за якесь десятиліття її твори, видані під цим же псевдонімом (німецьке Wilde — дика) — збірка новел «Химерне серце», повістевий цикл «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» принесли їй славу однієї з найвизначніших письменниць Західної України.
Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон, у заміжжі Полотнюк) народилася 5 травня 1907р. у Чернівцях, у родині гімназійного вчителя і письменника Дмитра Макогона. Саме родинній атмосфері — з її культом красного письменства, зокрема Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Лесі Українки і особливо землячки Ольги Кобилянської — Ірина Вільде завдячує своїм захопленням літературною працею.
Родина Макогонів стала жертвою шовіністичної політики румунського уряду щодо українського населення Буковини, окупованої 1918 року боярською Румунією. Дмитра Макогона звинувачували в «антидержавній діяльності» й двічі заарештовували, відтак родина переїхала до Галичини, у Станіславів (нині Івано-Франківськ). Тут майбутня письменниця закінчила 1927 року українську приватну гімназію, далі студіювала словістику й германістику на філософському факультеті Львівського університету, навчання в якому була змушена залишити через матеріальні нестатки — попри те, що вже була відомою у літературному середовищі.
Часто читала свої твори публічно — разом із Б.-І.Антоновичем, Сардинським та іншими відомими письменниками. Від 1933 р. працювала у газеті «Жіноча доля» у Коломиї — тоді значному культурному осередку Галичини. Її перу того періоду належать есеї, присвячені творчості Б.-І. Антоновича, Ірини Надіжної, Дарії Ярославської. Спробувала також учительської справи, пізніше була спецкором газети «Правда України» (1945–1949).
Членкинею Спілки письменників стала у 1940 р. Проводила велику громадську роботу як народний депутат рад різних рівнів, а також у письменницькій організації. А головне — писала власну прозу. її творчість одразу викликала не тільки інтерес, а й певні суперечки. «Загалом жінки у прозі молодої Ірини Вільде цілком вкладаються у стереотипи уявлень про жінок, що їх витворив збірний досвід української, передусім західноукраїнської, галицької спільноти», цілком слушно зазначає Стефанія Андрусів.
«Думка про те, що жінка має бути непересічною особистістю, мати свій власний світ, сповнений глибоких почуттів та інтелектуальних пошуків, після Н.Кобринської, Є.Ярошинської та О.Кобилянської не була новою. Натомість цілком новим було утвердження права на існування у літературі як об’єкта дослідження жінки звичайної, з далеко не винятковими здібностями, з аж ніяк не глобальними життєвими питаннями — жінки з маленьким світом («світиком»), який також резонує на всі проблеми буття, із царини почуттів».
Вона дає чітко зрозуміти читачеві, що відчуття щастя зовсім різне у різному віці: у дитинстві воно має одне емоційне забарвлення, в юності — інше, а у зрілості — зовсім інше (новела «Щастя»). Виявляється, що сам час має не тільки різну швидкість, а й різну вагу: «Майже відкриття: час можна не тільки вимірювати, а й важити. Одна вага часові в дитинстві, друга — в юності, а своя — у зрілому віці, а зовсім інша — у старості. Ця остання, до речі, найвагоміша… Тому, напевно, і ціна на нього найвища» — (збірка «Окрушини»).
У творчій спадщині Ірини Вільде — уже згадувані повісті «Метелики на шпильках» (1939р.), «Б’є восьма» (1936), а також «Повнолітні діти» (1939), «Ті з Ковальської» (1947), книжки повістей, оповідань і нарисів «Химерне серце» (1936), .«Історія одного життя», «Наші батьки розійшлися» (1946), «Її портрет» (1948), «Стежками життя», «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Кури», «Нова Лукавиця» (1953), «На порозі» (1955), «Ти мене не любив» (1958), «Життя тільки починається», «Троянди і терен» (1961), «Людське тепло» (1964), збірка мініатюр «Окрушини» (1969), «Кроки часу» (1979), роман «Сестри Річинські» (1958–1964) був відзначений Державною премією УРСР імені Т.Г.Шевченка (1965).
У 1967–1968 рр. побачили світ «Твори» у п’яти томах. Уся творчість письменниці — свідчення її хисту тонкого психолога. Роман «Сестри Річинські» написаний під впливом частих відвідин.родини Ольги Денисівни Годованської, вчительки Пістинської середньої школи. Чоловік Ольги Денисівни Іван Сидорович Годованський вчив пістинських дітей біології, зробив першу теплицю для учнів у Косівському районі, а також посадив біля школи коркове дерево, яке росте й нині.
Іван Сидорович Годованський і його дружина Ольга Денисівна — родом із Чернівців, після закінчення Чернівецького університету приїхали працювати у с. Пістинь. Іван Сидорович (1896 р.н.) — учасник Першої світової, писав вірші. Роман Федорів згадував про нього у книжці «Скрипка, що грала тисячу літ». Ірина Вільде часто відвідувала згадану родину, а також родину Петра Мироняка, мудрого українця, що мав у очах «цілий світ», перечитав багато книжок. Гостювала у священничих родинах с. Пістиня — отця Миколи Лютого (1950–1955), похований на сільському цвинтарі, а також його сина, отця Петра Лютого.
Люди пам’ятають і нині цю тендітну, невисокого зросту жінку, що неодноразово бувала у Косові та Пістині.
Підготувала Анна БОГДАН,
членкиня Союзу українок.
«Гуцульський край», №20, 14.05.2021 року
