Петро Дмитрович Григорчук — чудовий чоловік, батько, товариш і просто чуйна і порядна людина

Сто років тому 19 квітня у родині Дмитра та Анастасії Григорчуків у Річці народився хлопчик, якого назвали Петром. Він ріс допитливим і кмітливим. Окрім повсякденної роботи захоплювався танцями, грою на музичних інструментах, різьбленням та іншим. У сім’ї крім нього виховувались троє хлопців і дві дівчини. Петро допомагав батькам, ділився секретами із братами, захищав сестричок. Росли вони чемними і слухняними. Але дитячі і юнацькі роки пролетіли дуже швидко.

Петро Григорчук був розсудливим і відповідальним, задумувався над життям і мріяв про щасливе майбутнє. Із задоволенням вчився різьбити у місцевих, знаних майстрів Івана Кіщука, Михайла Медвідчука і Петра Грималюка.

Петро Дмитрович Григорчук

Він легко засвоїв всі ази різьблення. Відразу став заробляти гроші, бо були тоді дуже важкі часи. Батьки дбали про дітей, вчили їх бути чесними й порядними, трудолюбивими, віруючими. Хлопець тягнувся до книжок, цікавився історією краю, любив літературу, займався спортом. У 1936–1939 рр. він уже виготовляв різьблені й інкрустовані художні вироби, рахви, тарелі, та багато іншого для продажу і польського підполковника Норберта Окоповича, який тоді.,мешкав у Річці і мав приватний музей, а також кращі зразки віддавав у гуцульський музей, що на Верховинщині і престижні музеї Європи та Америки.

Коли у 1941 році розпочалася Друга світова війна, його призвали до армії. Був Петро мінометником і в одному з боїв його поранили. Деякий час перебував на лікуванні в евакуаційному шпиталі. Після одужання Петро став бійцем трудового фронту — працював машиністом підйому на шахті у м. Новокузнецьку Кемерівської області. Хоч далеко перебував від його дому, але думками линув до рідного краю.

У серпні 1945 року повернувся на Гуцульщину і відразу взявся до роботи — обіймав посади майстра-інструктора з різьби у Косівському художньо-промисловому училищі, агента з державних заготівель райуповмінгазу, голови Річківської сільської ради, голови правління артілі «Гуцульщина» у Косові, голови колгоспу в Яворові…

П.Григорчук поринув у всі відбудовчі процеси перших післявоєнних років, але не полишав своєї улюбленої справи — різьби, аматорства на сцені. Петро Дмитрович був неодноразовим учасником і переможцем районних, обласних, республіканських виставок, конкурсів, олімпіад, за що нагороджували його грамотами і дипломами різних рівнів.

Петра Григорчука поважали односельчани, користувався великим авторитетом серед ровесників, відомих майстрів, районних керівників. Він був непересічною особистістю, талановитим учасником художньої самодіяльності, майстром на всі руки, відданим і досвідченим керівником. Крім цього, Петро був турботливим чоловіком і батьком.

З дружиною Анастасією Федорівною виховали двох синів Петра і Володимира. Привчали їх до сільської праці, але понад усе прищепили їм любов до мистецтва й науки. Обидва сини здобули освіту і гордяться своїм батьком, який був не тільки для них опорою і порадником, а добрим наставником і вчителем.

Петро Дмитрович умів вислухати і порадити, якщо треба було комусь допомогти — нікому не відмовляв. Коли очолював виконком Яворівської сільської ради, будучи ревним прихильником і поціновувачем гуцульського мистецтва ініціював і створив у селі музей побуту та мистецтва Гуцульщини. Тут зберігалися шедеври відомих різьбярів М.Мегединюка, Ю.Шкрібляка, Юрія і Семена Корпанюків та інших.

У той час у Яворові процвітав багаточисельний колектив художньої самодіяльності. Петро Дмитрович разом з дружиною Анастасією були активними учасниками — бездоганними танцюристами. Петро з успіхом виступав в ансамблі дримбарів і танцювальному колективі, з хором, для якого написав багато коломийок, які користувалися неабиякою популярністю.Він був душею компанії з великим почуттям гумору й людяності.

Певний час родина Григорчуків проживала в Яворові. У 1968 році їхня сім’я переїхала до рідної Річки. Тут односельці виявили велику довіру — обрали його головою сільської ради. Він повністю віддався своїй роботі, прагнув якнайбільше зробити для рідного села і земляків.

На перше місце завжди клав державні, громадські справи, а потім — особисті. Був ініціатором спорудження пам’ятника жертвам воєнного лихоліття, також — будівництва нової типової середньої школи. Особисто контролював хід усіх будівельних робіт у селі. За період трудової діяльності Петро Дмитрович залишив добрий слід — будівництво доріг, мостів, адмінприміщень. Про унікального гуцула тоді писали у газетах і журналах. Бо він умів поєднувати основну працю із захопленнями.

Написав багато коломийок-співанок про наші гори, його красу, дівчат, місцевих жителів і їхні таланти. За життя йому вдалося впорядкувати рукопис книги «Гуцульські співанки, коломийки». Сини зберігають його творчі доробки і художні вироби, що є доброю пам’яттю про їхнього батька.

До останнього дня свого земного життя Петро Григорчук очолював виконком Річківської сільської ради. У 1974 році невблаганна смерть забрала життя у повного сил і задумів керівника, чоловіка, батька, товариша і просто чуйної і порядної людини. Його добрі вчинки згадують ті, хто працював з П.Д.Григорчуком, знайомі, друзі та односельчани. Нащадки П.Григорчука гордяться його досягненнями і свято бережуть пам’ять про найріднішу людину.

Вікторія Кушнірчук.
«Гуцульський край», №16, 16.04.2021 року