Лепкалюки — доля однієї родини

(Продовження. Початок теми — у №6 від 5 лютого 2021 р.).

Досліджуючи світлину Миколи Сеньковського «Косівські типи», вдалося відновити імена портретуючих осіб — Василини «(мами) і Параски (доньки) Лепкалюк. Саме це фото спонукало мене скласти повніше уявлення про рід Лепкалюків з давніх часів і до сьогодення.

Заможність родини Лепкалюків не була показовою, виділив її з — поміж інших саме Костин, син Василя (1826 — 1892 рр.). Так, рід Лепкалюків знають у нашому терені як багатих і порядних ґаздів. Написав про нього відомий український письменник, етнограф і публіцист Михайло Ломацький у книзі «З гір Карпат» (Мюнхен, 1967).

Розповідь записана за словами правнука, Мирослава Лепкалюка, який виїхав на проживання у США і досягнув там великого визнання як інженер-мостобудівник. Довідуємося з видання, що Костин — заможний ґазда, дідич, меценат. Він був депутатом до Галицького сейму у Львові і до імперського — у Відні, власником найбільшої полонини Кринта, де розводив коней породи «гуцулики», продавав їх по цілій Європі і до Відня — в цісарські конюшні.

Зі споминів старожилів, був справедливий, добре платив найманим робітникам, ґаздував у Старому Косові. Зараз нащадки цього славного роду живуть у рідному Старому Косові та навколишніх селах, поширився рід і по цілому світу. Його дружина Анна з Том’юків, на її могилі вказана лише дата смерті — 14.02.1897р. У них було троє дітей: Микола, Юрко та Іван.

Микола (1867 — 1.05.1905, прожив усього 38 років), син Костина, був членом створеної у Старому Косові «Січі» (засновник Кирило Трильовський). Збереглася чудова світлина Якова Оренштайна, видавця з Коломиї «Січ у Старім Косові» (1904), в центрі якої стоїть Юлія Абрисовська (1842–1921), її було обрано кошовою «Січі» (керівником). Зліва від неї бачимо Миколу Лепкалюка і його дружину Єлену Лепкалюк (1866–1919). У них було троє дітей: Іван (1891–1936), Михайло (1893-1974) та Марія (1896–1899).

Збереглося декілька фотографій Михайла, з часу його служби в австрійському війську, на яких видно рівень вишколу та галантності військових того часу. Мундир йому личив. Його дружина Василина з родини Дмитра і Єлени Багнєк. Михайло та Василина одружилися у 1924 році. В них народилося троє дітей: Дмитро (1925–2003), Параска (1927–2011) та Микола (1929–2000). Мешкали сім’єю на питомому (родинному місці) ґрунті в селі Старому Косові, пізніше — у власній хаті в Вербовці за сучасною адресою вул. Галана,1. Там з ними мешкала мама Василини, Єлена Багнєк (дівоче прізвище Дубей), про яку згадують і зараз навколишні сусіди.

Після смерті Василини, 1966 року, Михайло перейшов жити до сім’ї старшого сина Дмитра і невістки Марині в село Смодну. Своїх дітей у них не було, тому взяли за свою дівчинку Наталку. Дмитро з дружиною похований на Смоднянському цвинтарі, а Михайло — в Старому Косові.

Мама Василини Лепкалюк була з роду Дубеїв, досить заможних дідичів Вербовця. Єлена Дубеєва (саме так її пам’ятають навколишні сусіди) вийшла заміж за Дмитра Багнєка. Бачимо її зображення на кількох фото, найціннішою з яких є та, що з групою членкинь Союзу Українок. Вона була багаторічним, як зараз кажуть, спонсором цієї патріотичної організації. Єлена народилася у багатодітній сім’ї, відомі її брати і сестри: Семен (1873–1941), Микола, Петро, Марія та Гафія (1881–1964).

З цієї сім’ї вийшло багато поколінь. Певно, половина села Вербовця — це близькі та далекі родичі. їхні батьки: Онуфрій (прожив 43–47 років) та Євдокія (на її хресті цікавий напис: «Одокія Дубей сей хрест собі поклала 1912»). Група могил цього славного роду збереглася на цвинтарі села Вербовця завдяки пам’яті декількох поколінь Дубеїв. Зараз ними опікується Ростислав Дубей. Пам’ять про цей рід збереглася у назві місцевості на східно-південній околиці села — «Дубеєва бавка».

Родина Михайла Лепкалюка — порядні ґазди, які поколіннями зажили доброї слави, зазнали повної зневаги в часи «совітів» — як вороги держави. їх вивезли до Сибіру, вони пережили тяжкі поневіряння. Донька Параска одружилася на засланні в Хабаровському краї. В її сім’ї народилося троє синів. Доля і рід їх продовжується там далеко від родинного гнізда. Параска пізніше повернулася до родинної хати, де і дожила своє життя. Спочиває на старокосівському цвинтарі.

В Косові живе товариш Параски — Володимир Васильович Тутуруш (1928). Вони обоє були студентами — Івано-Франківського медінституту (тепер — університет). У краєзнавця збереглися фотографії родини Лепкалюків, які йому раніше передали саме Параска та Микола. Він добре знає цю родину, спілкувався з Миколою і Параскою після їх повернення з Сибіру.

Микола вчився на історичному факультеті Чернівецького університету. Разом з ним вчилися Ігор Пелипейко, Йосип Перкатюк, Семен Богдан. Там його заарештували, пройшов пекло КДБістських допитів, тримався мужньо, був засуджений на довгих 10 років заслання у Хабаровському краї. Після відбуття терміну покарання повернувся до рідного краю, де і проживав у родинній хаті у Вербовці.

Коця Лепкалюка і зараз пам’ятають як веселого, набутного, дотепного товариша. Він був добрим майстром-слюсарем, і зараз можна нарахувати декілька десятків металевих конструкцій, «зварених» ним. Одна з них — брама на обійсті Тутуруша.
Володимир Васильович надав інформацію про долю Миколи Лепкалюка дослідникові повстанського руху на Прикарпатті Михайлові Андрусякові з Коломиї, який є автором багатьох видань про наших героїв, зокрема і трилогії: «Брати грому», «Брати вогню» та «Брати просторів».

В останньому томі трилогії вміщена найповніша історія Миколи Лепкалюка, як борця за волю України, та його тернистий шлях «сибірськими просторами». Цю трилогію було вноміновано на здобуття Шевченківської премії.

Юнаком Микола вподобав собі Дарину Лаюк. Перші миттєвості щастя обірвалися несподівано скоро. Миколу засудили. Дарина вийшла заміж за Леоніда Хвиля (керівника духового оркестру), в скорому часі померла. Микола повернувся з Сибіру. На його замовлення художник виконав великий портрет Дарини, який постійно був у його помешканні. Він так і не одружився, до кінця свого життя кожної неділі носив живі квіти на могилу Дарини. Справжнє кохання — на все життя!

Чи могло бути все по-іншому? Можливо. Та кожен з нас сам вибирає дорогу, по якій піде, і пройдений шлях, з його перемогами та поразками, буде унікальним.

Історія родини однієї гілки роду Лепкалюків є прикладом випробування, через які проходило багато людей. Частина зневірялася і зникала в загальному плині часу. Інші боролися до кінця і зажили собі невмирущої слави. Кожен особисто вніс свій вклад у формування свого родоводу. Нам всім важливо пам’ятати історію нашого народу, свого роду, родини, сім’ї, берегти пам’ять про найдорожчі родинні зв’язки. Всіх нас пов’язує спільне прадідівське коріння, з якого розростається крона людства. Фіксуймо історії своїх родин, щоб було що передати прийдешнім поколінням.

Мирослав Близнюк.

«Гуцульський край», №7, 12.02.2021 року