Покровителів родоводу виготовляє Олексій Пшеничнюк

Прекрасне в житті,
прекрасне в мистецтві
допомагає людині жити,
допомагає
виконувати складну справу
життя,
бо це прекрасне випрямляє
її душу.
Й. В. ҐЕТЕ.

Його предки були споконвічними ратаями. Сіяли жито, пшеницю, а звідси і прізвище їхнє з’явилося — Пшеничнюк. Та й саме місто Житомир, де Олексій народився у 1979 році чи не єдине у світі, назва якого складається з хліба і миру. Акурат на Житомирщині найбільш родючі землі на яких колись колосились жита і пшениці, наливались соком яблука і груші, милували око мальви та чорнобривці і стояли на сторожі обабіч гостинців випростані тополі. Селяни, йдучи ввечері з поля після трудового дня, чарували усіх своїми піснями.

Пісні, танці, звичаї та обряди були у житомирян на всі випадки: від сватання до весілля, від гаївок до зажинків… З першого зажинкового снопа з добірним зерном виготовляли селяни дідуха. Одні мудрували над тим снопом, складали докупочки в жменю колосочки, перев’язували їх солом’яною плетінкою і створювали своєрідне дерево життя. Інші просто заносили снопа у клуню і зберігали до Різдвяних свят, а тоді урочисто заносили на Святвечір до хати, де вже накривали стіл і ставили на нього дванадцять пісних страв.

Дідуха згори обарвлювали васильком благоуханним та різними сухоквітами, гілочками льону, бо він був знаком урожаю, зажитку, маєтності, довічного предка, родоначальника династії, світського життя українців, оберега роду. Дідух фігурував покровителем родоводу, Богом усіх душ тих прародичів, хто відійшов від родини у царство і хто злучає та здійснює відносини прабатьків з нащадками.

А відтак минали свята, приходили щедрувальники, господар виносив того діда (снопа) з хати на обійстя, збирав з нього жменю зерна яким починали сівбу навесні і спалював, а молодь перестрибувала через отой вогонь. А міщани, які купували дідуха на базарі або їм приносили родичі з села, ті зерна збирали і пташок годували, а соломку спалювали на перехресті доріг і попіл розсівали по царинках. Тепер ця оповідь виглядає як казка, бо вже й женці не жнуть, і жита не колосяться, і пісень народних не чутно.

На широкополих ланах жовтіє ріпак, бо його дорожче можна продати, пісні наші замінила попса, а народні майстри старшого покоління давно вже покинули цей світ, і, здавалось би, уже деякі види народної творчості відмирають разом із своїми творцями. Та в українців потяг до творчості закладено у генах і рано чи пізно він загорається і спалахує новим полум’ям.

Так сталося і з героєм моєї оповіді Олексієм Пшеничнюком, який народився у м. Житомирі у сім’ї робітників. Батько Анатолій працював будівельником, мати Галина — кравчинею. Окрім Олексія у сім’ї були ще син і дочка, яким батьки прищеплювали любов до праці, пошану до старших, любов до України, виховували на кращих зразках української і світової літератури, бо у них була велика книгозбірня.

Коли Олексій підріс то почав прислуговувати у храмі святого Миколая, де служив на парафії священник Василь Кобелюк, котрий походив із Західної України. Якось, перед різдвяними святами хлопець запримітив у святині щось дуже схоже на ялинку, але воно виглядало ще презентативніше. Як з’ясувалося, то був майже забутий на Поліссі дідух, артистично зроблений з колосків жита й пшениці. Побачене не давало спокою Олексію, він прагнув і собі зробити такий мистецький витвір, тільки меншого розміру. Але час минав швидко, юнак знайшов собі інше заняття, а небавом вступив до Житомирського державного університету імені Івана Франка, аби глибше пізнати історію свого народу і свого роду, його культуру, звичаї та обряди. І вже у 2006 році таки ризикнув і зробив свого першого у житті дідуха, а перегодя — і павука. Так Олексій Пшеничнюк взявся за соломоплетіння. Майстрів, які вміли це робити, поблизу не було, то вчився, як міг.

Літератури відповідної не було, але українці кажуть: хто шукає — той знаходить. Отож, Олексію пофортунило знайти книгу Любові Саннікової «Свята мова творця у звичаї народу». Йому просто захотілось відтворювати такі речі як у книжці, щоб їх можна використовувати в побуті, особливо на свята. Він уже був одружений і цією штучністю зацікавилась і жінка Олексія — Ганна. Першою її роботою з соломи був різдвяний павук. Так і почали робити: він — дідухи, вона — павуки.

У книзі були добрі ілюстрації одиничних виробів із соломи, як-от, витвори високославного мастака із Здолбунова Миколи Огородника. А вже відтак у фейсбуці побачив дідухи Марії Кравчук з Волині. І тільки у 2014 році Олексій Пшеничнюк придбав книгу Ольги Лобачевської «Возьми простую соломку», видану в Білорусі. Звідти осягнув усі опорні техніки соломоплетіння. За кожним витвором фігурував правдивий мастак із своїм творчим мудруванням, із своїми таємницями навику.

Плине час, а Олексій уже почав виготовляти з соломи багатоманітні обереги, плетениці і діадеми, забавки, фігури, скриньки… Він став популярним народним митцем не лише на Житомирщині, а й в Україні та чужоземних світах, куди везуть поціновувані творчості Олексія Пшеничнюка його витвори. Уже й синочок народився, якого нарекли Жданом, і донечка Зоряна є, які колись продовжать татову справу. Творцеві стало в місті затісно, він переселився у село Озерянку поблизу Житомира, обзавівся там земельною нивою і почав сіяти жито-пшеницю аби мати свою солому. І трішки ячменю та льону. А ще — різних сухоквітів.

В Олексія Пшеничнюка було видимо-невидимо благосних подій, а серед них персональні виставки «Космос древньої України» та «Витоки» і особливо незабутньою виявилась виставка у Житомирському музею космонавтики. Він провів понад півсотні майстер-класів з соломоплетіння і виготовлення дідухів та павуків у Києві, Старокостянтинові, Старому Острополі, Коростені, Житомирі… Його великі дідухи прикрашали на Різдвяні свята вулиці і площі Житомира, Кам’янця-Подільського, він був учасником фестивалів «Живий вогонь єднає Україну», «Коляда в Тетерівськім Кіші», «Рушники рідного краю», «Обжинки», брав участь у теле- і радіопередачах «Крокуй за обрій», «Мамина доля»…

Своїми витворами Олексій Пшеничнюк достойно презентує Україну в далеких і близьких світах, стверджує, що народна творчість в Україні відроджується у молодому поколінні. В Олексія багато кебетливих виучеників, особливо . серед школярів. Це Микита Сметанюк, Матвій Пономарьов, Владислав Волотівський, які вже добре вистудіювали матеріал, засвоїли різні техніки плетіння, можуть працювати самотужки і виготовляють гарні вироби.

Траплялись у життєвій біографії художника й різні пригоди. Я ще тоді жив у Житомирі, — згадує Олексій Пшеничнюк. — Якось зателефонували мені незнайомі і попросили виготовити для них павуків. Це вже був березень. Але ми ще мали солому і дружина зробила. Ми домовились із замовниками про зустріч. Вони повинні були приїхати до нас додому. Мій будинок знаходився навпроти зупинки і я вийшов їх зустріти. З автобуса вийшла молода пара.

Першим, на що я звернув увагу, було щось дивовижне в їх позорі. І в рухах теж відчувалась якась невпевненість. Коли вони проходили вузький коридор — жінка дістала телескопічну паличку на взірець вудки. Я зрозумів, що вони незрячі, а чоловік розглядав силуети. Як виявилось, павуки їм були потрібні в їхній реабілітаційний центр для людей з проблемами зору. Вони руками вимацували павуків аби відчути їх контури. Пізніше я відвіз їх автомобілем до відділення нової пошти, бо павуки були потрібні в іншому місті. На пошті відмовились їх пересилати, сказали, що вони не дійдуть цілими. Ми придбали пригідну коробку і чоловік повіз їх рейсовим автобусом. Ми з жінкою раділи, що змогли їм пригодитися…».

Свій шлях до опанування цього виду народного мистецтва Олексій торував довго. Починав свою трудову діяльність оператором котельні, відтак пішов батьківським шляхом і став будівельником і тільки добре осмисливши свій майбутній фах, взявся за солому.

Зараз у майстра особливо гаряча пора, бо треба встигнути зробити десятки дідухів, адже наближаються Різдвяні свята, на які за традицією будуть збиратися українські роди до купи за урочистим столом, а вночі із зоряних небес прийдуть і душі предків, які заночовуватимуть в колосках покровителів родоводу, які виготовляє Олексій Пшеничнюк та інші майстри на українських землях.

Дмитро ПОЖОДЖУК,
член Національної спілки журналістів України,
заслужений майстер народної творчості України.

«Гуцульський край», №50, 11.12.2020 року

Share