Олена Степанів — вояк із жіночими чарами
Перша жінка — січовий стрілець народилася у день святої Катерини — 7 грудня 1892 р. в с. Вешнівчику Перемишлянського повіту (нині Перемишлянського району Львівської обл.), у сім’ї священника.
З 1910 р. Олена Степанів навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства у Львові. У 1912 р. вступила до Львівського університету, на філософський факультет, де слухала лекції М.Грушевського. У студентські роки брала активну участь у роботі товариства «Сокіл», очолила його першу жіночу чоту у Львові. Була активною учасницею січового стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові стрільці — II» (провідниця жіночої чоти). У 1914 році увійшла до складу комітету об’єднаних стрілецьких товариств (м. Львів). Виїхала на фронт у складі жіночої чоти Легіону українських січових стрільців. Брала участь у битвах під Комарниками та біля гори Маківки (квітень-травень 1915 р.), згодом стала хорунжою.
Наприкінці травня 1915 р., під час битви під м. Болеховом, потрапила до російського полону. У 1915–1917 рр. перебувала, як військовополонена, в Ташкенті, де організувала українську громаду. У грудні 1917 р. повернулася до Галичини. Одна з організаторів Листопадового зриву 1918 р. Брала активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 рр. як чотар Української Галицької армії. Нагороджена срібною медаллю Хоробрості (1914 р.) та Військовим хрестом (1919 р.). Але через захворювання на тиф змушена була залишити військову службу.
У 1919 р. працювала пресовим референтом Держсекретаріату закордонних справ ЗУНР, а потім — у міністерстві закордонних справ УНР у Кам’янець-Подільському. У 1919 р. з дипломатичною делегацією відбула до Відня. У 1919 р., навчаючись у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію німецькою мовою на тему «Розподіл і розвиток суспільства у старій Русі до половини XIII століття».
Повернувшись до Львова 1922 р., викладала історію і географію у Львівській гімназії сестер-василіянок і Львівському таємному українському університеті. Була членом наукового товариства ім. Т. Шевченка (ініціювала створення його географічної комісії), товариства «Рідна школа», референтом при ревізійному союзі українських кооперативів. Співпрацювала з організацією «Пласт» та УВО.
Олену всі любили. Вона була дуже товариська, тактовна з усіма. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцеві якось приснилася О.Степанів, ніби вона його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба». І він із заплющеними очима схопився, біг і кричав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці почули його крик, розбіглися. А за якусь мить у те місце справді влучив артилерійській снаряд.
Олена Степанів вправно стріляла, гармонійно поєднувала у собі мужність військовички з дівочою тендітністю. Різні хроніки описують, якою героїчною була ця усміхнена дівчина. Часто ім’я Олена у списках виправляли на «Олег», бо не могли повірити, що то не хлопець. Навчаючись на філософському факультеті Львівського університету, одночасно пропагувала ідею участі жіноцтва у стрілецькому русі. Вона проходила санітарні та інші курси, удосконалювала гру на фортепіано.
Двадцятирічна красуня жила, ніби за військовим графіком. Зневажала «розбещених і недалекоглядних земляків, які не зважали на грізні знаки тогочасної доби».
Олена Степанів стала першою жінкою серед старшин товариства «Січові стрільці — II». Невдовзі 33 пані та панянки зібралися в жіночій чоті, яку очолила Олена. У серпні 1914 року дівчина вступила до Легіону українських січових стрільців, залишивши рідний дім і батьків. Побувала у російському полоні. Під час обміну полоненими, у квітні 1917 року, довгими шляхами, через Петроград, Фінляндію, Швецію і Німеччину, повернулася до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. А в жовтні 1918 року, як член головної управи Української Галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.
Доктором філософії Олена Степанів стала у Відні 1921 року. Тоді ж одружилася з доктором Романом Дашкевичем.
А у своєму «таємному» житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). На роботу до школи ходила у сукні спортивного крою та гарних, хоч і трошки важких, черевиках. Була привітна, але строга. її учениці згадували, що якось одна з них вийшла до дошки, аби розказати про Африку й папуасів. О. Степанів пильно глянула на неї і каже: «А в тебе зачіска, як у папуасів! Жінка не повинна така ходити». Потім перепросила і лагідно поправила їй волосся. Сказала, що дівчинці не личить ховати своє чоло. І всі учениці стали зачісуватися на проділ, як у вчительки.
Із пластунами Олена Степанів влаштовувала вечори пам’яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у радянській Україні митців. Перед приходом радянських військ на Захід — не виїхала, і ніколи про це не шкодувала, хоча багато страждала.
У грудні 1949 року, за присудом ОСО при МДБ СРСР, опинилася у в’язниці. Тюрма на Лонцького, щодені допити й тортури, а потім — концтабір у Мордовії. Як пише дослідниця Анна Костам, в одному бараці доля звела разом Олену та одну зі «степанівен» (дівчата з УПА часто брали собі псевдоніми «Степанівна») — Ольгу Гросберг. Із мордовських торфовищ повернулася до Львова в 1956 р., смертельно хвора.
У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, полоном у царській Роси і радянським концтабором, доктор філософії Олена Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних праць — зокрема: «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів», «Нариси», «Мандруй по рідному краю», «Архітектурне обличчя Львова».
«Визволителі» забрали у неї все: квартиру, родинні пам’ятки, документи, раритетні книги. Заборонили друк її наукових праць. У радянському концтаборі намагалися «перевиховати» і ЇЇ сина — видатного історика, сходознавця Ярослава Дашкевича.
Померла Олена Степанів 11 липня 1963р. у Львові, похована на Личаківському цвинтарі.
«Союз українок» нашої області виніс ухвалу: побудувати пам’ятник Олені, як символу українки, її красі, розуму, витривалості у боротьбі за волю України, що перемогла!
Підготувала до друку Ганна Богдан,
голова РО «Союзу українок».
«Гуцульський край», №45, 6.11.2020 року
