Вирощування сільськогосподарської продукції на передгір’ї та в горах: постановка проблеми

Дуже важливим постулатом політекономії-науки (і практики!) про налагодження економічних взаємин між суб’єктами власності як всередині держави, так і в міждержавних стосунках є визначення базових затрат на виробництво сільськогосподарської (нині воліють говорити «аграрної») продукції і, відповідно, формування цін на неї в залежності від кадастрової оцінки землі — головного об’єкта такого виробництва (не рахуючи річок, ставків, озер, морів та океанів, де також виробляються чи добуваються продукти харчування, але стосовно яких термін «аграрна продукція», як правило, не вживається).

Нині політекономію у вузах (не рахуючи вузько спеціалізованих) студенти не вивчають, а дарма. Вже призабуте (або й взагалі викреслене з ужитку) ленінське визначення політики як концентрованого вираження економіки, що б там хто не говорив, можна вважати абсолютно правильним — достатньо об’єктивно проаналізувати діяльність українських політиків за роки незалежності, аби зробити невтішний висновок: за дуже невеликими винятками (я, приміром, і прикладу навести не зможу!), аби в політику йшли з якихось інших причин, крім як з метою вирішення власних майнових інтересів. Приклад? Та будь-ласка: був в Україні прем’єр-міністром такий персонаж, як Павло Лазаренко.

Цей діяч дуже «дбав» про інтереси держави, але й про свої власні не забував, ставлячи їх, як можна зробити висновок, за основу діяльності на відповідальному (і довіреному народом!) посту: примудрився якимсь чином перемістити в закордонні банки немалу суму «чесно зароблених» коштів (в ЗМІ називалися цифри від 110 до 650 млн. доларів США) і був затриманий в одній з фінансових установ Швейцарії при спробі ОСОБИСТО за паспортом Панами отримати певну суму «на кишенькові витрати». Чогось подібного в світовій історії, мабуть, ніколи не було — казнокради були, є і будуть, але перебуваючи при відповідній публічній посаді прийти САМОМУ в банк іншої країни з, по суті, фальшивим паспортом для отримання коштів — ТАКОГО досі зафіксовано ще не було…

Цей довгий відступ, ніби й не по темі, я роблю для того, аби підкреслити гостру необхідність у двох дуже важливих аспектах господарської діяльності на рівні держави: 1) вироблення стратегії економічного розвитку загалом і аграрного сектору, зокрема і 2) призначення (обрання) на значимі державні позиції осіб, котрі направду керуватимуться загальнонаціональними інтересами як визначальними, а свої особисті розглядати як другорядні. Чи таке можливе? Дай-то Боже!..

Але повернемося до землі як засобу виробництва. Ніхто не стане заперечувати, що як об’єкт аграрної діяльності земля не може бути «створена» як, наприклад, фабрика чи завод. Розхожий термін «землі сільськогосподарського призначення» (черговий перерозподіл яких в Україні нині планує здійснити правляча партія «Слуга народу», декларуючи, зрозуміло, «торжество справедливості», але те саме свого часу твердила й партія більшовиків!) я вважаю не надто коректним — навіть у пісках Сахари племена бедуїнів виробляють харчові продукти, а що вже казати про Україну, де пустелі фактично відсутні?

Століттями гуцули, бойки, лемки та інші етнографічні групи українців освоювали передгірні та гірські райони, намагаючись не лише виживати на тутешніх малопродуктивних землях, але й виробляти конкурентноздатну сільськогосподарську продукцію для її реалізації потребуючим і зацікавленим.

Виходячи з того, що земля, як об’єкт виробництва не може бути створена, закон політекономії гласить: базові ціни на сільськогосподарську продукцію визначаються з врахуванням реальних затрат на її виробництво на НАЙМЕНШ ПРОДУКТИВНИХ ЗЕМЛЯХ. Це означає, що, скажімо, виробник молока на високогір’ї, має бути впевненим: продукцію у нього придбають по ціні, як мінімум вищій на 10% за понесені затрати з тим, аби таке виробництво було рентабельним. Державна політика цін повинна розроблятися таким чином, аби вони (тобто ціни) на аграрну продукцію, вироблену на високопродуктивних (урожайних) землях не демпінгували діяльність на землях низькопродуктивних, оскільки це негайно призведе до переходу територій з такими землями в розряд «депресивних» і врешті-решт до знелюднення і занепаду в перспективі.

Виходячи з того, що у світі відбувається невпинне скорочення площ земель, на яких виробляють аграрну продукцію, Україна просто НЕ МАЄ ПРАВА занедбувати власні земельні ресурси — зокрема передгірних і гірських територій, надаючи відповідні преференції тим, хто ще займається тут сільськогосподарським виробництвом і стимулювати таку діяльність всіма можливими (й логічними!) засобами та діями.

Ще у середині 90-х років минулого століття Верховна рада і Кабінет міністрів України прийняли ряд важливих постанов щодо підтримки економічної, культурної та інших видів діяльності в передгірних та гірських районах шляхом запровадження для них статусу «високогірних» (перелік населених пунктів з таким статусом був затверджений Постановою Кабміну № 647 від 11.08.1995 р. З ходом часу розроблялися й приймалися численні поправки і доповнення, про що можна довідатися переглянувши збірник «Законодавство щодо регіонального розвитку. Історія становлення, сучасний стан та напрями змін» (він, до речі, також доступний в Інтернеті).

Ось витяг з прикінцевих висновків цього збірника: «Карпатський макрорегіон є дуже важливим для України. Це не тільки природній резерват чистого повітря, лісу, мінеральних вод та наші ворота у Європу. Це край де ще почасти збереглася автентична гірська українська культура та народні традиції. В умовах втрати Криму та ризиків Азовського моря, ця територія стає домінуючим місцем відпочинку українців. Це дає новий шанс для Карпат і їх жителів, але це й веде до нових ризиків економічного, соціального, психологічного та природоохоронного характеру. В цих умовах, одні території Карпат можуть отримати нові можливості та ресурси для зростання, а інші, на їх фоні можуть і далі занепадати» (стор. 29).

Як бачимо, незважаючи на загалом дуже необхідні закони щодо підтримки розвитку передгірних і гірських територій, песимістичний висновок Збірника щодо «можливого занепаду окремих територій» можна доповнити ще й таким прикрим фактом: в Україні є багато «правильних» і «потрібних» Законів та підзаконних актів, але проблема в тому, що вони, на жаль, НЕ ВИ-КОНУЮТЬСЯ. І підтвердженням тому є стабільне скорочення виробництва аграрної продукції за останні 20 років на території населених пунктів зі статусом «високогірних» як у Косівському, так і Верховинському районах, що легко простежити на чисельності поголів’я великої рогатої худоби та овець на цих теренах.

А в умовах практично безперервних «реформ», які декларує кожна нова влада, прозоро натякаючи (а то й відверто ганячи) на некомпететність «папєрєдніков» годі сподіватись на сталий розвиток передгірних та гірських територій не лише через призму аграрного виробництва, але й дуже залежних і взаємозв’язаних з ним сфер соціально-культурного й загальноекономічного плану.

Нагально необхідним є, на нашу думку, «повернення держави лицем» до проблем населених пунктів зі статусом «високогірних» і реальної реалізації постанов і законів, затверджених ще 25 років тому, а не їх плавне нівелювання і фактичне згортання, що спостерігається.

Само собою зрозуміло, що ті закони й підзаконні акти не можуть бути догмою і мають підлягати корекції відповідно до сучасної ситуації, але така праця має бути перманентною й цілеспрямованою, зокрема доповненою регіональними програмами розвитку сільськогосподарських напрямків виробництва і в першу чергу актуальних галузей тваринництва — скотарства, вівчарства, конярства, свинарства тощо, не оминаючи увагою кормовиробництва і раціонального використання земельних ресурсів.

«Кадри рєшают всьо» — сказав свого часу ще один «класик» епохи соціалізму в СРСР (Й.В.Сталін, хто не знає!) і він таки направду мав рацію: від того, хто і як працює на відповідальних державних посадах таки залежить левова пайка успіхів (чи невдач) суспільно-політичного поступу і на загальнодержавному, і регіональному рівнях, тому вкрай необхідно подбати про те, аби на такі посади призначались компетентні і альтруїстичні особи, здатні на перше місце поставити суспільні, а не власні інтереси.

Щасти нам у тому!

Василь Гуменюк,
кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, м.Львів.

«Гуцульський край», №33, 14.08.2020 року

 

Share