Незабутня зустріч

Мені пощастило зустрітися з Іриною Вільде якось дуже несподівано.

25 вересня 1972 року я лікувалася в Моршині, але не в центрі, а за 3 км від нього у санаторії «Нафтогазхімпром». На лікування до Моршина нас возили автобусом.

Одного разу, коли в кімнаті читала книжку, почула, як у коридорі хтось сказав, що сьогодні зустріч у центральній бібліотеці з Іриною Вільде. То говорили троє чоловіків. Я ніяк не могла втратити такої нагоди, і ми з моїми новими знайомими пішли пішки у Моршин.

Хоча прийшли вчасно, але нас не пустили в зал, бо уже не було місць.

Стоїмо в коридорі, я голосно обурююся, що ми так далеко йшли і даремно. У цей час з бокових дверей вийшла старша сива жінка. її під руку підтримував молодий чоловік, бо вона налягала на одну ногу. Жінка мене питає, в чому справа? Я їй скаржуся, а вона цікавиться: «Звідки ви приїхали?» Кажу: «З Коломиї». Вона далі продовжує: «Чому це для вас важливо?» Я пояснюю, що дуже люблю цю письменницю. Тоді вона запитала, які твори я читала. «Б’є восьма», «Метелики на шпильках», «Повнолітні діти», «Сестри Річинські», — відповідаю. Тоді (а це була Ірина Вільде) жінка каже до молодого чоловіка: «Петре, попроси завідуючу, щоб поклали маленький столик коло мене і стільці».

Так ми потрапили в зал. Після обговорення роману «Сестри Річинські» Ірина Вільде довго зі мною говорила, а мої супутники слухали з цікавістю. Один з них був одеський режисер Тарасуль, а два інших — учителі-філологи.

Ірина Вільде казала, що дуже любить Косів, що була кілька разів там на базарі, де продають чудові мистецькі вироби — ліжники і різьбу, що такої краси ніде в світі нема, а у Пістині часто проводить канікули, бо там живе її товаришка з гімназії Ольга Годованська — учителька Пістинської школи, а та дружить з Марією Іванівною, яка живе в учительки Е.М.Петринюк, нагородженої орденом Леніна. Сказала, що місто з роману «Сестри Річинські» — то Коломия, а Ліски — село біля Коршева. Тепер там живе учитель і поет Ярослав Ясінський, що організовує кожного року зустрічі письменників Прикарпаття і що створив музей Квітки Цісик.

Ірину Вільде супроводжував Петро Мах, який жив у неї і всім казав, що він поет і художник, надіявся, що вона виб’є йому квартиру у Львові, а коли цього не сталося, то покинув її, бо був просто альфонсом.

Ірина Вільде була дотепна, весела, вміла жартувати. Коли її запитали, як їй удалося так прекрасно зобразити закоханість, обожнювання, то вона відповіла: «І мені колись було «сісьнайцять», а коли запитали, чи їй якось удається зустрічатися з коханим чоловіком, який живе в Америці, то відповіла: «Для думок і мрій кордонів нема».

Пізніше письменниця подарувала мені книжку «Окрушини», і тепер я добре розумію, що «проценти» — то великий скарб.

Ірина Вільде — знаменита письменниця, лауреатка Шевченківської премії, патріотка, вона видала понад 20 книжок прози, була депутатом Верховної Ради УРСР 2-го скликання, очолювала Львівську організацію письменників.

Народилася Дарина Макогон (таке її справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. у Чернівцях у родині письменника Дмитра Макогона. Померла 30 жовтня 1982 р. у Львові. Прожила у достатку й пошані до старості — 75 років.

У Коломиї жив Білинкевич — відомий дослідник, книголюб, сват Ірини Вільде. Його дочка вийшла заміж за сина письменниці, але життя в них не склалося, з чого дуже переживали обидві сім’ї.

Ольга Мартинюк, м. Косів.
«Гуцульський край», №27, 3.07.2020 року