У пошуках істини

Нещодавно до моїх рук потрапила вельми цікава книга з доволі промовистою назвою — «Home is no more». Повна назва — «Home is no more: The Destruction of the Jews of Kosow & Zabie (English By (author) Jenoschua Gertner, By (author) Danek Gertner). У перекладі: «Дім, котрого більше немає: Знищення євреїв Косова та Жаб’є». Йдеться у ній, як ви вже й самі здогадалися, про ті далекі роки війни, а саме — про події, котрі пов’язані з винищенням євреїв безпосередньо на теренах Косівщини.

Як відомо з історичних джерел стосовно періоду Другої світової війни, Україна є однією з держав Східної Європи, єврейське населення якого зазнало чи не найбільших жертв (незначним поступаючись тільки Польщі). На той час в Україні, як і взагалі на території колишнього Радянського Союзу, геноцид щодо євреїв носив гранично жорстокі форми. Це було пов’язано з тим, що нацисти розглядали євреїв Радянського Союзу як носіїв більшовизму, опору радянської влади і комуністичного режиму, а після розгортання на окупованій території партизанського руху — і як ідейних натхненників останнього, а тому вважали їх набагато небезпечнішими за євреїв західноєвропейських.

На окупованій радянській території фашисти не відчували себе пов’язаними будь-якими умовностями, як у країнах Західної та Центральної Європи: якщо в останніх «вирішення єврейського питання» з метою маскування і збереження таємниці відбувалося в основному шляхом депортації євреїв до таборів знищення у Польщі, то на територіях Радянського Союзу практика масових вбивств на місці була звичайним і розповсюдженим явищем, особливої таємниці окупанти з цього не робили — масові страти євреїв у ряді випадків проводили відкрито, в присутності численних глядачів з числа військовослужбовців вермахту та місцевого населення.

Перші «єврейські акції» в Україні (з кінця червня до середини серпня 1941 р.) були спрямовані проти єврейської інтелігенції — як можливого організатора опору політиці знищення і євреїв-чоловіків, як потенційної рушійної сили опору. Наприкінці серпня 1941 р. ці акції набули нового значення — вони стали охоплювати всіх євреїв. Тимчасове виключення робили тільки для євреїв, які були зайняті на роботах. Надалі будь-які істотні зміни в політиці геноциду щодо євреїв місця не мали. Множилися населені пункти, райони і області, «вільні від євреїв», до тих пір поки не залишилося жодного єврея, окрім тих, що переховувалися.

Саме про одну з таких «акцій» — «Операція душогубства в Косові» (жовтень 1941 року), й розповідається у цій книзі.

Фактично це спогади, а то й хронологічний виклад подій. Однак він виливає неправду на достовірність подій того часу. Сказати те, що ця книга викликала у мене хвилю обурення та незгоди, мабуть, не сказати зовсім нічого. Звісно, ви можете зауважити те, що існує безліч неправдивих джерел стосовно тих років, проте, коли це стосується безпосередньо твого краю, людей, котрих на той час добре знали та враховуючи теперішню ситуацію в нашій країні, а саме те, що наші окупанти не вибирають шляхів і засобів знищення нашої пам’яті та національності, неможливо стояти осторонь.

Початок моїх пошуків привів мене до активного громадського діяча та науковця, краєзнавця і книгознавця, філателіста, офтальмолога, члена ради Косівського товариства «Гуцульщина» та щирого патріота Гуцульщини — Володимира Васильовича Тутуруша, 1929 р.н.

Володимир Васильович пройшов тернистий і нелегкий шлях. Незважаючи на те, що він — син гончаря, у далекому 1953 році успішно закінчив навчання у тодішньому Станіславському медичному інституті. Був головним лікарем Соколівської дільничної лікарні. З 1961 року безперервно, аж до виходу на заслужений відпочинок, працював у Косівській центральній районній лікарні. Як і його батько, став великим книголюбом і книгознавцем. Не будемо вдаватися в деталі, яким саме чином ця книга потрапила до його рук. Однак, як часто буває у нашому житті, нічого не стається просто так.

Щоб вам стало зрозуміло, процитую уривки тексту книги і аргументи Володимира Васильовича. На сторінках зазначено, що при розстрілі євреїв навіть дітям у школі зробили вихідний — свято.

— «Багато українців зі своїми дітьми вийшли на вулиці. Дітям дали вихідний у школі для того, щоб вони особисто засвідчили «священну національну акцію».

— Гірко, коли є така брехня, — зазначив Володимир Васильович. — Коли сотню людей вели під наглядом двох озброєних гестапівців на інтернування у приміщення суду, де знаходиться теперішній ліцей ім.І.Пелипейка, мама якраз тоді забрала нас зі школи і наказала, не озираючись, швидко йти додому. Раптом ми почули три постріли з карабіна.

Зразу за колоною ми йти не могли, бо то могла бути біда. Та коли після підійшли ближче, то нижче каплички, на узбіччі, побачили, що там лежить жінка, тече кров. Вона не могла йти, і німець застрелив її. Мама заборонила нам три дні ходити до школи, навчання у школі не було, і ніхто не питав нікого — чому.

— Після того, як німці винищили не 700, а 900 євреїв — це більше, на 200–300, ніж вони планували — у в’язниці все ще залишилося майже 300. Офіцер Гестапо Годжа прийшов до їхнього командира запитати, що робити з євреями, які залишилися, у той час, як він вже реалізував свій план вбивства понад графік. Командир залишив це питання на вирішення муніципальної адміністрації у Косові. Фактично, Вініцький та Боєчко вже давно дали розпорядження стратити решту 300 наступного ранку. Братська могила була викопана для них тієї ночі.

— Боже схорони, це є не правда, — з болем у серці вигукнув Володимир Васильович. — Це брехня, що Боєчко чинив таке. Він жодного єврея не застрелив, бо євреї ці були під охороною гестапо, і до них не допускали абсолютно нікого з місцевої влади.

Взагалі здобути будь-яку інформацію в німців було дуже важко. Ніхто не мав контакту з німецькою владою. Цікаво, що при тій ситуації, що склалася, рабина у Косові ніхто пальцем не торкався. Чому так сталося, що взяли всіх, крім нього? Справа у тому, що німцям потрібно було знати, де схований єврейський капітал. У зв’язку з цим його тримали, а потім вивезли спеціальним транспортом до поїзда, далі — в Освенцим. І насправді він не похований у Коломиї.

— А хто такий Стефурак — директор газети?

— Це лікар. Звати його Василь. Працював у Косові, починаючи з 1939 року. Його забрали мадяри та інтернували у Соколівці в школі. Що цікаво, у Косівській греко-католицькій церкві лікували радянських партизанів, а священник Ткачук дістав орден бойового Червоного прапора, то він мав велику довіру до Стефурака, який приходив на огляд партизанів, бо він не був хірургом, але лікуючим лікарем.

— Брати Лелети зігнали багато євреїв, побили й пограбували їх. А потім передали Гестапо.

— Неправда… Вони — звичайні люди, не мали ніякого стосунку до цього взагалі. Євреї самі йшли зі своїми речами на збірний пункт подвір’я теперішнього ліцею.

— Ніколас Козланюк здав своїх сусідів, включаючи Йозефа Кеса (Лозет Кез) і цілу його сім’ю, Гестапо.

— Козланюк — це був старичок, який ні в чому не був. Любив тільки анекдоти розповідати.

— А що стосовно дружини Баб’юка — водія? У книзі сказано: Пекар Дмитро й дружина водія, Баб’юк, забігли в ресторан в будинку великої сім’ї Моше Флейшера — 10 членів сім’ї, з якими вони завжди добре ладили. Флейшер заховався у їхньому підвалі під час Акції. Місіс Баб’юк зачинила двері зовні й віддала ключі Гестапо. Ціла сім’я Флейшера була схоплена та вбита.

— Сам Баб’юк був водієм мав схильність до торгівлі і відкрив у центрі в єврейській хаті буфет. Родина Моше Флейшера відпустила (здала в оренду) їм частину свого будинку під цей буфет, де вони продавали пиво. Переважно його дружина там торгувала. У 1939 році, коли прийшла радянська влада, торгівля у них закрилась.

Починаючи з війни 40-го року, він працював водієм у пожежній команді, а коли йшла евакуація радянських військ, він, як водій, відступав з усіма і зник. До Косова так і не повернувся. Мабуть, помер. Жінка ж тоді з тієї хати пішла жити до своєї мами. І на час, коли прийшли німці, той будинок повністю належав сім’ї Флейшера. То вона ніяк їх не могла видати, бо вона там вже не жила.

— Гринюки (мама та СИН) здали багато євреїв Гестапо і таким чином частково винні у їх смертях.

— Це родина робітників. Вони до того нічого не мали.

— Володимире Васильовичу, у книзі написано, що всі ці люди та багато інших вимагали, щоб євреїв вбивали.

— То є абсолютна брехня, — ще раз наголосив Володимир Васильович, — якийсь художній вимисел.

Книгу на цей час видали трьома мовами: німецькою, англійською та на івриті. Ймовірно, умовно-зацікавлені особи планують перекласти та видати її ще й українською. Однак їм варто було б у першу чергу залучитися достовірністю інформації. У варіанті німецькою мовою зазначено, що книга написана, очевидцем. Проте, як вказав сам Володимир Васильович, у книзі багато недостовірностей і потрібно, ще поки залишилися очевидці, розкрити всю правду і зняти той морок брехні з наших косівчан.

Вважаю, що ніхто в жодному разі не хоче знецінювати чи то применшувати болю втрат цілого єврейського народу, адже й ми, українці, зазнали не менше горя. Однак мені хочеться відновити справедливість.

Це не українці, а нацисти були ініціаторами цих смертоносних акцій, спрямованих проти цілого єврейського народу. Вони створили айнзацгрупи і айнзацкоманди, що були спрямовані на виявлення і арешт не тільки євреїв, а й громадян, налаштованих проти нацистського режиму, що підлягають фізичному знищенню.

Це не українці, а нацисти створювали концентраційні табори смерті, у яких, окрім інших, було замордовано не одну тисячу українців.

Між єврейськими та українськими істориками й досі триває дискусія про те, наскільки масовою була участь українців в антиєврейських акціях. Водночас не в одних досліджених секретних німецьких донесеннях часто з розчаруванням згадувалося про те, що українці не підтримують акцій проти євреїв. «Майже ніде населення не було втягнено в дії проти євреїв» — йдеться у одному з донесень нацистської окупаційної влади (Володимир Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993р., с. 157.) Багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв від знищення. Єврейському меморіальному музеєві Яд Вашем та ентузіастам вдалося встановити 2363 прізвища рятівників-українців, які отримали почесне звання «Праведник народів світу».

Ніхто не може стверджувати, нібито всі українці були антисемітами. Це було б так само несправедливо, як звинувачувати всіх євреїв у злочинах більшовицької влади проти українського Народу.

Для мене це ж тільки початок. Адже на сторінки цієї книги відгукнулися ті, що ще пам’ятають дні тих болючих втрат. Не варто обливати ганьбою тих людей, котрі вже волею часу не можуть сказати жодного слова на свій захист чи навпаки.

Гадаю, роль нашого покоління у тому, щоб не допустити такого у теперішньому та майбутньому. Проте, дивлячись на теперішню ситуацію, складається враження, що комусь дуже вигідно розбурхувати такі, не побоюся цього слова, міжнаціональні суперечки. Наразі у нас один ворог… Один окупант.

Назар Кравчук.
«Гуцульський край», №24, 12.06.2020 року