З нагоди Дня матері
Ні! Я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає.
Леся УКРАЇНКА.
І Україна має в серці те, що не вмирає, і ця правда — вічна, як молитва. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», — молодими очима дивиться на свою Матір Шевченкова весна.
«Ще не вмерла Україна, і слава, і воля», співає Павло Чубинський гімн Матері, і пісня піднімає нас з колін . «Ще не вмерла і не вмре», — карбує Іван Франко вікопомним словом, як молотом каменяра, синівську присягу Матері, і ми присягаємо перед її святим образом:
Мамо, нас багато у Вашій святій оселі, а Ви в нас — одна. Тому приймаємо Ваше благословення як Божу благодать на все життя.
Мамо, ми любимо Ваші ясні зорі і тихі води, гірські верховини, вишневі сади, блакитну стрічку Дніпра у Ваших русих косах і глибоку думу Чорного моря, білі села серед зелених полів і гомінкі міста.
Мамо, Ви в красі своїй земній небесній, як Великодня писанка у веселці барв, у таємничих знаках якої вирізьблено любов’ю і розумом наш генетичний код, і ми передаємо його з роду в рід як заповіт предків.
Мамо, голови наші повернуті до неба. Ми чекаємо заповітної веселки на землі, як віщого знаку миру і раю. Є на світі одна Україна, як тільки одна є в нас мати, і їй — наша найсвятіша любов!
Будемо молитися неложними устами до Всевишнього, щоб нам Україну хранив, дав їй волю і добру долю, і щастя, і ясного світа — на многая, многая літа! Стоїмо на майданах, у церквах і соборах, стоїмо благовісно як діти перед мамою і щира молитва витає над нами, і слово поета Олександра Кониського на крилах музики Миколи Лисенка летить до неба:
Боже, Великий, Єдиний,
Нам Україну храни…
Прийми Боже молитву нашу, бо ми просимо за Україну і за матір, що втратила сина у священній битві за рідну землю, за її волю нині і протягом віків.
Підготувала Анна БОГДАН, Союз українок.
Україна. Українка. Україночка
Україна — слово жіночого роду. її доля і недоля також жіночого роду. І така вона терпелива — наша рідна держава, така багатостраждальна, як і сама українка. Не скорялася ворогові, відроджувалася з роси і пісні, уміла гордо носити корону і кайдани.
Одягнена радянською системою у кирзові чоботи і куфайку, мордована на цукрових бурякових гектарах, змарніла від праці і сліз, вона все ж залишалася собою. Співала дитині колискову, таки рідною мовою, стиха проказувала молитву до Бога і Пречистої Діви в надії, що зішлють вони небесну благодать на її синів і дочок.
А ночами, генетичний код пам’яті переносив її у безкраї козацькі степи, у хутори, де була вона Матір’ю роду, шанованою і всіма поважаною: її цілували в руку могутні гетьмани, перед нею схиляли голови горді полковники, сотники… І жодне огидне, брутальне слово не могло злетіти на її адресу, бо українці твердо дослухалися заповіді Божої: «Шануй батька і матір своїх».
Бачила й інші сни з недалекого минулого, з 40–50-х років озивалися до неї посестри призабутими голосами з яблунівських криниць, дрогобицьких катівень, з Дем’янового Лазу…
Були ті посестри молоді і гарні, горді тим, що зовуться українками, що вояки Української Повстанської Армії нарекли їх подругами. Цвіт України. Слава України. Біль України.
Згадаймо їх, відомих і невідомих, тих, які полягли у лісах, підривали себе у криївках, щоб ворог не схопив живими тих, котрі густо встелили своїми юними білими тілами Колиму, Магадан, Воркуту, Норильськ, Сибір…
Хай вічною буде пам’ять про тебе, Українко, Україночко!
Анна БОГДАН, Союз українок.
Приїжджайте до матерів
Приїжджайте до матерів!
Прилітайте на крилах вітрів!
Літаками всіма й поїздами!
І дощами, й снігами, й льодами!
Приїжджайте, хоч з часом завізно!
Прилітайте, доки не пізно!
Приїжджайте без пишних дарунків!
А візьміть у свої їхні руки!
І посидьте із ними ще разом!
Не чекайте до іншого разу!
Того іншого — може не бути!
Поспішіть з матерями побути!
Поспішіть, зовсім юні і сиві!
Всі діла відкладайте красиві!
І летіть за снігами й вітрами,
Не чекаючи на телеграми,
Котрі скріпить печаткою лікар!
Приїжджайте: бо ви — їхні ліки!
Знаходіть оту слушну годину
Навістити найближчу людину —
Цю стареньку печаль
в чорній хустці,
Що, мов свічка, згасаюча хутко,
Що хмариною стане над полем,
Вічним докором вашим і болем…
Приїжджайте, хоч з часом запізно!
Прилітайте, доки не запізно!..
Засмутниця
Засмутниця, заплакана мала,
Поправивши на ляльках одежину,
Листа писала мамі на чужину —
За ручку букви по листку вела:
«В нас, мамо, вдома того понеділка
Розбилося аж четверо горнят,
А позавчора наша кішка Білка
Нам народила троє котенят.
А на криниці в нас сидять голубки,
Два голуби зі жмені воду п’ють,
А до малої тетиної Любки
Вернувся знову тато у сім’ю.
В бабусі під вікном зацвів підсніжник
Бабуся каже:
«Бути в нас весні»,
А у тюльпанів виростають ніжки:
Вони такі короткі і… смішні.
Мене ти, мамо,
вже б і не впізнала,
Я виросла на п’яду ще одну.
Я не така мала, як була змалу…
Я скоро третьокласниць дожену…
Лиш сумно, мамо, — бо того — замало.
Бо ти — далеко…
Так далеко ти…
Я хочу, щоб була ти
вдома, мамо, А не за морем, де чужі світи…
Тому, що хочу,
щоб була ти з нами…
Щоб були вкупці: бабця, я і ти…
Не знаєш ти, як тяжко
жить без мами… Вертайся, мамо!
Завтра ж і лети!.. Вертайся, мамко!
Залишай чужину!
Бо знов заплачу, засумую, ма…
Лелеки вже вертають в Україну…
Тебе чомусь і досі ще нема…
Що з того, що листи
нам шлеш і зрідка, Що гроші шлеш…
А в сні тебе зову… У всіх є мами…
Я лиш, мов сирітка…
Лиш я, немов сиріточка, живу!..
Вертайся, мамо!
Богдан РАДИШ-МАРИНЮК.
«Гуцульський край», №19, 8.05.2020 року
