Гуцульщина — край, забутий і Богом і людьми
В Гуцульщину не так легко достатися: не так, як в польські Карпати, де на українські гроші польський уряд попроводив скрізь і шосейні, і залізні дороги, навіть на височінь 1000 метрів (Закопане) залізну дорогу проклав. Гуцульщина —край, забутий і Богом і людьми (окрім панків та особливо жидів).
Найблизчі станції залізної дороги од середньої Гуцульщини (Жабьє, Криворівня) — верст за 40–50, і звідти треба вже або фірою, або ногами доставлятися, і то більшу половину дороги (верст 30) треба дряпатися увесь час на гору й на гору, до 800 метрів високости, а тоді вже вниз, на долину, де над річками, над потоками розкидані убогі гуцульські хати.
Гуцульщина, 1917 рік
Мені довелося їхати од станції Заболотів (третя за Коломиєю), а далі кіньми через повітове місто Косів. Це найвигодніща дорога, бо можна з вигодою того самого дня доставитись зі Львова аж на місце. Од Заболотова треба заплатити за добрий фіакер (фаетон) рублів 12, і жид (инших немає) перемінивши коні у Коссові, на вечір приставить вас у Криворівню,чи Ясенів, чи Жабьє— куди вам треба. До Косова — дорога більш-менш рівна, хоч уже потроху береться вгору.
Понад дорогою — хатки з невеличкими садочками, багато є черешень. Скрізь по дорозі до Коссова і ще трохи далі, в гори сидять пастушки, а часом і стара баба, і продають черешні по крейцерові шклянку.
В селі не раз бачиш бабу коло воріт, на улиці цікаво їй усе бачити й чути, а й часу дурно марнувати шкода, то вона держить в руках кужіль і пряде, стоячи, вовну. Тут дужче задержався сей промисел, бо хоч фабрика і тут його чимало обмежила, а все ж в кожній хаті є ще в ньому велика потреба. Там далі в горах, в Гуцульщині, ще цікавіше можна бачити: їде верхи гуцулка, з люлькою в роті і з кужілем в руках.
Уривок репортажу В. Доманицького в газеті «Рада», 1908 рік
Прислав Павлюк Богдан
