Свій серед своїх і чужих

Наближається свято Дмитрія (8 листопада), а передує йому Дідова субота. Саме в цей час наші предки вшановували, згадували своїх родичів, знайомих, які «…відійшли, залишивши грішне тіло, і пішли по справедливу винагороду».

Ці утаємничені слова, які ми часто чуємо з уст священників, закликають нас чесно і справедливо прожити життя, опираючись на дві заповіді любові: люби Бога свого і люби ближнього свого.

Дотримуватись цього зовсім нескладно, якщо в повсякденному житті розглядати ці дві заповіді, як своєрідні маркери і звіряти за ними свої вчинки. Адже часто в повсякденному житті принесене відро води з криниці до хати старшої людини вартує більше, ніж подаровані дорогі прикраси. Навколо нас є багато тих, хто дотримується заповідей любові, роблять справи, які припадають до серця нашому Творцю. Час від часу Бог забирає таких людей до себе для заслуженої винагороди, деколи, за нашими земними мірками, передчасно, в молодому віці. Але, Божий план не вимірюється кількістю прожитих років, а їхньою якістю.

Минулого року Всевишній покликав до себе нашого товариша, чоловіка, батька — Сергія Бориса, людину, яка з великим запалом серця бралась за організацію допомоги потребуючим, одночасно потерпаючи через власні побутові негаразди та несправедливість, якою переповнене наше життя. Проте радість від виконаної справи постійно давала йому сили продовжувати цей шлях.

https://www.facebook.com/matsofan/videos/2027684510645790/

Минає рік, відколи Сергій перебуває в іншому світі. Я довго роздумував над тим, як краще написати слова пам’яті про нього, і навіть на деякий час залишав цю ідею. Та стався цікавий випадок. Ми з моїм товаришем, Володимиром Сандюком, зайшли до нашого вчителя, Володимира Гуменюка, взяти його роботи на виставку, яку готували до 30-ї річниці закінчення Косівського технікуму. Побачені роботи «перевернули» мою свідомість! Картини художника наповнені світлими постатями людей, які відійшли у вічність і не пропали в безодні, а піднеслися, як і Сергій, у вічному танці Всесвіту. Нуль песимізму, віра в щасливе і вічне життя переповнюють ці полотна. Саме тоді я усвідомив, що люди тільки на короткий час опиняються у різних світах. І нам дана можливість самостійно обирати свій шлях.

Сергій свій вибір накреслив власним земним життям, живучи для людей, будучи своїм серед своїх і чужих. Якось, у короткому часі після його відходу, його дружина Віра розказувала про свої сни, в яких він, її обранець, був завжди в білому одязі. Це знаки нам, живим тут, про вічні цінності там.

Сергій був талановитим в усьому. Хтось згадає його, як волонтера. Від початку військових дій він був на вістрі волонтерської допомоги. Пригадую, ввечері сідаємо в теплій оселі пити чай. Сергій підносить руку до кубика цукру, замислився, відкладає його в коробочку «для воїнів», щоб передати в холодні окопи, для присолодження чаю «закоцюблому» солдатові. Звичайно, що повноцінно, його відданість волонтерському руху може сповна оцінити тільки його дружина Віра. Разом вони шукали однодумців, радились і пробивали стіну людської байдужості, а деколи і зневіри.

Хтось згадає Сергія як митця, майстра розпису писанок. Родина Борисів була, без перебільшення, найкращою серед сімей писанкарів. Хотілося б, щоб дружина Віра продовжила творити ці маленькі шедеври, які фантастично зберігають усі традиційні орнаменти Гуцульщини та прадавньої культури України. І, можливо, ми все-таки побачимо виставку писанок сім’ї Борисів, як часто мріяв про це за філіжанкою кави сам Сергій.

Востаннє мені вдалося побувати в родинній хаті Борисів навесні 2018 року. І, що ви думаєте, робив Сергій? Під час нашої розмови розписував писанки. Сьогодні я розумію, що земний годинник підганяв його до завершення роботи, а тоді це здавалося чимось буденним, я бачив тільки орнаментальні мотиви, які лягали на опуклу поверхню яйця. А він уже творив безсмертні орнаменти, закодовував у них тексти, які будуть вичитувати наступні покоління. Відкладаю ручку в сторону і підхожу до полиці з писанками. Їх багато, Сергій з Вірою завжди безкорисливо дарували людям (і знайомим, і чужим) писанки на свята.

Вибираю одну, вдивляюся в орнамент, обертаю на всі боки. Усміхаюся, бо бачу світло, яким наповнені її барви, впізнаю світлу душу Сергія, і легко мені за неї. Життя продовжується, просто ми тут, а він там.

Хтось згадає Сергія як музиканта, організатора багатьох свят на Косівщині. Кожен другий косівчанин пам’ятає його як ведучого дискотеки в Райбудинку, учасника Новорічних і Різдвяних свят, колядника в супроводі музичних інструментів.

Найбільше мені пригадуються Різдвяні свята. Сергій завжди заздалегідь телефонував, запитував, чи приїду, щоб разом піти прославляти народження Христа. І ось ми уже групою йдемо Москалівкою від хати до хати, колядуючи у друзів. Сергій доповнює наш спів супроводом гітари, Віра завершує коляду чудовим авторськими віншуваннями. І все це настільки щиро і піднесено, що взагалі не хочеться, щоб ці найцікавіші свята минали.

Згадуючи про Сергія, слід зауважити, що його дружина Віра дзеркально увібрала в себе такі ж самі риси, тому часто їх називали просто «Бориси», як одне ціле в думках, розмовах чи діях. Зараз Віра продовжує земні справи подружжя, а Сергій, я впевнений, допомагає їй небесною опікою.

А мистецький світ чекає персональної виставки писанок і видання альбому-каталогу сім’ї Борисів. Та найбільшим досягненням буде продовження його роду у Богом даних дітях, в майбутньому — в онуках і правнуках, в рідній Україні, яку так сильно любив Сергій Борис.

Мирослав Близнюк.
«Гуцульський край», №44, 1.11.2019 року