Майданівська етнографія Михайла Сорича

Михайло Сорич із с. Смодної — один з найактивніших учасників Помаранчевої Революції та Гідності, ряду всеукраїнських і місцевих національно-патріотичних акцій. Як член ГО «Український Націоналістичний Рух» супроводжував дітей із молодіжного військово-спортивного товариства «Сокіл» з Галичини у поїздках священними місцями України в рамках всеукраїнських акцій «Крути-98», «Вертеп» та інших.

Після 2014 року, по можливості, займається волонтерською діяльністю, буквально на передову відвозив оборонцям України необхідні речі.

Багаторічний учасник хору «Прокімен» Москалівської греко-католицької церкви св. Василія Великого в м. Косові.

За фахом — історик, закінчив колишній Чернівецький державний університет імені Юрія.Федьковича, нині Національний: Деякий час учителював у Яворові. У зв’язку з малою кількістю годин і неможливістю отримати учительську роботу в місті Косові чи ближче до нього, змушений був звільнитись, прирікши себе на статус безробітного.

Має ґрунтовні праці з етнографії. На свято Різдва Пресвятої Богородиці йому виповниться 60 років від дня народження. З цієї нагоди — коротке інтерв’ю із ним.

— Михайле, ми зідзвонювалися з тобою у різні періоди Революції Гідності, зокрема і під час кривавих подій 19–22 січня 2014 року. Ти розповідав, що кидав у шеренги беркутівців, які наступали на майданівців, бруківку і коктейлі Молотова.

— Так, це було під час моєї третьої поїздки на Революцію Гідності. Вранці 22 січня я приїхав маршрутним автобусом з Косова в Київ. Лишень вийшов з метро, а на Майдані дуже тривожно: вбили Сергія Нігояна й Бориса Жезневського. Євген Нищук закликав людей масово з’їжджатися на Майдан. Надвечір і справді зібралося так багато протестувальників, що не було де яблуку впасти. В основному кияни. Всі разом вистояли цілу ніч. Наступного дня вже з’їхались з інших регіонів України.

— Якими були твої дії одразу після приїзду?

— Я записався у 14-ту Коломийську сотню, намет якої був поряд з наметом Косівської.

— А чому саме в Коломийську?

— У ній були мій рідний брат Славко та інші родичі, друзі з мого рідного села Спаса — колись Косівського, нині Коломийського району.

Оскільки я знаю столярну справу, мені в перший день дали завдання виготовляти дерев’яні «біти».

А вже 23 січня, о 6:30 год., на першій від беркутівців барикаді я організував людей для стримування наступу спецпризначенців. Бо вони почали наступати й кидати в майданівців шумові гранати.

Я попросив, щоб десь до сорока молодих хлопців проходили по колу повз купу заздалегідь заготовленої бруківки, брали по одній і кидали в беркутівців та швидко відходили по колу вперед, щоб не заважати тим, хто був за спиною. Упереміж із бруківкою я кидав і коктейлі Молотова. Старався їх перекинути через шеренги курсантів-міліціянтів, якими прикривались бувалі й жорстокі спецпризначенці. Так, аби втрапити в самих беркутівців.

Таким чином пройшли десь зо шість кіл і шквальним градом бруківки та коктейлів Молотова змусили відступити редути силовиків десь на 50–60 метрів. Я пішов на чергове коло. В момент, коли зігнувся за третім каменем, відчув як обпекло ліву вилицю і сильний удар в перенісся. Я втратив свідомість. Опам’ятався, коли мені надали допомогу в медичному пункті, в який хлопці занесли мене на руках. На поранену частину обличчя наклали компрес і сказали зо п’ять годин полежати.

З’ясувалося, що куля рикошетом зачепила ліву вилицю й крило носа. Я пролежав зо три години й знову пішов на першу барикаду. Тут я відчував себе у своїй ніші. Мені довірили бути ройовим.

Постійно міняв екіпіровку, бо снайпери з беркутівцями стежили за кожним з нас. На моїх очах поранили Романа дуже відважного молодого протестувальника з Чернівців, який на далеку відстань і досить влучно кидав у спецпризначенців бруківку та коктейлі Молотова. Вони його запримітили й намагалися вбити. На щастя, лише поранили. Я на плечах проніс його поміж палаючі автомобілі. Підбігли хлопці й забрали Романа у медпункт. Він згодом мене впізнав і дуже дякував.

Я стояв і на варті, і, як ройовий, перевіряв наші пости на всій території Євромайдану. Силовики нападали на нас переважно о третій-четвертій год. і я свідомо старався виконувати свої обов’язки в другій половині ночі.

Напевно, ти бачив по телевізору чи в Інтернеті, як під час сутичок майданівців із силовиками на Грушевського загорівся дев’ятиповерховий будинок. Чимало протестувальників кинулись гасити вогонь і рятувати людей. Я подзвонив пожежникам. Вони ліквідували вогонь. Але яким було неприємним враженням, коли десь через три-чотири години в інтерв’ю журналістові телеканалу Інтер одна з мешканок цього будинку почала лити бруд на учасників Революції Гідності, брехливо казати, що саме ми спричинили пожежу. Я підійшов і заперечив. Адже підпал був зумиене вчинений бандою, яка захищала Януковича та московські інтереси.

— Крім цього, ти ще потрапляв в об’єктиви теле-відеокамер?

— Не зауважував. Головне було боротись, і в цій боротьбі вижити. Підходили до мене тележурналісти з Іспанії, Данії, Нідерланлів… не знаю, намагався спілкуватися з ними німецькою, яку вивчав у школі.

— Як тамував біль від поранення в обличчя?

— Сам накладав компреси, як мене навчили медики. Але й почали розпухати та боліти ноги, я дуже виснажився. Тому змушений був повертатись додому. 12 лютого виїхав з Києва автобусом разом з учасниками Революції Гідності з Коломийщини. Зі мною повертались Іван Крисяк з Косова, який згодом воював два роки на Донбасі, та Ігор Ткачук з Малої Кам’янки Коломийського району, якого в лютому розстріляли захисники режиму Януковича. У Коломиї Ігор запитав: «Коли думаєш вертатись у Київ?». «Перестануть ноги боліти чи ні, через тиждень поїду знов».

20 лютого мені подзвонили, щоб я не їхав у Київ, бо там убили багато людей. Мені стало соромно, що я не разом з побратимами. Того ж дня ввечері поїхав на Євромайдан. Наступного дня розстріли вже припинились. Майданом линула сумна мелодія «Пливе кача». Мене долучили до участі в похоронних процесіях.

Ця важка місія припала мені і в березні: я ніс труну з тілом найстаршого з Героїв Небесної Сотні — 82-річного Івана Наконечного та надмогильний хрест на похороні Ольги Бурої.

— Знаю, що ти був на Майдані ще і в кінці 2013-го.

— Так. 24–27 листопада та 20–28 грудня.

— Після Революції Гідності ти зайнявся волонтерською діяльністю, збирав кошти.

— Я старався допомагати нашим хлопцям на фронті. Зберігаю листа-подяку від військовослужбовців третьої батареї 17-ї ОТБр. Його написали командир батареї, старший лейтенант В.В. Колесник і сержант І.І.ШімОн.

— За що вони конкретно дякували?

— За те, що я зі своїм товаришем Михайлом Задорожним із Кривого Рогу на його автомобілі 20 лютого 2016 року привезли для вояків згаданої батареї чавунну піч для опалення, бензопилу німецького виробництва, декілька молотків і сокир, теплий одяг. Одяг ми роздавали дорогою навіть на наших блокпостах. Особливо вдячні були жінки-військовослужбовці.

Цю допомогу ми привезли безпосередньо в розташування самої батареї, неподалік міста Соледара. В одній із частин в цьому місті ми заночували, а вранці за нами приїхали з батареї і забрали до себе.

Безпосередньо на Косівщині та за її межами збирав кошти для лікування важко поранених на Донбасі. Спеціально їхав у Дніпропетровськ, в клініку імені Мечникова, щоб віддати грошГв руки харків’янину Володимирові Вікторовичу Куликову, 1982 року народження. Він втратив на фронті обидві ноги. На жаль, я його вже не застав.

Сказали, що перевели в Одесу. Поїхав в це місто, і там теж знайти не зміг. Але не втрачаю надії його розшукати.

— Дякую тобі за подвижницьку працю і за нашу розмову — своєрідну майданівську етнографію. Заодно вітаю із ювілейним днем народження і бажаю, щоб боротьба твоя і всіх свідомих українців увінчалася перемогою і побудовою української України!

Василь Глібчук.

«Гуцульський край», №38, 20.09.2019 року

Share