Єдина і неподільна Україна — в руках молоді

30 Серпня, 2019 · Статті

Ні для кого не секрет, що внутрішні конфлікти й непорозуміння руйнують будь-яку державу чи не сильніше, ніж зовнішні впливи. Вони завдають збитків економіці, науці, культурі й, звичайно, спричиняють політичні проблеми, а також роблять цю країну вразливою до агресії сусідів. І коли держава «хворіє» на непорозуміння в суспільстві, її єдиним шансом на здорове продовження свого існування є зміни. Хто здатен щось змінити? Відповідь однозначна — молодь. Майбутнє України — в руках юних українців. Зараз все залежить від їх світогляду, амбіцій, прагнень, впевненості, внутрішньої сили та витримки, готовності до змін і найголовніше — від їх патріотизму.

Ми поспілкувалися про важливі моменти із життя та навчання з Іванною Мазєн — студенткою Національного університету «Одеська юридична академія» родом з Івано-Франківщини.

— Отож, минулоріч ти вступила на факультет адвокатури Одеської юридичної академії. А ось ким ти мріяла стати змалку, у юнацькі роки? Чи саме в цьому університеті хотіла навчатися?

— Взагалі я вважаю, що вибір професії залежить перш за все від нашого обсягу знань та світосприйняття, тому в різні періоди свого життя я хотіла бути кимось іншим. Ще змалку я хотіла бути президентом. (Сміється). Згодом, оцінивши масштаби цієї професії, я подумала: «Ні». Потім хотіла бути перекладачем. Як бачиш, у моєму випадку життєві обставини зіграли вирішальну роль, адже я поставила собі за мету навчатися на бюджеті. І ось я тут.

— Не шкодуєш, що все так склалося?

— Хоч не сюди хотіла вступити, проте зараз я задоволена і ні про що не шкодую.

— Знаю, що ви із своєю мамою надзвичайно близькі. Тож як батьки сприйняли новину про те, що ти будеш навчатися досить-таки далеко від дому і, очевидно, будеш рідко приїздити?

— І справді, вдома я буваю нечасто. Стосовно мого тата, він завжди бачив мене юристом, тому був щасливий, не дивлячись на відстань. Мамі, як, власне, і мені, було набагато важче. Ми із нею не розлучалися на такий довгий період часу жодного разу в моєму житті! Вже тепер все значно краще.
Зрештою, всі рано чи пізно покидають дім, це мало статись.

— Чи легко ти звикла до навчання, до міста, до людей? І що було на початку для тебе найважчим?

— Мені пощастило із типом особистості. Я легко пристосовуюся до нових обставин, людей, місця. Але мені було і тяжко, адже все своє життя я розмовляла українською, а тут у всіх сферах побутує російська мова. Навіть викладання в університеті в основному російською.

Морально було нелегко. У мене зовсім не було знайомих (що вже говорити про друзів!). Я була абсолютно сама, як билина в полі. (Ус

— Як ти давала собі раду? Ці випробування зробили тебе сильнішою, витривалішою?

— Доречно було б сказати: «Все що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ха-ха! Навіть на заняттях з фізичної культури це помітно! Я звикла до труднощів.

На моє переконання, у житті все є необхідним: поразки й перемоги, випробування. І ще мені подобається непередбачуваність.
Тут я можу себе проявити. Якщо б я, припустимо, навчалася в одному місті зі своїми старими друзями чи близько до свого дому, до батьків, я б не змогла повністю себе реалізувати. Навіть не так. Я б не змогла побачити на що я здатна сама-одна, що я можу зробити у своєму житті, наскільки я спроможна ним керувати. Тому я радію, бо на цьому етапі я — творець своєї долі у всіх сенсах.

— Як успіхи у навчанні?

— Я насправді дуже люблю вчитися, тому для мене це не проблема. (Роки навчання у рідній гімназії загартували!). Можу похвалитися відмінними балами з усіх предметів.

— Наскільки мені відомо, ти навіть є старостою групи.

— Так.

— То ти все ж спілкуєшся українською мовою?

— Так, звичайно.

— Цікавить таке: чи існує тенденція, що україномовні студенти починають говорити російською? Яке твоє ставлення до цього?

— Правду кажучи, україномовних студентів є небагато. Але чимало з них справді «переходять» на російську. Звичайно, я негативно ставлюся до цього, це наче зрада. Це ознака того, що вони під когось підлаштовуються, це їхня слабкодухість. Щоправда, у мене нейтральне ставлення до тих, хто говорив російською все життя. Проте коли ті, що завжди мовили українською, а тут намагаються розмовляти російською, виглядають доволі кумедно. їхнє мовлення — суцільний суржик, адже словниковий запас — невеликий. Уяви собі таку мовну картину. І сміх, і сльози.

— Буває, що відчуваєш себе «білою вороною» коли говориш рідною мовою? Можливо, у деяких моментах потребуєш послуговуватися російською?

— Насправді не я одна розмовляю по-українськи. Бувало, що я була схожа на «білу ворону» в певних ситуаціях, але я звикла виділятися, тож це для мене — не проблема. (Посміхається).

— А які в тебе стосунки зі студентами та викладачами? Швидко знайшла нових друзів?

— Викладачі тут дуже хороші. На мій погляд, вони — справжні професіонали своєї справи. Стосовно друзів, спочатку я була трохи відстороненою, але коли ми всі ближче познайомилися, стало набагато цікавіше вчитися. Я товаришую з усіма.

— Якщо говорити про Одесу, то які настрої ти помічаєш у населення стосовно України як держави, її мови чи культури? Можливо, проілюструєш прикладом?

— Коли їжджу в громадському транспорті, чую, що старше покоління в основному вороже налаштоване до ідеї цілісності України, української мови. Одного разу у маршрутці до мене звернувся турист з Німеччини, він ламаною українською спитав щось про наступну зупинку. Своє запитання він завершив: «Скажіть, будь ласка». Я відповіла, що не знаю, та він все одно сказав: «Дякую!» Коли жінка літнього віку почула це, вона почала кричати: «В Одессе надо говорить спасибо, а не дякую!» Також щось про те, що треба вчити історію і що це не Україна, а Малоросія, що тут не місце українській мові. Я була шокована. В маршрутці спалахнув конфлікт: одні кричали одне, інші — інше. На прикладі цього випадку можна зробити висновок про жителів всього міста. їхні погляди та думки розбігаються.

— Коли приїздиш додому, не виникає відчуття, що потрапляєш до «іншої України»?

— Звичайно. Все пізнається в порівнянні. Люди вдома — національно свідомі. Це відчувається в повітрі.

— І наостанок. Іванко, яким ти бачиш майбутнє України і свою роль у ньому як майбутнього адвоката?

— Як громадянка України, своєю діяльністю я хочу бути корисною для своєї держави. Професія адвоката мені до душі. Я хочу захищати невинних людей, хочу відстоювати права і свободи українців, хочу, щоб справедливість була не якимось рідкісним явищем, а нормою, доступною кожному. Я буду докладати всіх зусиль для блага України, адже коли кожен на своєму місці буде сумлінно виконувати обов’язки, у нас все буде добре.

Анастасія Шкурган,
студентка факультету журналістики Львівського національного університету
ім.І.Франка.

«Гуцульський край», №34, 23.08.2019 року