Спогади з історії визвольних змагань Української Повстанської Армії
Далеко позаду буремні роки визвольних змагань. Важкі роки важкої боротьби нашого народу за свободу і незалежність з окупантами різних мастей. Летять роки безупину, віддаляють нас від буремних подій визвольної боротьби. Тільки пам’ять невмируща переносить нас у ті трагічні часи. Де є ще така земля, покрита могилами і хрестами, які, немов німі свідки, нагадують нам про тих, хто не здавалися живими, хто йшли у бій за правду, за свою державу?!! Вони — герої, істинні сини!..
І нехай ці розповіді будуть ще однією пелюсткою у вінку слави героїв.
Петро ПІДЛЕТЕЙЧУК, хорунжий УПА — «Спартак».
«Я трьох синів кохав…»
(Партизанська бувальщина)
Було це давно. Ще в ті далекі часи, коли по наших Карпатах ходили грізні месники-повстанці, які боролись проти чужоземного панування на нашій землі.
Спадав вечір на карпатські плаї, десь унизу шумів гірський потік, про щось таємниче тихо шепотіли смереки. Десь у глибині лісу крикнув пугач, наганяючи тривогу на нічні Карпати. Один за одним, стрілецьким рядом, ішли бійці і старшини партизанським шляхом на виконання чергового завдання… Ішли мовчки, звикнувши до нічних рейдів, вдивляючись у темряву ночі, вслухаючись у кожний шелест…
На окраїні одного села, через яке проходив відділ, стояла хатина і, здавалось, що життя давно покинуло її. Пусткою війнуло від неї. А колись тут вирувало життя. Та марево важкої боротьби не оминуло її. «Зупинка» — передали по стрілецькому ряду команду сотника «Сірого». Треба перепочити, напитись води.
Зайшли до хати. На комині ледь блищав каганець. Біля печі сидів старий дідусь з дерев’яною люлькою в зубах, у якій ледь жеврів вогонь.
Привіталися, попросили напитись. Не поспішаючи, підвівся, приніс глек з молоком, поставив на стіл.
«Пийте, діти», — сказав, і знову сів біля печі, заходився розпалювати люльку. Відчувалось, що якийсь важкий тягар давив на його душу…
По хвилі заговорив: «Я трьох синів кохав, кохав, і всім одна дорога… Тепер у цій хаті я один залишився, на віки один, крім Бога…». І здалось, що притух каганець на комині, згасла люлька…
Важким болем лягли на серці слова старого гуцула. Продовжували свій шлях повстанці. Злегка побрязкувала зброя, далеко позаду залишилася хатина, що стояла край села. Як журавлиний ключ, зникав у нічній темряві стрілецький ряд, несучи у душі смуток старого ґазди і біль рідного краю.
«За спалену хату, за зрубаний сад»
«Вишня» — «Зена» — Михлюк Олена (1926–1950рр.), районний провідник Українського Червоного Хреста.
На Косівщині, в с.Рожнові, на присілку Підгора, жив Михлюк Тимофій, і була у нього донька Олена — життєрадісна, привітна, а часом — і строга. І віддав її батько до Коломийської гімназії. Там вона вступила в Організацію Українських Націоналістів. Юна, національно свідома, Олена Михлюк у 1943 році перейшла на нелегальне становище. Працювала спочатку в районному, а пізніше — в окружному проводі Коломийської округи. Виконувала функції друкарки, медичної сестри, а потім — окружного провідника Українського Червоного Хреста.
Нелегка була ця праця. Нічні переходи, бої, криївки. А вона — молода і юна… Та Оленка, ні, вже не Оленка, а «Зена» (так її звали в підпіллі), стала мужньою, відважною патріоткою.
Із зброєю за плечима вона долала разом з вояками УПА важкі марші, які проходили постійно з боями.
Були поранені, потрібні були ліки, бинти. І це покладалось на «Зену». Можна було побачити на дорозі тендітну дівчину з кошеликом, де лежала книжка, в якій ховала пістолет. Олена прямувала то до Рожнова, то до лікаря Дольницького, то до Коломиї, то до Косова, до доктора Хомина, якого приводила до криївок, де він робив операції пораненим воякам і командирам УПА. Про це відомий агент КДБ «Кордуб» доповів органам, і лікаря Хомина арештували, засудили на 10 років і відправили до Норильського гулагу.
Останню зиму «Зена» зимувала в Хімчині. В цьому селі, у криївці в урочищі «Палічина», перебували провідники з Коломийської Округи — «Борис» із Буковини «Сталь» — (Савчак Василь Станіславович). Навесні 1950 року провідник «Борис» (Легкий Григорій — тернополянин) і «Сталь» відійшли в терени округи, а «Зена» залишилась у криївці, де лежав поранений заступник «Бориса» — «Гайворон» — Гураль Іван з Тернопілля. І настав той день 11 липня 1950 року, коли «Зена» знову пішла до Косова за ліками в супроводі Дмитра Стефурака, хлопця з Хімчина.
У Вербовецькій дубині їх перестріла група емгебістів, зупинила «Зену» і Дмитра. Вимагали показати документи. Дмитро почав тікати. У нього стріляли, поранили в руку, юнакові вдалося втекти. Через місяць він загинув з іншими вояками. А «Зена», яку обступили енкаведисти, вийняла з книжки пістолет — і пролунав фатальний постріл. Стрепенулись дуби, прокотилось ехо над Вербовецькою дубиною… І молода юна дівчина впала на землю … Живою ворогам не здалася. її тіло забрали і невідомо де поділи. Тепер на місці її загибелі стоїть пам’ятний хрест.
«Гуцульський край», №41, 12.10.2018 року
