Життя тимчасове, пам’ять вічна
Особливо пам’ять про людей, які віддали своє життя в боротьбі із загарбниками. Таких ми називаємо Героями, не дивлячись на те, що вони невідомі широкому загалу, а деколи навіть — і односельцям. Зате коли нащадки знають свій родовід, пам’ятають Історію роду і держави, тоді ніхто і ніщо не буде забутим. І ми, націоналісти, стараємося пам’ятати про кожну людину, яка віддала своє життя за майбутнє нашої держави, провідати її родину, вшанувати пам’ять героїв молитвою.
Так було і на цей раз. Ганна Рибчук запросила своїх побратимів — косівських націоналістів вшанувати пам’ять півроку тому спочилої матусі Марії, єдиної доньки бійця УПА Василя Лук’яновича Рибенчука, псевдо «Вишня», із запасної сотні «Бігуна».
Дорогою прийшли до могили Марії, яка спочиває біля свого чоловіка в с. Яворові. Місцевий парох, отець Василь Іванюк згадав у молитві покійну, всіх спочилих родичів і звернувся до присутніх із мудрою духовною проповіддю. Після чого всі поїхали на місце, де народилася Ганна Рибчук, де все життя прожила її мама, де жив і був арештований її дідусь. Два роки тому, з її ж ініціативи, на цьому місці ми встановили пам’ятний хрест (про цю подію у своїх дописах згадував В.В.Гуменюк, який був присутній на тому заході).
Наша подорож у гори продовжилася в супроводі отця Василя Дійчука із Соколівки, який на місці відправив панахиду. Помолилися біля пам’ятного хреста за «Вишню», його побратимів, згадали також усіх загиблих за Україну — в минулому і сьогоденні. Ганна Рибчук розповіла багато цікавого з життя своєї родини, особливо вразила нас історія про коротке життя її дідуся, воїна УПА, якого совіти замордували в 32 роки. Це історія не тільки її роду. На прикладі однієї сім’ї ми бачимо тисячі, а може, й десятки тисяч трагічних історій по всій нашій державі. Передаю дослівно: «Василь — найстарший із дітей, високий, кремезний, файний парубок. Одружився із чарівною дівчиною Василиною із сусіднього села. Щасливі молодята вили своє гніздечко, садили сад і очікували первістка. Але щастя затьмарювала тривога про майбутнє рідної землі. Не вагаючись, Василь пішов у запасну сотню «Бігуна», отримав псевдо «Вишня». Дружина підтримувала чоловіка як могла.
Коли наближався час пологів, відвів кохану до її мами в Розтоки, бо з настанням весни почастішали рейди, походи. Там, 1 травня 1943 року, і народилася їхня донечка. Але не встигли потішитися щастям удвох… Через два тижні породілля померла від «гарячки». Хоронили Василину в рідному селі. Василь довго тужив за дружиною, вечорами приходив на могилку, пригортався до неї, як до коханої, поки люди не насварили його. Мовляв, ти маєш донечку і мусиш нею опікуватися, а Василину все одно не повернеш. Оговтавшись, чоловік ще раз попрощався із дружиною, забрав дитятко і відніс до своєї матері. Охрестили дівчинку Марією, як хотіла Василина. Зі сльозами на очах тато поцілував свою кровиночку і пішов до лісу, щоб захищати рідний край від червоної чуми. Ночами провідував матусю і донечку, часто забирав її до свого гніздечка, яке почали зводити із дружиною. Так само і того березневого вечора, потайки прийшов до матері, зібрав донечку, якій вже близився третій рік народження, сказав матері, що зранку приведе назад.
Катерина ночувала тривожно. І дитина маленька, і холодно, хоч син сказав, що заночують у підвалі, там є «буржуйка». Але боялася, що хтось побачить дим. А звечора ще й сніжком притрусило землю, хтось може сліди вгледіти. Отак думки розривали голову, а тривога — материнське серце, яке все передчувало. Ледь розвиднілося, побігла Катерина вдолину, до синової домівки. Ще з воріт почула Марійчин плач. Не вбігла, а влетіла до хатинки. Ляда до підвалу була заперта, швидко підняла важкі двері, і їй до ніг кинулася маленька заплакана внучка. Катерина насилу спустилась по кам’яних сходах донизу, притискаючи до себе дитятко. Василя там не було. Пічка була ще тепла, на поличці сушилися Марійчині чобітки, які їй дісталися від тети, старшої від Марії на 16 років. Нічого більше не цікавило матусю, зібрала дитину, міцно пригорнула до грудей і пішла шукати сина.
Вийшовши на подвір’я, аж тепер побачила сліди, які вели до саду. Мало не зомліла, коли побачила місиво з снігу та крові серед великого саду, посадженого синовими руками. Вона зрозуміла — це кров її дитини. А криваві сліди вели в бік Білоберезки, а це означало — її сина повели в Кути, до в’язниці. Як і коли прийшла вона додому — не пам’ятала, але вдома, плачучи, розповіла дітям, що їхнього старшого брата забрали совіти, а маленька сиротина залишається на їхню опіку.
На ранок весь куток гудів, обговорювали арешт Василя. Сусід, старенький дід, якому теж не спалось, розповідав, що бачив, як ще за днини налетіли енкевеесівці, як вороння обступили хатину, як жорстоко били та все випитували, хто з ним ще був у сотні? Але Василь мовчав. І через це звірі скаженіли ще більше. Бачили люди, як його вели майже роздягненого, кривавого, і всю дорогу били.
Через кілька днів мати не витримала, пішла до Кутської в’язниці, але їй відповіли, що сина відправили до Косова. У Косові теж не дозволили побачити Василя і сказали, що такого в них немає, але з документів знають, що його засудили на 10 років тюрми та 5 років поселення.
Згорьована Катерина повернулася додому… Більше сина вона не бачила і про нього нічого не чула. Вся округа втішала Катерину та маленьку трирічну Марічку, і всім селом проклинали зрадника, який навіть не ховався і, напевно, й не каявся. Він жив через потічок, у свій час теж був у сотні «Бігуна», псевдо «Бовгар», його зловили, і він погодився здати всіх», — розповіла нам Ганна Рибчук.
Хтось скаже, що це приватний захід і навіщо про це писати. Але дозвольте з вами не погодитися. Наш край багатий на такі трагічні історії. Потрібно розповідати їх молодому поколінню. Дуже шкода, коли історії відходять у вічність разом з героями.
Дмитро Гладун,
голова міського осеоедку НРУ.
«Гуцульський край», №37, 14.09.2018 року
