Український чинник у війні

Єдиним справді українським суб’єктом у роки Другої світової війни був український визвольний рух.

Діяльність організацій визвольного руху на той момент мала вже чималий «стаж», її учасники мали значний досвід підпільної боротьби, проте саме війна стала каталізатором розвитку і виходу на якісно вищий рівень. У результаті бойових дій на українських землях, жорстокої окупаційної політики німецького та радянського режимів, рух, який спочатку налічував кількасот інтелектуалів і бойовиків, переріс у загальнонаціональний, у якому взяли участь сотні тисяч українців.

За роки війни він пройшов значну ідеологічну еволюцію, зазнав серйозних організаційних змін, які дали змогу вийти за межі Західної України, де він зародився у формі підпільного націоналістичного руху.

Станом на другу половину 1943 року представники визвольного руху створили єдине політичне та військове керівництво. Для цього використовувалися як дипломатичні засоби, так і силові акції, і консолідації було досягнуто.

Загалом структура українського визвольного руху була ідентичною структурі визвольних рухів інших народів (польського, ірландського, єврейського та інших): політична організація та військові формування. Ядром протягом усього часу була Організація українських націоналістів, завданням якої було напрацювання та пропаганда політичної платформи руху. Крім того, на базі розгалуженої мережі своїх осередків ОУН створила міцне повстанське запілля (тил), що впродовж понад десяти років забезпечувало матеріальними ресурсами та інформацією повстанське військо.

Сама Українська повстанська армія, як військове крило руху, хоч і була підпільною армією, проте мала цілу низку рис, притаманних регулярному війську — чітка територіальна та функціональна структура, військові звання та нагороди, старшинські (офіцерські) школи, що готували повстанських командирів. Це зумовлювалася як практичною необхідністю (забезпечення чіткої дисципліни та підпорядкування, злагодженого функціонування структури), так і потребою політичної репрезентації УПА як справжньої армії українського народу.

Протягом 1943—1945 рр. окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут установлювали українську адміністрацію, проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури: визвольний рух перебирав на себе функції держави як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні.

Керівництво руху вело активні дипломатичні перемовини з усіма учасниками Другої світової, що були представлені на українських землях. Найактивнішими у цьому аспекті були 1943—1944 рр., коли переговори з українськими повстанцями на державному рівні вели представники угорського військового командування, які навіть організували візит делегатів ОУН до Будапешта. Тоді ж велися перемовини і з представниками румунської окупаційної адміністрації та війська. В період відступу з України зав’язати контакти із повстанцями намагались і німці.

Дипломатія визвольного руху не обмежувалася країнами, які мали свої окупаційні війська на теренах України. З 1941 до 1946 року з перервами йшли переговори між українським і польським підпіллям, результатом яких було підписання політичних угод і навіть проведення спільних антирадянських акцій уже в повоєнний період. У 1943 р. налагодити співпрацю з УПА для боротьби із німцями намагалися навіть радянські партизани. В цих переговорах усі учасники старалися перехитрувати один одного, використавши їх виключно на власну користь.

Проте це засвідчило — український визвольний рух де-факто став суб’єктом міжнародного життя, активним чинником війни, і це визнавали наші противники. Очевидно, що цей чинник не міг бути визначальним у протистоянні наймогутніших держав світу, не міг остаточно визначати ситуацію на наших землях, проте сила і важливість його полягала в тому, що він був українським. Уперше за багато років після падіння Української народної республіки наш народ набув суб’єктності, змусив інших рахуватися зі своїми інтересами.

І на останок хочеться додати, що Українська повстанська армія на відмінну від Російської визвольної армії А. Власова, не визнана Нюрнбергським трибуналом, як організація, що співпрацювала з нацистами, а приймала участь у визвольному русі проти фашистських та радянських військ для набуття незалежності України.