Мова — кров нашого єства
Для знищення народів знавісніле людство придумало і випробувало ряд способів. Один з них побудований на прописній істині: позбавлені рідної мови стають часткою того народу, чиєю мові спілкуються. Зросійщене телебачення в Україні докорінно вплинуло на зменшення престижу української мови. Навіть після Майдану зросійщення населення повернулося на колишні рубежі, ще й набрало нових темпів і форм.
Сьогоднішня влада через недбальство та хибну політкоректність не лише не застосувала найпотужнішої зброї — державної української мови (символу державності та фактора безпеки) — проти російського агресора, а й байдуже підігрує знищенню всього національного. Недостатній і явно запізнілий мовний закон ще далекий від наміру на державному рівні українізовувати уражене українське суспільство. Зауважмо, що в Україні до цього часу немає закону про державну мову.
Філологи, в тому числі у відсутності українського сленгу, вбачають мовний занепад, котрий прогресує. Ця свідома русифікаторська політика лиш підтверджує, що короткозоре керівництво в Україні вперто не береться за головне, наразі є чужим корінному народові. Продовжуватися так не може, і малою чи великою кров’ю цей стан буде змінено. Такий час прийде! Наразі мусимо масово, і кожен зокрема, щось робити… Мусимо й настійно вимагати від влади нових вагомих кроків до формування української ідентичності.
Характерно, що для Московії і російськомовні українці залишаються людьми другого сорту. Практика показує — їм, «мовним братам», немає повної довіри, зате зневаги вистачає. Більшість російськомовних громадян України це вже зрозуміли, але мовчки на щось очікують, певно, надіються на бездіяльність чинної влади в мовному питанні та звичний панівний стан російської мови в українському середовищі. Прикро це спостерігати. Мали би відчувати, що саме їхній толерантний захист саме української мови прискорить мир, швидше забезпечить зміцнення держави, в котрій живуть, і посприяє більшим можливостям для нацменшин.
Нам хочеться ефективних дій у вирішенні мовних проблем у ширшій площині. Віками живій гуцульській мові, якщо і вадили інші мови, то лишень не українська. На теренах Гуцульщини населення послуговувалось своїми барвистими говірками, у котрих є безліч влучніших і колоритніших слів і висловів у порівнянні з запровадженою українською літературною мовою, побудованою, в основному, на говірках жителів центральної України. Радянський період з імперською політикою винищування іншомовності через нав’язування російської мови, настільки відразливо віднісся до гуцульського та інших діалектів, настільки не сприйняв їх спорідненого коріння, що практично їх відштовхнув. І це робилося свідомо. Нагадаймо собі, що з 1622 року до розпаду СРСР наші поневолювачі 58 разів законами та указами забороняли українську мову. Нагадаймо собі й прогноз, що у світі із 6500 живих мов до кінця століття може щезнути половина, якщо не вжити негайних заходів для їхнього порятунку. Кожні два тижні на земній кулі вмирає одна мова. За класифікацією ЮНЕСКО, до списку зникаючих увійшла навіть білоруська — мова сусідньої з нами країни. її активно поглинає російська. За висновками вчених, причинами вимирання мов є глобалізаційні процеси та міграція населення. Додаймо ще одну причину: небажання або неможливість себе захистити…
Ми виживемо й на цей раз! Але мені дуже шкода, що ріка української мови активно поповнюється наносними чужорідними словами й втрачає свої милозвучні притоки. І сьогодні, при масовому захопленні гуцульським мистецтвом та побутовою культурою, найменше уваги приділяється її вершині — мові. Це неподобство ми самі як слід не виправимо, але мусимо зсувати з місця… Мусимо підсилити рідні культурні інстинкти. Якраз і хочу звернути увагу на промовистість, а за тим і потужні можливості діалекту, в тому числі й у художній літературі, зокрема — в поезії. Й кому це робити, як не нам, носіям не просто ще живої мови, а унікальної культури, що бентежить і зачаровує світ.
Вважаю, що вивчення місцевих діалектів варто запровадити в навчальних закладах усієї держави, а найперше — в школах. Це не лише поверне усіх лицем до рідного слова, а й вагомо збагатить кровообіг існуючого мовно-культурного простору. Безумовно, спочатку треба законодавчо захистити українську мову! Тоді май дужче натиснути важелі для її розвитку. Але на теренах Гуцульщини цьому й тепер ніби ніхто не вадить. Мушу наголосити, що в цьому контексті сплановано працює педагогіка гуцульської школи. Але й її програма недостатня в постановці діалекту на чільне місце в усьому гуцульщинознавстві.
Мусимо з ретельною увагою та рішучістю поставитися до згаданих мовних питань. На них зачекалися мільйони українців, а серед них і близько півмільйона жителів українських (та й румунських) Карпат. Адже усі ми усвідомлюємо: зі всього найближчого й унікального, що маємо, найдорожчою є неповторна мова, котра найповніше відображає і творить українську/гуцульську самоідентичність. Все решта з побуту і культури — лишень додається.
Василь Шкурган.
«Гуцульський край», №10, 9.03.2018 року
