Героїчно пролита кров не зникає

Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патрі-отизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культиву-ються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.
Є. Сверстюк.

День Гідності та Свободи є знаковим для української історії, бо поєднує у собі всю суть боротьби нації за Українську самостійну соборну державу. Борців за волю України не зламали ні довгі роки виснажливої боротьби, ні сталінські репресії. Ми схиляємо голови перед їхньою мужністю і силою духу.

Подвиг Української Повстанської Армії вже став легендою. УПА — це армія, яка боролась до останнього. Це — армія, яку ніхто не переміг, оскільки не можна перемогти святі почуття патріотизму, жертовності, віри та любові. Сьогодні подвиг тих, хто віддав тоді свої життя і хто залишився живий, має стати для нас ідеалом. Вірмо в себе та просімо в Бога, щоб Він запалив у наших серцях хоча б іскру з невгасимого вогню їхніх сердець. Адже життя, за словами Олени Теліги, — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя.

«Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї» — такою є перша заповідь «Декалогу українського націоналіста», автором якого був Степан Ленкавський. Із цими словами на устах українські повстанці сімдесят п’ять років тому залишали свої сім’ї і зі зброєю у руках ішли захищати найсвятіше, що є у кожної людини, — свою Батьківщину.

Що рухало ними у ті страшні часи, коли Україна була поруйнована навалою червоної і коричневої орд, а жодної надії на перемогу, здавалось, бути не може? Що змушувало їх жертвувати своїми молодими життями та сповна випити чашу втоми, болю і страждань?

Останній задокументований бій УПА з каральними загонами КДБ відбувся 14 квітня 1960 року. Тоді, коли СРСР уже готувався до польоту людини в космос, а М.Хрущов вже стукав черевиком по трибуні Генасамблеї ООН. Вони знали, що вороття назад немає і найкраще, Що їх може чекати, — це тортури й заслання у Сибір.

На думку Данте Аліг’єрі, на брамі пекла є напис: «Лишайте сподівання всі, хто входить». Вояки УПА сповна пройшли пекло Другої світової війни й післявоєнних років. .В останніх із відчайдухів вже не було ні надії, ні, можливо, вже навіть віри в успіх своєї місії. Лише несхитне, мов граніт, почуття обов’язку та безмежна любов до свого краю.

«Ми усі — вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, — свідомі, що раніше чи пізніше нам.доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, — ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити», — казав Роман Шухевич.

Гідність — це поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини як моральної особистості. Це вміння тримати себе та свої думки чистими, що допомагає вчинити правильно, навіть якщо для цього доведеться боротися з особистими емоціями та переступати через свої слабкості. Гідність — це внутрішнє відчуття благородства та відчуття власної відповідальності за своє життя і життя близьких. Гідна людина має чисті думки, адже саме від цього залежать її вчинки. Чесніть, благородство, порядність, співчуття до навколишніх і доброзичливість допомагають людині стати гідною.

Кожна людина є цінною і неповторною. Усі ми різні, але прагнення стати гідною людиною має стати нашою спільною рисою. Людська гідність має перетворитися у чітку громадянську позицію. Тільки коли ми будемо опиратися на гідну, інтелігентну, сконсолідовану молодь, — зможемо розбудовувати Українську самостійну соборну державу.

Українська молодь поранена, але жива. Вона в основній масі не знає історії, культури, багато не знають мови свого народу… Ми повинні з цим боротися. Але як? Адже теперішню молодь виховувало суспільство, чиє коріння глибоко зарите в Радянському Союзі, чиї норми моралі регулювалися скутістю думки і сірими поглядами, де принижувалася людська гідність, панував тоталітаризм і не було демократи. Все це глибоко проникло в свідомість попередніх поколінь… На щастя, у нас є ліки. Генетична національна пам’ять — це те, що не дало раковій пухлині СРСР заживо поховати свідомість української нації.

Національна пам’ять — це сукупність спільних уявлень про минуле, яке і перетворює певну спільноту на націю. Не йдеться про те, що всі представники цієї національної спільноти повинні мати єдині уявлення про історію, не вести дискусій. Але базові речі та уявлення мають бути спільними. Ми маємо наочні, яскраві приклади проявів національної пам’яті в теперішньому суспільстві.

Микола Васильович Арсенич-Березовський (псевда: «Арсен», «Березовський» та ін.). Уродженець Нижнього Березова, член Пласту, Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів. 2-й голова і фактичний творець військової контррозвідки ОУН — СБ ОУН, один із дев’яти генералів УПА і єдиний генерал безпеки УПА. Лицар Золотого Хреста Заслуги. Його нащадок — Василь Арсенич вже кілька років бере активну участь у творенні Української держави. Член парамілітарної націоналістичної організації орденського типу — «Тризуб» імені Степана Бандери.

Василь Іванович Малкович (псевдо «Скворінь»). Уродженець Вижнього Березова, кулеметник сотні «Гамалії». Його онук — Василь Васильович Малкович, легендарний «Хорват». З юнацьких років брав активну участь у діяльності Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. С.Бандери. Отримані у «Тризубі» знання, уміння та навички, а також ідеологічний і моральний гарт сприяли тому, що під час Майдану «Хорват» став одним із командирів «Правого сектору» у Києві. Керував підрозділом «Заграва» — можна сказати, елітним загоном тодішнього ПС.

Після Майдану долучився до творення Добровольчого Українського Корпусу. У зоні бойових дій — з червня 2014 року. Перший польовий командир 5-го Окремого батальйону ДУК ПС. За його безпосередньої участі народжувався ДУК. Брав участь і командував батальйоном у найгарячіших точках, серед яких: Марї’нка, Карлівка, Ясиновата, Красногорівка, Піски, Ілловайськ, Старобешево. Формував військово-політичні адміністрації Курахівського р-ну, Новоселівського р-ну Донецької області, Покровського р-ну Дніпропетровської області.

Наприкінці серпня 2014 року отримав чисельні осколкові поранення. Сформував та очолив 13-й Запасний батальйон ДУК ПС (м. Київ). З осені 2015-го року — заступник командира Корпусу зі взаємодії між запасними батальйонами ДУК ПС. Керівник оперативного штабу військово-політичної операції НВР ПС «Ввічлива блокада Криму». В серпні 2016-го року очолив Головний штаб ДУК ПС. 1-й заступник Головного командира Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С.Бандери.

Уродженець Вижнього Березова Дмитро Негрич (сотенний «Мороз»). Керівник легендарної Берегівської сотні УПА, організатор відділів Української Народної Самооборони на Косівщині. Його правнук — Павло Тарасенко (псевдо «Берест»), член Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С.Бандери, учасник війни з російськими окупантами. Брав участь у боях за Маренку, Авдіївку та ін. у складі батальйонів ДУК ПС. Протягом 2016-2017 рр. брав участь у позиційних боях на фронті (Марїнка та Авдіївка) в складі 2-ї ОТГ командира «Дракона». З юнацьких років займається парамілітарним і спортивним вихованням молоді.

І це тільки три приклади з тисяч. Приклад нової генерації, яка мусить завершити те, що розпочали наші предки. Дуже часто говорять, що в нас так званий «кадровий голод». Хіба це так? Давайте порахуємо, скільки молодих людей у цей час прикриває наші з вами спини від загарбника на сході України, скільки молоді брало участь у Революції Гідності. Скільки з них віддали життя серед мирного(!) мітингуючого Києва.

Тільки вдумайтесь! Двадцять перше століття, столиця незалежної держави. Тоді ще не було війни, не було повномасштабних військових дій, але Небесна сотня розуміла, що людська гідність — понад усе. Вони розуміли, що йдуть на смерть. У той момент солодкавий запах смерті витав у повітрі київського майдану.

Але це не головне, головне те, що була тотальна відсутність страху. Нібито інстинкт самозбереження вимкнули… Нібито його ніколи й не існувало. Я й досі не можу зрозуміти, що відбувалося…

Пам’ятаю тільки, як писала номер телефону мами — на руці — і групу крові… Бо про це просили зі сцени. Пам’ятаю, як горів Будинок профспілок, а ми йшли… Ти нібито потрапив у голлівудський блокбастер, тільки всі спецефекти реальні… А далі — тіла героїв, їх все більше і більше… І коли стресовий стан минає, настає розпач. І постає питання: «А що далі!?».

Революцію Гідності ще називають Революцією Свідомості і, на щастя, наша свідомість змінилася. Ми стали іншими — сильнішими, мудрішими, впевненішими, бо не маємо морального права поступитися принципами, які так довго визрівали і стали каталізатором боротьби… На жаль, сьогодні дуже актуальними є слова великої Ліни Костенко: «Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії».

В Україні надто подружилися політика і бізнес. Це надзвичайно шкідливо для будь-якої країни, бо тоді бізнесові інтереси мають пріоритет над тими, які справді потрібні для України. Щоб реально впливати на процес перетворень у країні, потрібно не менше 10 років, потрібна критична маса людей, молода генерація, люди віком 20–35 років. Вони не перевантажені досвідом Радянського Союзу і морально сильніші за старше покоління. Старше покоління не може керувати молодим. Вони повинні стати радниками, опорою нашої боротьби. Працюючи в науці, в бізнесі, політиці, соціальній сфері, ми повинні обирати ті види діяльності, в яких наші знання, досвід, особисте ставлення поєднуються і дають значний ефект у створенні нового й корисного. Це дозволить повністю змінити політичну, економічну і соціальну системи країни.

Тож допоки є люди, які в нас вірять, ми існуємо як особистості. Велет епохи — Любомир Гузар писав: «Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього».

Перелічувати усі хиби української сучасності марно, адже вони й так добре відомі. Хочеться лише спитати себе, чи вони часом не від того, що український народ так і не став господарем.на своїй землі?

Ми стикаємося з підлістю, зрадою, ненавистю і болем. Це також невід’ємні частини нашого життя. Але тільки від нас залежить: чи гідно ми витримаємо ці складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцями, зберігши людяність, чи зламаємося і втратимо єдине, що нам належить — свою гідність?

Україна є понад світом. У світі таких цінностей, які з’явилися у нас після Майдану, ще немає. Настане час, коли кожному доведеться відповісти: а що ти зробив для України? Що ти їй віддав?

Ольга Ігнатюк,
учасниця Революції Гідності, волонтер, аспірантка факультету історичної освіти НПУ імені М.П.Драгоманова.

«Гуцульський край», №48, 1.12.2017 року