Повстанці так впарили, що загуділо, як у пеклі

Шановні читачі, хочу нагадати, що в 45 номері «Гуцульського краю» від 10 листопада цього року на першій сторінці була надрукована стаття «Косівський суд розглядає історичну справу». У ній йшлося про легендарного сотенного УПА Мирослава Васильовича Симчича — «Кривоноса». Суд мав визнати (або не визнати) його таким, що підлягає реабілітації на підставі статті 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Повідомляю, що ухвалою Косівського районного суду від 15.11.2017р. заяву заступника прокурора Івано-Франківської області Руслана Миколайовича Гнідана задоволено.

Мирослава Васильовича Симчича, 5.01.1923 р.н., визнано необґрунтовано засудженим вироком військового трибуналу військ МВС Станіславської області від 13.04.1949 року за ст.ст. 54-1 «а» 54-11 КК УРСР в редакції 8 червня 1927 року на 25 років позбавлення волі, з обмеженням у правах на п’ять років з конфіскацією майна та постановою Верховного Суду України від 29.08.1997 року, якою дії М.В.Симчича перекваліфіковано із ст.ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР у редакції 8 червня 1927 року на ст. 196 КК УРСР у редакції 8 червня 1927 року та ухвалено вважати його засудженим на п’ять років позбавлення волі.

Косівський районний суд (суддя В.І.Гордій) визнав Мирослава Васильовича Симчича таким, що підлягає реабілітації на підставі статті 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Ухвала вступає у законну силу протягом семи днів з дня її оголошення.

Мирослав Симчич і сам не квапився із власною реабілітацією, тобто з очищенням від клейма «бандит», накиненого на борців за волю України кривавим режимом московських окупантів. Вважав, що поки не реабілітують його побратимів, йому не потрібно поспішати. Чимало реабілітованих вояків УПА вже відійшли у вічність. І тепер, після рішення Косівського суду про реабілітацію «Кривоноса», Президент України має законні підстави для надання політв’язневі звання Героя України. А ми з вами маємо все зробити для того, щоб прискорити подання відповідних документів на присвоєння звання Героя України Мирославові Васильовичу Симчичу.

Він народився у селі Вижньому Березові колишнього Яблунівського, а нині — Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім’ї’ селян. У 1943 році, маючи неповних 20 літ, вступив в УПА, взяв собі псевдо «Кривоніс», прочитавши книжку Юрія Косача «Рубікон Хмельницького».

«Бандерівська столиця» — так у той час енкаведисти називали Космач. Вони три рази пробували напасти на село, зруйнувати цю столицю, але тричі їм не дали можливості доступитись до села. Енкаведисти організували великі військові сили, які направили на знищення нескореної української повстанської столиці.

Мені пощастило зустрітися і поспілкуватися із побратимом Мирослава Симчича по зброї, учасником того легендарного бою, кулеметником Василем Лахманюком, уродженцем о Космача. Спробую стисло переказати його тривалу, схвильовану і дуже емоційну розповідь.

В УПА на той час вже була організована досить серйозна військова сила: 16 сотень, від 180 до 220 осіб, добре озброєних.

Розвідка УПА у 1945 році дала знати, що готується наступ на Космач. На всіх дорогах, що вели до села, повстанці поставили військові загони, зробили засідки з боку Микуличина, Коломиї, Жаб’я. Сотня «Кривоноса» дістала наказ йти на коломийський напрям — прямо на Космач. Коли йшли тією дорогою, розглядали, де можна розміститись так, щоб всі 180 вояків мали добре спостереження за дорогою, за тими енкаведистами, які прийдуть вбивати.

За б кілометрів від Космача сотня призупинилась. Вдивляючись у прекрасні Карпатські гори, вояки побачили вигідне місце: з одного боку — дорога і міст через річку. Вирішили, якщо цей міст розібрати, то енкаведисти не зможуть проїхати до Космача — там був такий трикутник. Розмістились, добре замаскувались з допомогою матінки природи, оскільки випав великий сніг, і стали чекати. Гуркіт машин затамував подих сотні. Енкаведистські машини зупинив розібраний міст. Перший вантажний автомобіль ледь не впав у прірву. За ним під’їхали ще декілька автомобілів з енкаведистами (оперуповноважені, офіцери-командири) — одна за другою. Аж тоді з’явився легковик з командуванням, на чолі з генерал-майором Дергачовим. Це той сумнозвісний генерал, який брав участь у примусовій депортації кримських татарів.

Сотня «Кривоноса» захопила в кільце каральну дивізію. Як тільки під’їхала остання вантажівка з енкаведистами, гул транспорту перестав сколихувати тишу, сотня зрозуміла, що вже всі прибули. І тоді Мирослав Симчич дав команду хлопцям: «Вогонь!». Повстанці так вдарили, так гухнули, що загуділо, немов у пеклі, аж у горах відлунювалося. Енкаведисти кинулись в один бік, а звідти — стріляють. Спробували в інший бік — те саме. Нікуди тікати. Що їм залишалось? Попадали купами на поляні, на дорозі — і почали відбиватись.

А сотня «Кривоноса» за той час почала обстрілювати облавників з кулеметів, автоматів, з усієї зброї, яку мала. Бій тривав з 8 ранку і до вечора. Було ворогів багато, точне число не встановлене й по сьогодні. Точно відомо, що це була група з каральної дивізії Дергачова, яка повернулась з Криму і Кавказу після виселення татарів, чеченців, інгушів, а цього разу отримала наказ знищити УПА.

Бій за «бандерівську столицю» закінчився повним розгромом дивізії енкаведистів Миколи Дергачова. А для тих повстанців, які вижили у цьому бою, почалось багато років тюрем і концтаборів.

«Мені тепер легко сказати, що я нікого не зрадив зі своїх побратимів, — розповідав Василь Лахманюк, — а тоді, коли був при свідомості, в думках просив Господа Бога, щоб допоміг витримати нелюдські тортури, яким не було ні кінця ні краю…».

Яка ж невимовна радість охопила нашого Василя Лахманюка, коли вперше після довгих років поневірянь, у 1994 році, перед святом Покрови, Косівська районна організація «Тризуб» під керівництвом Дмитра Дмитровича Кравчука організувала йому зустріч з побратимом. Сотенний Мирослав Симчич і кулеметник Василь Лахманюк, які пліч-о-пліч з побратимами у січні 1945 року знищили каральну дивізію енкаведистів генерал-майора Дергачова, при зустрічі заледве впізнали один одного. Неначе одна мить пролетіла перед їхніми очима — як кадри кінофільму. Згадали хвилини кривавого бою — і сльози болю, радості, туги полилися рікою.

Гріхом буде для нашого покоління, коли хоч одна сльоза цих мужніх чоловіків стане даремно пролитою. Пам’ять про своїх героїв ми повинні з гідністю носити у наших серцях. Добре, що є небайдужі люди, які знають своїх героїв в обличчя, вболівають за них. Підтримати «Кривоноса» до зали засідань суду прийшли представники обласної організації «Тризуб» ім. С.Бандери, Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор», Спілки учасників АТО, Івано-Франківської обласної, Надвірнянської, Снятинської, Коломийської, Косівської районної і міської організацій ВО «Свобода», косівських районних організацій «Об’єднання «Самопоміч», Народного Руху України, Конгресу Українських Націоналістів, депутати районної, міської рад і багато небайдужих громадян.

Назар КРАВЧУК.

На фото: Мирослав Симчич — «Кривоніс»

«Гуцульський край», №47, 24.11.2017 року