Мова сильніша за зброю

Чи може нормально існувати і розвиватися країна, в якій її громадяни мають можливість не знати державної мови? Де державна мова перебуває у статусі другогорядної і є абсолютно необов’язковою. Де панівні позиції займає чужа мова чи кілька чужих мов. А особливо коли ця чужа мова є мовою окупанта. Звісно, що така країна приречена. Адже там, де панує чужа мова, пануватиме чужа ідеологія. А з часом — і чужа держава.

Україна — це класичний приклад нехтування мовним питанням. На зорі незалежності державні керманичі, світогляд яких був отруєний московсько-совєтською системою, абсолютно забули про важливість розвитку української мови. У нас весь час існувала напівколоніальна держава з формальними ознаками незалежності. Ніхто і не думав працювати над ліквідацією наслідків багаторічної російської окупації. Якщо порівняти у мовному відношенні УРСР і Україну, то значної різниці помітно не буде. З тих часів у ставленні влади до мови нічого не змінилося. Російська агресія розпочалася не просто так. Для її початку потрібний був благодатний грунт. Цим фунтом стало русифіковане середовище в Україні. Русифіковане мовно, ідейно, світоглядно. Позбавлене української ідентичності і сприятливе до російського впливу. Середовище, яке стало частиною «рускава міра». А стало воно нею завдяки тотальному пануванню там російської мови. Крим і Донбас, через злочинну бездіяльність української влади, за роки незалежності перетворилися у резервації «рускава міра». Там українська мова фактично зникла. Саме це і послужило передумовою російської збройної агресії.

Чи може нормальна держава допустити, щоб у неї утворилися окремі регіони, де панує чужа мова, чужий, ворожий до неї світогляд? Де ненавидять усе українське. Не може. Але українська влада змогла! Мало того, вона вперто не хоче вчитися на минулих помилках. Свідченням цього є ухвалений нещодавно Закон про освіту.

Цей закон містить у собі бомбу сповільненої дії у вигляді 7-ї статті, яка передбачає навчання у школах мовами національних меншин. Про які ж національні меншини йдеться? Про російську, угорську, румунську, польську. Тобто, учні за кошти українського державного бюджету будуть здобувати у таких школах освіту неукраїнською мовою. До чого це призвело ми вже побачили. Але влада манкуртів продовжує наступати на ті самі граблі. Вона ігнорує позицію «Свободи», яка пропонує закріпити у законі право на вивчення мов нацменшин. Але не право навчатися цими мовами. Бо це — прямий шлях до нової хвилі сепаратизму і витіснення української мови.

Зараз деякі сусідні країни піднімають ґвалт навколо нещодавно ухваленого Закону про освіту. Вони чомусь вважають, що мають право нав’язувати Україні своє бачення. Диктувати умови, які нам закони приймати і яка мова має бути в українських школах. Все це — наслідки беззубої політики української влади, яка дозволяє, щоб з Україною спілкувалися у такому тоні.

Я хочу поцікавитися: чи є в Угорщині або Румунії хоча б одна українська школа. Та ще й така, яка фінансується з державного бюджету. Ні, таких шкіл там немає. То яке право ці країни мають шантажувати Україну? Вимагати, щоб ми забули про свої інтереси і за власні гроші фінансували сепаратизм і антиукраїнські настрої. Такого не буде!

Коли угорські політики зараз розповідають про удар у спину, то я хотів би нагадати їм минуле. І що було справжнім ударом у спину Україні, коли Угорщина потопила в крові Карпатську Україну у 1939 році. Тільки про цей удар у спину вони чогось мовчать. Не згадують. А ось коли в Україні зроблено маленький нерішучий напівкрок до часткового збіпьшення присутності української мови у школах, відразу вчиняють страшенний ґвалт. Відверто упереджена поведінка Угорщини стала можливою через безмежну слабкість і бездарність українського Міністерства закордонних справ на чолі з Павлом Клімкіним. А також завдяки тому, що Україною керують люди, яким питання українських інтересів і української мови абсолютно нічого не значать. Ми зобов’язані зробити все, щоб українська мова утвердилась як панівна в нашій державі і нашому просторі. Інакше втратимо країну. А на гавкання різних собак, які не раз демонстрували своє бажання загарбати українські землі, зважати не потрібно.

Роман Матейчук,
голова фракції ВО «Свобода» у Косівській районній раді.

Share