Кущовий провідник УПА «Їлак»

Шешори — село багатьох визначних діячів ОУН і УПА. Михайло Ткачук-«Лебідь», Василь Мельничук-«Гармаш», Василь Мозолюк-«Верховинець», Іван Братівник-«Цвітка» — ось лише декілька імен, про кожного з яких можна написати якщо не історичний роман, то розлогу повість вже точно.

Та сьогодні я пропоную вашій увазі коротеньну інформативну, але об’ємну візуальну розповідь про Дмитра Васильовича Олексюка і його дружину Павлину (з роду Ткачуків).

Подружжя провело пліч-о-пліч майже сім років у підпіллі, воюючи за незалежність України, обоє загинули в лютому 1950-го року на присілку Рунок в селі Шепоті. На бункер повстанців навів опергрупу МҐБ зрадник — типова, на жаль, ситуація, характерна для буремних подій 40-50-х років: одні клали на вівтар свободи своє життя, а інші заробляли зрадою юдині тридцять срібняків. Це не алегорія: існують документальні підтвердження, що за кожного виданого чекістам повстанця сексот отримував від 300 до 1000 кривавих рублів плюс прилаштування на «хлібне місце» праці… Це інформація для роздумів у час четвертого року війни, яку веде наш народ з тим самим ворогом, з яким у нерівній борні змагалися воїни УПА. Майже кожного дня ЗМІ повідомляють про затримання охочих «підзаробити» на крові воїнів-захисників, і з цього приводу інакше не скажеш, як гуцульською приказкою: «З одного дерева хрест і лопата»!

Дмитро Олексюк народився 1914-го року. Біографічні дані довоєнного періоду про нього скупі й неповні: приймав участь в діяльності сільської «Просвіти», служив у польській армії (кавалерія). Одружився з односельчанкою Павлиною Ткачук, а в 1944-му вступив до лав УПА. Дітей подружжя не мало, тож Павлина вирішила бути поруч із чоловіком. Як господарча «Оришка» готувала повстанцям їжу, займалася кравецтвом, в’язала светри — жіночим рукам роботи не бракувало. Можемо уявити, як їй було нелегко, але на долю ніколи не нарікала.

Спочатку Дмитро Олексюк під псевдонімом «Вій» воював у сотні Івана Шкондеюка-«Святослава». Оскільки мав за плечима військовий вишкіл, вважався заступником сотенного і нерідко брав командування на себе. Після загибелі «Святослава» сотню розформували і Дмитра призначили кущовим провідником вже під псевдонімом «їлак».

Своїм заступником кущовий вибрав Федора Столащука з Яворова (псевдо «Лужок»). Тандем «Ілак»-«Лужок» понад чотири роки (!) виконуватиме дуже відповідальну місію тилового забезпечення командування Тактичним відтинком № 21, організовуючи безпечні літні постої і місця зимівлі для командира ТВ-21 сотника «Хмари» (Петра Мельника) та його війська в 1946–49 роках. Про це мені особисто розповідав рідний брат «Хмари» — Іван Мельник-«3алізняк» у 2000-му році, коли я провідав його в Снятині з приводу впізнання повстанців на світлинах відомого Яворівського архіву.

Саме «Залізняк» першим правильно назвав «Їлака» і його дружину, бо до того в деяких публікаціях під фотографіями Дмитра Олексюка писали Юліан Матвіїв-«Недобитий»… Подвійна помилка зводила на манівці пошукову роботу з упізнання повстанців на світлинах, тим паче, що «Їлака» зафіксовано аж на 18-ти сюжетах вказаного періоду, причому збереженість зображень може вважатися ідеальною, незважаючи на 47 років їх перебування закопаними в землі! Ось така перевага чорно-білої фотографії, бо від сучасних кольорових за такий період часу залишилася б хіба лише згадка.

Наймолодший повстанець Косівщини, вже, на жаль, покійний Юрій Паєвський-«Жук» розповідав, що був «Ілак» відважним і винахідливим воїном. Ніколи не практикував авантюрних дій — все зважував ґрунтовно, говорячи шахматною термінологією — на багато ходів наперед. Як вогню його боялися місцеві «шестірки» МҐБ — члени «істрєбітєльного батальйона», звані в народі «стрибками». Однак від долі не втечеш, особливо, коли воювати доводиться зі стократ переважаючим за силою ворогом.

Бункер, де в Шепоті зимувала група «Їлака» з 1949-го на 1950-й рік, мав довгий потаємний вихід, про який чекісти не здогадувались, а сексот не знав теж. Відстрілюючись через вічко вхідного отвору й замінувавши його, блоковані повстанці по одному виходили через запасний — в тил облавного оточення. Був шанс вислизнути з пастки, але коли з підземелля виповзла Павлина і побачила неподалік себе спину солдата, нерви жінки не витримали, вона скрикнула від несподіванки й негайно була скошена автоматною чергою, хоча зброї не мала.

Розконспірований запасний вихід негайно став пасткою, і в перестрілці полягли «Їлак», «Лужок» і ще один повстанець, імені-псевда якого мені довідатися не вдалось. Тіла всіх чотирьох вбитих чекісти забрали і кудись повезли — за одними даними до Косова, за іншими (більш правдоподібними) — до Яблунова. Місця поховання нікого з них, зрозуміло, ніхто не знає. Але як пам’ять про подружжя Олексюків з Шешорів залишилися повстанські світлини.

Василь ГУМЕНЮК.
«Гуцульський край», №34, 24.08.2017 року