Хранитель усної історії Косова й околиць

Час — невблаганний. Те, що сьогодні є буденністю, завтра стає історією, і коли воно зафіксоване лише в пам’яті вузького кола людей, — ризикує бути втраченим назавжди. Історія України — це величезний масив «білих плям», адже кожен «визволитель» нашої землі (за останні 600 років їх змінився ледь не десяток) намагався не допустити фіксації об’єктивних знань про минуле, пропагуючи свою версію подій — у політично йому вигідному ракурсі. Чи багато ми знаємо про події на Косівщині в проміжку 1935–1985 років, окрім того, що за цей час змінилося 4 системи влади? Людей, котрі добре знають ті часи, залишилось, на жаль, небагато, і Володимир Тутуруш — один із них.

Моє (і не тільки) покоління знало його як прекрасного офтальмолога (себто окуліста) — привітного, вдумливого, готового надати посильну допомогу без практично обов’язкового «гонорару», так властивого для колег «по цеху».

В 60-х роках ніхто (окрім, звичайно, «компетентних органів») і не здогадувався, що Володимир Васильович — син простих селян Монастирського (з 1938-го об’єднаного з Косовом), котрі були неперевершеними майстрами з виготовлення ужиткового керамічного посуду, ще й палкий шанувальник української літератури, мистецтва і (що дуже небезпечно) — також реальної історії. Ці його «побічні» й «небажані» захоплення зіграють свою негативну роль, коли справа дійде до захисту ним кандидатської дисертації після завершення заочної аспірантури в Харкові: йому відмовлять у необхідній характеристиці — як одного з документів для процедури — і чотири роки ретельних клінічних спостережень підуть нанівець…

В 60-70-х роках В.Тутуруш досить часто друкувався у тодішніх «районках» — ще «Ленінській правді», згодом  — «Радянській Гуцульщині». Добре пригадую, як він вболівав за налагодження випуску лікувальної мінеральної води, виявленої у с.Соколівці при пошуковому бурінні, але його заклики залишися «гласом вопіющого в пустелі».

Зі здобуттям Україною незалежності Володимир Васильович буквально ураганом увірвався у вир суспільно-громадського життя вже в якості того, хто бачив і чув таке, про що тисячі й не здогадувалися. З його спогадів про минуле (феноменальна пам’ять!); а також витягнутих зі сховків документів, світлин і суворо заборонених книг користали ІАПелипейко, письменники Роман Коваль і Михайло Андрусяк, численні краєзнавці й дослідники минувшини. Багато писав сам, виступав на конференціях, зібраннях, брав активну участь у діяльності «Просвіти», клубу інтелігенції… З немалими зусиллями добився перевидання київським видавництвом «Темпора» двотомника Ярослава Окуневського «Листи з чужини» (в радянські часи за зберігання цієї «крамольної» книги можна було легко «загриміти» на 10 років таборів).

«Час іде, здоров’я не додається, — говорить з нотками суму в голосі шановний співбесідник. — А скільки ще не оприлюднено з того, що знаю і маю, у кількох словах і не скажеш».

27 липня у Володимира Васильовича день народження, а 28-го — іменини. «Дата хоча й не кругла, але наближається ювілей — бракує якихось триста з гаком днів і ночей. Та у Бога свій відлік часу, і в моєму віці кожен активно прожитий день — це дар Господній», — з гумором завершує думку В.В.Тутуруш.

З роси й води Вам, шановний Хранителю історії! І побільше зацікавлених, вдумливих І чесних співбесідників, яким можна побажати лише одного: не згаяти шансів почути й зафіксувати таке, чого не знайдеш у жодній дотепер виданій книзі, журнальній чи газетній статті.

Василь ГУМЕНЮК, Косівське РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №29, 21.07.2017 року.

Share