Учасник збройного підпілля

Володимира Яким’юка з Тюдова пам’ятають, мабуть, сотні (якщо не тисячі) односельчан і жителів Косівського району, десятки знали його як активного учасника підпілля ОУН і УПА. А ось докладні деталі біографії цієї незвичайної людини відомі хіба що одиницям. Повстанці зверталися до нього по імені й називали між собою «Влодко», а слід було вживати конспіративні псевда «Танасій» або «Аскольд». Комунікати він підписував цифронімом «007» — зовсім так, як знаменитий Джеймс Бонд, котрий з’явиться на світ лише через десяток років.

Герой нашої розповіді народився 22.04.1922 р. в Тюдові у патріотичній родині. Достатньо сказати, що два його брати — Василь і Федір вступили до ОУН і стали вояками УПА (псевда відповідно «Калина» і «Могила»; обидва загинули — «Могила» в бою з окупантами, а «Калину» схопило МҐБ і розстріляло 8.04.1953 р. у Києві). Ще будучи юнаком, Володимир захопився кравецтвом і став неабияким майстром своєї цивільної справи.

Розмірене життя родини Яким’юків пішло шкереберть з приходом «перших совітів» восени 1939-го року. Оскільки їхня хата знаходилася неподалік річки Черемош, — а це на той момент був кордон з Румунією, Яким’юків негайно виселили. Ще добре — не в Сибір чи Казахстан, а в Галицький район. І хоча десь через півроку Буковина теж стала «радянською», повернутися до рідної хати їм не дозволили. Це сталося у липні 1941-го, коли радянські війська відступили під натиском вермахту. У кращих традиціях московитів вони залишили від хати депортованих суцільну руїну…

В 1942 р. Володимир вступив до української допомогової поліції, хоча був симпатиком революційної ОУН. Правдоподібно цей крок був інспірований Організацією, бо в 1944-му він зі зброєю перейшов у підпілля і водночас став повноправним членом ОУНр. До збройних формувавнь його, однак, включили не відразу: за розпорядженням Проводу друг «Аскольд» очолив кравецьку майстерню, дислоковану в с.Красноїллі Верховинського (тоді Жаб’євського) району. Народна армія гостро потребувала військових одностроїв, тож довелося попрацювати в «службі тилу». Але в листопаді 1944-го радянські війська перейшли через Карпати, і в їхньому запіллі запанувало зловісне НКВД. Кравецьку майстерню довелося передислокувати в ліси між селами Тюдовом і Малим Рожином. Робота там не припинялася ні на мить.

У боротьбі з українськими повстанцями чекісти, під «мудрим керівництвом» (ясна річ!) тоді ще ВКП(б) не гребували ніякими засобами, зокрема й забороненими міжнародними договорами, підписаними в т.ч. й СССР. «Звичайним ділом» було використання червонопогонниками розривних куль, бойових отруйних речовин, психотропних препаратів («Нептун–47» і «Циклон», розсекречених лише в 90-х роках) і (про це чомусь досі мовчать) бактеріологічної зброї.

Володимир Яким’юк розповідав, як над лісами, де були криївки повстанців, одного разу кружляв літак. Вони помітили, що за ним тягнувся шлейф, наче туман. Думали, це вихлопні гази двигуна. Але через деякий час на гілках і пожовклих листках дерев хлопці виявили цілі колонії вошей. Досі такого не бачив ніхто, тож було дуже дивно. А незабаром серед підпільників розпочалася епідемія тифу. Захворів також свідок акції і те, що вижив, вважав чудом. Його виходила мама.

Після одужання, навесні 1946-го, «Аскольда» скерували стрільцем у сотню ім.Богуна, якою командував Микола Харук–«Вихор» (розповідь про нього див. у «Гуцульському краї» за 5 травня ц.р.). З цим талановитим польовим командиром вони утворять потужний тандем, оскільки крім кравецтва, у Володимира Яким’юка виявився неабиякий талант пропагандиста, оратора й непересічного публіциста. В 1948-му, коли «Вихора» призначили надрайонним провідником ОУН Косівщини, «Аскольда» перевели в службу охорони Проводу й «за сумісництвом» — референтуру пропаґанди — спочатку Кутського, згодом Косівського районів, а в 1950-му призначили на посаду референта (тобто керівника) пропаґанди Косівського надрайону. У цій іпостасі він перебуватиме до арешту за зрадою Романа Тучака–«Кірова» 14 червня 1952-го. Через його руки перейдуть сотні повстанських пропагандивних матеріалів — відозв, листівок-«летючок», комунікатів, а також чи не найцінніших документів підпілля — світлин вояків УПА, але про це докладніше поговоримо нижче.

Відомо, що набагато більше, ніж безпосередньо зброї, радянська влада боялася правдивого слова, отож закономірним слід вважати вирок «вищої міри соціального захисту» (під таким хитромудрим словоблуддям приховувалася кара смерті), винесений Володимиру Яким’юку-«Аскольду» 21 січня 1953 р. у Лук’янівській в’язниці м.Києва. Він мав бути затверджений у Москві, тож приреченого на розстріл перевели у камеру смертників. І хтозна — чим мало завершитися «дєло» повстанця, якби на початку березня не здох Йосип Сталін. Під впливом непередбачуваної колізії більшості смертників, вирок яким виконати не встигли, кару замінювали на тривалі терміни ізоляції. Імперія гостро потребувала робочих рук, тож Володимира Яким’юка на початку квітня 1953-го «помилували» на 20 років таборів, і він мав «честь» перейти «стройкі коммунізма» Норильська, Тайшета-Чуни і Мордовії, працюючи на рудниках, а пізніше — в кравецьких майстернях, де шили спецодяг для робітників. Табірне начальство «пронюхало», що колишній «бандіт» є вправним майстром з пошиття не лише рукавиць і комбінезонів, але й військових мундирів та цивільного одягу, тож його «трансформували» в такого собі «придворного кравця» тюремних наглядачів і членів їхніх родин. Це, можливо, зіграло свою позитивну роль у достроковому звільненні з-під варти, яке сталося 1966-го року. Бранцю навіть дозволили повернутися у рідний Тюдів. Жити, однак, довелося під недремним наглядом КҐБ.

Мовчазний і не схильний до пустопорожніх балачок, колишній референт пропаґанди Косівського надрайону замкнувся у собі й почав пасічникувати, хоча раніше цією справою не займався. Лише з проголошенням Незалежності родина довідалася, що у вуликах пан Володимир переховував свій останній повстанський скарб — понад півтори сотні світлин підпілля періоду 1945–51 років. Де і як вони зберігалися з 1952-го по 1966-й рік,— невідомо: цю таємницю воїн УПА забрав із собою до вічного спочинку.

Мало-помалу, але інформація про те, що в Тюдові збережено чималий повстанський фотоархів просочилася до різного роду істориків, колекціонерів і банальних авантюристів, які буквально натовпами зачастили до обійстя Яким’юків. Слід зауважити, на той момент ніхто й не підозрював, що на території Косівщини збереглися декілька аналогічних збірок (як ось у Яворові), тому всілякими правдами й неправдами, улесливими словами — це, мовляв, для «історичних досліджень», «дозвольте відкопіювати, і негайно поверну», безцінну колекцію «Аскольда» почали «розтягати» хто куди, вилучаючи, ясна річ, найдосконаліші фотосюжети. Хто тоді міг подумати, що за оригінал світлини УПА можна виручити від 5 до 20 доларів США. Коли у збірці залишилося менше сотні екземплярів, оригінали (ба навіть копії!) ніхто й не думав повертати, а жодних публікацій у періодиці чи книжках так і не з’явилося, друг «Аскольд» зробив висновок: його хитро обдурили — тож все, що залишилося, він заховав знову У листі до побратима Ю.Паєбськаїго він, зокрема, написав: «Пане Юрій, у мене знимочок з підпілля було багато. Частину віддав у Львів, частину — в Івано-Франківськ, а де вони — і по сьогодні не знаю. Колись «патріоти-історики» будуть на них дивитися у своїх шикарних кабінетах, а потім звертати свої вчені очі на стелю і писати історію визвольної боротьби українського народу. Ти до них пиши, проси, а вони твій конверт навіть не відкриють, а складуть у пакет, перев’яжуть мотузкою і кинуть у куточок — нехай там порохами припадають. Це ж факт, я свідок цього. Ой, як болючо! А учасники тієї боротьби незамітно відходять у місце забуття. Хто підтвердить чи заперечить? Таке воно життя…».

Іншим психологічним ударом долі для нього було судове рішення вже незалежної України в справі реабілітації, із заявою про яку він звернувся 28.11.1991 р. Обласна прокуратура розглядала її аж два (!) роки, після чого скерувала до Генеральної прокуратури України, де вона пробула ще два (!) роки. Аж 21.06.1995 р. Верховний Суд України виніс такий вердикт: «Вирок суду СССР про вищу міру покарання скасувати, статтю 54-1 «а» КК УРСР перекваліфікувати на 206-10 «а» і вважати гр.Яким’юка В.Ю. засудженим на 10 років (!!!) позбавлення волі з конфіскацією іайна. В проханні про реабілітацію відмовити». Підписав цей документ заступник голови судової колегії у Кримінальних справах Верховного Суду України Є.І.Овчинников. Таким чином незалежна українська держава фактично повторно засудила борця за її суверенітет. Не до., розстрілу правда, але таки 10 років дала і майно конфіскувала. Отримавши таку відповідь, ветеран У ПА прорік: «Не за таку Україну ми боролись!». І мав цілковиту рацію.

Слабкою втіхою для Володимира Яким’юка став факт нагородження його медаллю «Захиснику Вітчизни» (серія КН № 114591) згідно з Указом Президента України Леоніда Кучми від 14.10.1999 р. Пікантність ситуації полягає у юридичній колізії того, що державна нагорода вручена нереабілітованому «злочинцеві» й могла бути опротестована в суді, як це згодом мало місце в роки президентства Януковича стосовно героїв України С.Бандери та Р.Шухевича. Але другорядний статус нагороди залишив справу поза увагою україножерів, тож рішення Л.Д.Кучми я вважаю мужнім (як на той час) кроком.

Володимир Яким’юк відійшов у вічність 9 лютого 2006 року й похований у рідному селі. Впорядковуючи речі покійного, родичі повторно віднайшли леліяний ним повстанський фотоархів, у якому збереглися 83 оригінальні світлини часів підпілля і 10 пізніших фотокопій (на жаль, невисокої якості). За сприяння родини ми з внучатою племінницею воїна УПА Соломією Яким’юк впорядкували збережене й видали 2007-го року невеликим накладом книжечку-альбом «Повстанські світлини зі сховку Володимира Яким’юка-«Аскольда», декілька сюжетів з якої пропонуємо увазі читачів.

Кожна людина, відходячи у небуття, забирає зі собою багато того, що назавжди залишиться таємницею для живих. І дуже шкода, що у випадку Володимира Яким’юка запитань без відповідей набереться, мабуть, набагато більше, ніж збережені 93 фотосюжети з підпілля 40–50-х років, про діяльність якого референт пропаґанди Косівського надрайону «Аскольд» у цитованому вище листі до Юрія Паєвського написав такі полум’яні рядки: «…То, що ми іменно в той час так поступали, це був наш святий обов’язок перед історією. Ми були свідомі в безсиллі нашої перемоги над тою ордою, а віддавали всеціло себе в кільце ланцюга бротьби нашого народу за Волю…». Лист датовано 12.01.2000 р. Вічная Вам пам’ять, друже Володимире!

Василь Гуменюк,
член правління Косівського РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №23, 9.06.2017 року