Про корову на Гуцульщині

Прочитавши такий заголовок, багато хто посміхнеться — що, мовляв, тут може бути цікавого? Але це тільки на перший погляд. Будь-який аспект людської діяльності може бути поверховим чи поглибленим — у першому випадку результат буде абияким, а в другому — гідним наслідування через високі економічні показники.

Почнемо з такого: за приблизно двісті років господарювання в Карпатах гуцули змогли створити власну породу коней — без перебільшення всесвітньознаного «гуцулика» (який ледь не зник у радянські часи) і зберегти та вдосконалити древню (відому ще з часів неоліту!) породу овець, названу наприкінці XX століття (після тривалих митарств) «українською гірськокарпатською». Незрозуміло чому, але корова-годівниця, обов’язковий атрибут навіть незаможного господарства, залишилася поза увагою народної селекції. І досі на карпатських пасовищах подибуємо строкате розмаїття великої рогатої худоби (ВРХ) за окрасом (мастю), параметрами тілобудови (селекціонери вживають термін «конституція») і само собою зрозуміло — продуктивністю, тобто кількістю та якістю отримуваного молока і м’ясними показниками на відгодівлі.

У радянські часи в гірських колгоспах намагалися закріпити то симентальську породу (її батьківщина Швейцарія), то пінцгау (з Австрії), а в Закарпатській області навіть спромоглися вивести власну — так звану буро-карпатську породу (з якихось причин вона важко адаптовувалася на Прикарпатті і широкого розповсюдження тут не набула). У підсумку наявне зараз поголів’я є мішаниною всіх перерахованих порід з місцевими тваринами невідомої генеалогії (походження). Отож, вирощуючи теличку з наміром мати власну корівку, неможливо навіть приблизно спрогнозувати, якою буде її молочна продуктивність, а також якість (жирність, білковість, запах, смак та інші параметри) майбутнього молока. В останні роки дехто намагається утримувати в горах адаптовану до рівнин чорно-рябу худобу, ба навіть голштинів. Жива маса таких тварин (понад 500 кг) не дозволяє їм ефективно використовувати гірські пасовища, у зв’язку з чим утримання таких корів створює власникам чимало труднощів, але про це згодом.

В економічно розвинутих країнах (Німеччина, Франція, Великобританія, США, Канада) одноосібні господарства, де утримують 1–2 корови практично відсутні. Скотарство там розвивається на кооперативній чи фермерській основі й найпоширенішими є стада 40–60 корів зі спеціалізацією виробництва молока або яловичини. В альпійських країнах (Австрія, Швейцарія) поширені дрібно-товарні ферми (4–6 корів). До кооперації виробництва в цих країнах йшли впродовж десятиліть і цей досвід намагалися перейняти і в Галичині у міжвоєнний час (20–30-ті роки XX ст.), створивши доволі ефективну структуру під назвою «Маслосоюз».

Радянська влада одним махом зруйнувала всі кооперативні організації, впровадивши замість них строго централізовану (адміністративно-командну) мережу колгоспів та радгоспів, абсолютно проігнорувавши як менталітет, так і віковий досвід раціонального ведення господарки (в т.ч. скотарства) в гірських умовах. Тут не час обговорювати плюси (вони були) чи мінуси колгоспно-радгоспної системи, але в процесі розформування цих радянських господарств не вдалося зберегти головного — селекційного ядра ВРХ (з належними показниками продуктивності), тому мусимо з жалем констатувати: скотарство Гуцульщини фактично перетворилось на систему натурального господарювання, а це за світовими мірками навіть не позавчорашній день, а глибока архаїка. Зараз просто необхідна широка просвітницька діяльність для усвідомлення кожним власником корови того простого факту, що його тварина повинна бути не лише засобом виробництва сякого-такого молока для власних потреб і предметом постійного клопоту (як і де заготувати корми на зиму, знайти пасовище, забезпечити лікування тощо), а об’єктом задоволення від того, що, образно кажучи, до нього «стоїть черга» аби придбати високоякісну молокопродукцію і приплід на вирощування від високопродуктивної корови.

Найпершим кроком у перетворенні одноосібного скотарства в конкурентно-спроможну в умовах ринку галузь є налагодження селекційно-племінної роботи. Це означає, що ваша корова має бути не лише висопродуктивною, але й мати якомога глибшу «біографію» із зазначенням рівня продуктивності її предків та їх породної приналежності — своєрідний паспорт (обліково-селекційну картку). Само собою зрозуміло, що нічого такого у власників корів на території Косівського району нема і бути не може, бо переважна їх більшість про таке чує вперше. З чого ж починати?

Давайте визначимося з питанням, яку породу корів варто утримувати в одноосібних господарствах. Зазначимо відразу: те, що доцільно на рівнинних територіях (в Рожнові, наприклад), непридатне в гірських (с.Яворів) і навпаки. Мінімальна молочна продуктивність корів у передових країнах складає 6000 кг за 300 днів лактації при жирності та білковості молока не менше 3,5% (в Канаді — 9000 кг), але такі «захмарні» показники для нас і недосяжні, і (на перших порах) практично непотрібні. Розпочати, думається, необхідно з показника молокопродуктивності 3000 кг за 300 днів лактації при жирності 3,6% (тобто ваша корова повинна давати в середньому по 10 кг молока щоденно). Жирність визначається лабораторним методом, але прикидку можна зробити і «на око».

Для цього знайдіть скляний циліндр діаметром не більше 2 см і довжиною 15–20 см. Налийте в нього майже по вінця свіжоздоєного молока і залиште стояти у строго вертикальному стані в прохолодному місці (погріб чи холодильник) на 36 годин. Після цього виміряйте лінійкою (з точністю до міліметра) висоту шару сметани і загальну висоту стовпчика (молоко + сметана). Розділіть перше значення на друге і одержану цифру помножте на 22 — отримаєте орієнтовну жирність вашого молока в процентах. Придбайте товстий зошит і записуйте щоденний надій молока від вашої корови. Для цього треба мати мірну посудину — нею може бути, наприклад, трилітрова банка з нанесеними на ній мітками на кожні 0,5 л об’єму. Періодично (раз на місяць) вимірюйте жирність і також записуйте у ваш журнал.

Окремо в зошиті слід вказати все, що ви знаєте про свою корову (дата народження, вік першого парування, спосіб парування — штучне чи природне, опис бика, який парував, дата розтелу, стать приплоду, дата першого приходу в охоту після розтелу і т.д.). Такі записи на перший погляд річ надокучлива, але без належного обліку всього перечисленого вище вашу корову можна розглядати як випадкову тварину без роду-племені, тобто ніяку.

В гірських селах Косівщини (Соколівка, Бабин, Яворів, Снідавка, Річка) я би рекомендував утримувати корів симентальської породи. Але треба мати на увазі, що серед сименталів (їх легко ідентифікувати за характерним темнооранжево-білим, рідше палево-білим окрасом) є родини та лінії м’ясного напрямку продуктивності (з живою масою корів понад 450, а бугаїв — 650 кг), котрі для нашої зони ніяк не підходять. Оптимальна жива маса корови для утримання в означених селах — 320–350 (максимум 370) кг, аби вона могла спокійно випасатися на крутосхилах і, крім того, споживати помірну кількість привізних кормів зернової групи (концентратів). Корови молочного напрямку продуктивності характеризуються так званою «ніжною конституцією» — тендітною головою, короткою шиєю і немасивним скелетом — тобто тварини тонконогі, без різко окреслених кісток тазу і плечового поясу (лопатки).

Слід сказати, що молоко сименталів вважається еталонним для виробництва сирів, а його жирність практично ніколи не опускається нижче за 3,6% (верхня межа — 4,5%). Племрепродуктори симентальської породи є на території Чернівецької області; донедавна були в Снятинському і Коломийському районах, так що симентальську ВРХ найдоцільніше придбати саме там.

Тварини породи пінцгау мають окрас від бордового до чорного і їхньою характерною ознакою є біла смуга по хребту. Слід мати на увазі, що племінних господарств цієї породи ні в Івано-Франківській, ні в сусідніх з нею областях немає, отож будьте певні: якщо вам запропонують таку худобину, це помісь якогось (мабуть, не менше як третього) покоління, а не чистопородна тварина. Вона матиме відповідний окрас, але навряд чи продуктивні якості, притаманні для цієї породи.

Буро-карпатську худобу переплутати з якоюсь іншою практично неможливо — ці тварини мають суцільний від світло- до темнокоричневого окрас; наявність будь-яких (навіть невеликих) білих плям вказує, що перед вами помісний індивід. Я б не радив заводити у себе таку корову — існує велика імовірність, що раніше або пізніше ви стикнетеся з ветеринарними проблемами. Корови частіше за інших хворіють на атонії передшлунків, а їх сервіс-період (від родів до першої охоти) рідко коли буває меншим за 100 днів (оптимальним вважається термін в 60 днів). За моїми багаторічними спостереженнями в Косівському районі приблизно 70?/о таких корів доводиться передчасно відправляти на забій, але в 30% випадків — це прекрасні тварини з дуже смачним молоком. На чому зупинитись — думайте самі й приймайте рішення.

Величезною, я би навіть сказав ключовою проблемою належного ведення селекційно-племінної роботи в умовах, коли понад 90% поголів’я корів знаходиться в індивідуальних малих (1–3 корови) господарствах, є парування. Хоч-не-хоч, а в кожному населеному пункті мали би утримуватися 2–4 породисті бугаї-плідники, або один пункт штучного осіменіння (ПШО), бодай на два села. Не буде порушенням  «державної  таємниці» коли скажу, що в ільшості випадків роль бугаїв-плідників у селах виконують… відгодівельні бички віком 9–15 місяців (буває, що і молодші) без роду-племені, невідомого походження і, як правило, безпородні. В результаті отримання доброго потомства, придатного для вирощування в якості ремонтного молодняка — це щасливий виняток, але аж ніяк не правило. Що-що, але саме це питання (утримання і експлуатація биків-плідників чи організація ПШО) мусить вирішуватися на рівні громади і без кооперації тут не обійтися.

Китайське прислів’я каже, що дорога в тисячу лі починається з першого кроку. Ним мають стати два завдання: визначитися, яку саме породу ВРХ будемо утримувати в конкретному населеному пункті, і як буде організоване парування (чи штучне осіменіння). Слід мати на увазі, що коли якісь сміливці приймуть рішення створити власну породу на базі наявного нині безпородного поголів’я, то таке в принципі можливе, але процес розтягнеться на багато десятиліть.

Якщо ж скотарство вести так, як це відбувається впродовж останніх 30 років, то, образно кажучи, в недалекому майбутньому воно «зійде на пси» і продуктивність корів опуститься до рівня кіз зааненської породи (1700 кг молока за лактацію) з періодом запуску в 3–4 місяці. Тоді корови в Карпатах (як нині вівці) опиняться на грані зникнення, бо молокопродукцію буде дешевше завозити з країн Євросоюзу. Не знаю як вас, а мене така перспектива зовсім не приваблює!

Для газетної публікації це вже й так завеликий обсяг написаного, а невисвітленими залишились питання раціональної годівлі і утримання ВРХ, кооперації та організація переробки продукції і т.п. Сказати є що, але без організації та вирішення проблем першого кроку розписувати те, що буде радше науковою фантастикою, ніж рекомендаціями для практики, мабуть, недоцільно.
Як бачимо, скотарство Косівщини також потребує пристальної до себе уваги, а значить на часі розробка дійової програми його відродження та розвитку.

Василь ГУМЕНЮК,
кандидат біологічних наук, член
правління Косівського РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №11, 17.03.2017 року