Галицька Голгофа

У загальних рисах історія ліквідації Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) у 1945–1961 роках — відома. Про цю диявольську акцію енкаведистів і Синоду Російської Православної Церкви (РПЦ), підготовлену Й.Сталіним і московським патріархом, писали і її прихильники, і її вороги.

Найбільш повно це зробили перші з них! У 1985 р. у Торонто-Балтіморі видавництво «Смолоскип» імені В. Симоненка видало великий (839 стор.) збірник під назвою «Мартирологія Української Церкви». Його упорядники, директор видавництва О. Зінькевич і священик Т.Р. Лончина, старанно розшукали і видали відповідні матеріали, документи, спогади, склали досить повний список ув’язнених і закатованих у радянських концтаборах греко-католицьких єпископів (серед них — і Львівський Митрополит Й. Сліпий) і священиків, а також — хронологію ліквідації УГКЦ і її діяльності у катакомбах (до вересня 1984 року).

На жаль, це фундаментальне видання нашої діаспори залишилося поза увагою дослідників цієї страшної події, хоча зібрані тут матеріали і факти — нерідко унікальні. 1997 року у видавництві «Нова Зоря» (м. Івано-Франківськ) побачила світ книга «Галицька Голгофа», автором якої є.Ігор Андрухів, кандидат педагогічних наук, провідний архівіст Держархіву Івано-Франківської області. У першому розділі книги «Нехай ніхто себе не обманює!», І.Андрухів досить добре розкрив передісторію плану «батька всіх народів і часів», страшного тирана Сталіна завдати вирішального удару по УГКЦ, єдиному і видимому центрові свідомого українства і захисника нашого народу. А далі автор документально простежив за окремими моментами цієї страшної трагедії, що за своїми методами і знущаннями можна б прирівняти тільки до переслідувань Нероном перших християн.

Щоб ввести читання у складну історію цих страшних подій, І.Андрухів у другому розділі свого дослідження «Галицька Голгофа» накреслив історію вселенської Церкви, виникнення розколу у християнстві і виникнення двох Церков — католицької (вселенської) православної (від грецького ортодокс — правовірний, неправильно — православної) та православної католицької (прошу звернути увагу на відповідні перестановки), боротьбу між ними. Автор тут також зупинився на Берестейському соборі 1596 року і виникненні Уніатської церкви (УГКЦ) та боротьбі РПЦ проти і УГКЦ, і Української Православної Церкви, проданої у 1686 році Константинопольським вселенським Патріархом… Московському Патріархові.

Ці два розділи — своєрідний вступ до власне історії ліквідації УГКЦ на Станіславщині у 1945–1961 роках. Вперше використавши всі майже невідомі рукописні документи Івано-Франківського обласного архіву, І. Андрухів розкрив окремі моменти насильної ліквідації УГКЦ в одній із західних областей тодішньої Радянської України — Станіславській (з 1962р. — Івано-Франківській).

З великим зацікавленням читається 4-й розділ — «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні». Вперше І. Андрухів розкрив трагічну долю ченців і черниць на Станиславщині, правильно підкресливши, що «монахи й монахині «об’єднання» (постанови Львівського лжесобору. 1946 р. — В.П.) не визнавали і майже ніхто з них у православну віру так і не перейшов», а залишилися вірними присязі і навіть поза монастирями несли своє високе покликання. А на цей прекрасний випадок не звернув уваги ніхто з дослідників цієї проблеми. Тут історик докладно розповів про долю монастирів у Станіславі, Коломиї, Дорі (тепер у межах Яремчі), селах Погоні, Гошеві, Микуличині і Войнилові. Це справді величні сторінки історії УГКЦ і українського народу!

Крім використаних І. Андрухівим архівних матеріалів, що добре показують намагання сестри-ігумені монастиря Василіянок М. Іосипенко-Йосипенко (тепер на вул.Василіянок, 17) врятувати чернечу обитель від закриття, слід також використати ще 6 архівних документів і особливо т.зв. Запитальник (так ми його умовно назвали). На всі його запитання сестра-ігуменя дала позитивні відповіді, відхиливши надумані обвинувачення у якомусь співробітництві з фашистами, що вважалося однією з причин насильницької ліквідації УГКЦ та закиди у проживанні за рахунок «трудящих». Відзначаючи, що 33 черниці живуть за рахунок «власного господарства», за який заплатили державі 628,20 крб. (від землі) і 284 крб. — за четверту частину будинку (решту зайняли військові), а також т.зв. «воєнний податок», ігуменя М.Іосипенко правильно вважала, що обов’язки перед державою монахині виконали, а тому ніхто не має права виселяти їх із монастиря. Але для радянської влади не існували жодні закони! У 1947 році, як пише І.Андрухів, монастир Василіянок було закрито.

Автор дуже докладно на документальній основі розкрив історію ліквідації й інших монастирів на території нашої області. Поки що залишається невідомою доля чудотворної ікони Гошівської Богоматері. Можливо, вона знищена енкаведистами або ж десь захована.

Дослідник зіткнувся у роботі над цією проблемою з великими труднощами, адже стан нашої історичної бібліографії був і залишається вкрай незадовільним. Тільки спільними зусиллями ми зможемо написати правдиву історію України та УГКЦ. А добрий початок зробив І.Андрухів своїм дослідженням «Галицька Голгофа».

Володимир Полєк,
професор Прикарпатського університету імені В.Стефаника.

Матеріали надано Косівським музеєм визвольної боротьби ім.С.Бандери.

«Гуцульський край», №8, 24.02.2017 року