Єдиний шанс вижити — просочитися скрізь

Я не пам’ятаю, коли востаннє купувала художню книжку. Років п’ять тому, не менше. Але за цей період прочитала кілька сотень найрізноманітніших творів. В бібліотеку не ходжу — читаю з планшета. Здогадуюсь, що таких книголюбів, як я, чимало.

Інтелектуальна розвага

З початку друкування література мала велике пізнавальне і розважальне значення, аристократичного (заможного) читача-неробу. В «дотелевізійні» часи, в замкнутому просторі родових гнізд книга виконувала роль цікавого оповідача, була вікном у невідомий світ — життя інших людей, народів і країн.

У XX столітті, у період масової грамотності та міграції книга стала доступною для усіх — як носій знань і розвага. Щоправда, соціальні низи брали її у читальнях. Купувати і створювати приватні бібліотеки біднота не мала за що і де.

Фантастичний читацький бум і мільйонні тиражі, які сьогодні з сумом згадують літератори, народжені в СРСР, виникли штучно. Книги коштували неймовірно дешево. На високу трибуну їх підняли ідеологічні замовлення комуністичної пропаганди, брак розваг, велика кількість населення і… мода. Читати і мати власну бібліотеку тоді було круто.

Після розвалу комуністичної імперії індустрія розваг і відпочинку розрослася, як ракова пухлина на тілі суспільства, витіснила весь або велику частину мозку в багатьох головах.

Книга опустилася з трибуни. Вона не впала, а просто зайняла своє місце. Цілком почесне і достойне. Однак це викликало ностальгічний відчай у багатьох письменників і книголюбів, які ще пам’ятають часи її небувалого ренесансу.

Найбільшими і найсерйознішими конкурентами книги стали кіно і телебачення. Навіщо напружувати очі, мозок та уяву, якщо є видовищні кінострічки, якісні і цікаві документальні фільми та передачі?

Григорій Чубай у вірші «Після кіно» писав: «Сьогодні ввечері на останній сеанс у кінотеатр «Дніпро» прийшло 27 Василів, Степанів, Микол та Іванів, а вийшло з кіно — 21 д’Артаньянів».

Цікаво, хто з цих 27-ми читав роман Дюма «Три мушкетери»? Відлякує висока ціна книг. І не треба розказувати-порівнювати, скільки коштує кілограм м’яса чи пляшка горілки. Така мотивація — шлях у нікуди. Мої гроші — витрачаю їх так, як вважаю за потрібне.

Кожна нова книга — це кіт у мішку. Ми не знаємо наперед, чи сподобається вона нам. Витягнути з гаманця 100–200 гривень і заснути на п’ятій сторінці — сумна перспектива.

Вагома причина зниження продажу книг — тіснота помешкань більшості любителів красного письменства. В стандартній одно- чи навіть трикімнатній квартирі, де товчеться сім’я з кількох осіб, велика домашня бібліотека створює незручності. У моїй квартирі три шафи (з антресолями) заповнені книгами, які стоять на полицях у два ряди. Я не знаю, що з ними робити, бо давно вже читаю з планшета, у якому помістилося майже 20 тисяч книг, і є місце для інших.

Проживання в орендованому помешканні, мобільність сучасного життя змушують людей часто переїжджати. Для них власна книгозбірня стає чемоданом без ручки — і перевозити важко, і викинути шкода.

Не забуваймо, що роман чи повість — це (як правило) текст одноразового прочитання. У світі і нашому житті не так багато книг, які хочеться відкрити знову. То що робити з «відпрацьованим» матеріалом?

Щоб не захаращувати кімнати, можна книги викинути. Але у справжнього бібліофіла на це рука не підніметься.

Підніжку книготоргівлі поставила безкоштовна роздача в електронних бібліотеках. Якщо можна взяти задурно, то навіщо купувати? Письменникам і видавцям, які хочуть мене присоромити, раджу пригадати, скільки разів вони самі дивилися піратські кінофільми чи слухали неліцензійну музику.

Зрештою, звідкіля стільки неприязні до читачів інтернет-читалень? Електронні бібліотеки — це варіант традиційних. Але доступніший і зручніший у користуванні. До того ж, вони набагато економніші — не потребують великих приміщень, освітлення та опалення, солідного штату працівників. А скільки дерев можна зберегти!

Безплатних книгозбірень у світі — мільйони. Це підтверджує, що книга — специфічний, дорогий і одноразовий «продукт». Більшість людей його не в змозі або не збираються купувати, тому саме безкоштовний варіант популяризації літератури є прийнятним і перевірений часом. Зрештою, діяльність віртуальних бібліотек можна ввести у правове русло так, щоб це було вигідно і авторам, і читачам.

Отже, основні симптоми небажання купувати книги названо. Як з цим боротися і як розвинути інтерес до читання?

Потрібен креатив

В сучасному житті велику роль відіграє реклама. Якщо вона змусила мільйони жінок повірити, що малювати картинки на нігтях — це модно і круто, то чому б не спробувати переконати молодь у тому, що читати мудрі книжки — набагато крутіше?

Особисто мені дуже бракує рецензій — цікавих розповідей про автора та його твір, які допомагають зрозуміти — захочу чи не захочу я читати цю книгу. Цей вид публікацій — благодатне творче поле для журналістів і літературознавців. Є де розгулятися перу і думці, можна навіть прославитися (пригадаймо В.Бєлінського). Однак більшість тих розлогих анотацій, які я читала у пресі та Інтернеті, викликають дивне відчуття. Складається враження, що їхні автори або вимучують їх (пишуть на прохання письменника чи заради гонорару), або ставлять перед собою мету розказати не про чужу книгу, а про себе, любимого, демонструють власний інтелектуальний рівень, хизуються знанням маловідомих іноземних чи давно забутих українських слів. Здається, що пишуть не для широкого загалу, а дисертацію. Після таких багатослівних і словесно закручених статей не виникає бажання піти в книгарню чи відкрити електронну бібліотеку у пошуках рецензованого видання. А мало б виникати.

Цікаві рецензії пише французький письменник і літературний критик Фредерік Бегбедер. У нього знаходиш фрази: «…роман можна порівняти зі склянкою горілки, яку п’ють залпом» або «…автор перш за все… винахідник репу! Його роман — це диск хіп-хопу. Можете декламувати його вголос. Емінем не придумав нічого нового». Після таких розповідей — лаконічних, афористичних, написаних з гумором і величезною любов’ю до її величності Книги — у мене виникає непоборне бажання прочитати ці твори, хоча я не люблю ні горілки, ні репу.

Чи не настала пора переглянути форми і методи продажу книг? Мене зацікавив би такий варіант. Припустимо, вартість книги — 100 гривень. Перший покупець платить цю суму, бере товар у книгарні, читає, а опісля, у зручний для себе термін і день, повертає — і відразу ж отримує назад 80 гривень. Наступний читач купує цю ж книгу вже не за сто, а за 80 гривень, читає, повертає і отримує назад 60 гривень. І так далі — поки останній бібліофіл не придбає її за 20 грн. Отже, ціна книги для однієї особи становитиме лише 20 гривень. Книгарня при цьому не зазнає збитків і нічим не ризикує, бо щоразу отримує повну вартість, може цими грошима розпоряджатися. Зрештою, завжди є шанс, що хтось залишить куплене у себе.

Покупцеві, який принесе у книгарню і залишить там прочитану і в доброму стані книгу, можна було б запропонувати купити нове видання цього ж автора або іншу книгу, — але за нижчою ціною. Або такий варіант: купуєш три книги — платиш як за дві…
Пригадайте, наскільки ефективними є різноманітні рекламні акції і знижки у багатьох магазинах. Чому б цю практику не застосувати до реалізації художньої літератури?

У багатьох мемуарах автори зранку поспішають у кафе — випити горнятко кави і прочитати свіжі газети. Елегантні кав’ярні у години, коли відвідувачів небагато, також могли б пропонувати додаткову послугу — книги сучасних вітчизняних та інших авторів у перекладі українською мовою (підтримуймо своє!). Скажімо, взяв відвідувач томик з полички, залишив бармену чи офіціантові 10 гривень, годину почитав, повернув, отримав назад 5–8 гривень (цифри умовні). Можливо, знайдуться і такі, хто після кількох сторінок прочитаного захочуть придбати книгу в цій же кав’ярні за її повну вартість.

Чому б не спробувати відкрити затишне кафе в приміщенні книгарні чи видавництва, якщо вони можуть дозволити собі таку розкіш? Відвідувачі могли б там з комфортом переглядати нові видання за символічну ціну (чи платити гроші за вхід) і купувати — за повну.

Це не так наївно, як здається на перший погляд. Не секрет, що багато людей люблять читати, коли їдять чи п’ють. Чому б не скористатися цієї звичкою — поганою для шлунка, але привабливою для продажу?

Продукт для гурманів

Але зазвичай письменниками стають не для того, щоб заробляти великі гроші. Є інші способи розбагатіти. Талановитих і геніальних (особливо у період становлення) годувала не література, а більш приземлені професії і заняття — журналістика, викладання у навчальних закладах, перекладацька діяльність, медична практика, рекламний бізнес, написання сценаріїв і т.д. і т.п. Шевченко писав портрети, Борхес працював у бібліотеці, Кафка був страховим агентом…

Художня література, поезія, белетризована історія, мемуари тощо — це духовна їжа для гурманів, а їх зажди мало. У такій лексичній сполуці ключовим є слово «духовна». Але «їжа» — також важливе поняття, бо має ряд супутніх — апетит, голод та ін. Якщо людина не може купити Lamborghini чи замовити в ресторані фуа-гра, вона купить квиток на трамвай і насмажить картоплі.

Мені зауважать, що є книги, які кожна освічена та інтелігентна людина мусить прочитати. З цього приводу письменник Сергій Довлатов описав цікаву розмову російських емігрантів. Вони бідкалися, що їхні діти забувають рідну мову, не читають російських класиків. «Як наші діти зможуть жити без Достоєвського?» — волали нові громадяни США. «Пушкін жив — і нічого», — спокійно промовив на це свідок розмови Вагрік Бахчанян — художник вірменського походження, людина парадоксального мислення.

Це сумно, але факт. Шевченко жив, хоча не читав творів Івана Франка і Лесі Українки. А ті жили і не читали поезій Василя Стуса і Ліни Костенко. Наша геніальна Ліна живе, не читаючи ненаписаних творів ще ненароджених видатних українців. Є десятки тисяч прекрасних книг, які ми не читали і ніколи не прочитаємо. І нічого…

Але кожен такий автор потрібен вітчизняній і світовій літературі загалом, бо стає тією площиною, від якої можна відштовхнутися і прямувати далі. Без цих видатних людей і їхніх творів не може і не зможе прожити Україна.

Талановита література творить імідж держави, зацікавлює і приваблює іноземців, формує певні стандарти, переважно позитивні. Видатні особистості — це безцінний духовний (дорожчий за валютний, золотий і алмазний — разом узяті) фонд держави. Бачимо це на прикладі північного сусіда. Його віковічну імперську агресію пом’якшує чи швидше маскує «загадкова російська душа», яку іноземці «вичитали» у російських романах. Відтак тепер світ готовий оту загадковість бачити у кожному росіянинові і списати на неї багато такого, чого прощати не можна.

Французький афорист Рівароль заявляв: «Якщо книжку треба підтримувати, значить, вона погано стоїть на ногах». Стосовно окремої книги — так. Щодо книговидання і національного красного письменства — обов’язково треба підтримувати! Я маю на увазі талановитих і геніальних, бо графомани крізь бетонні плити самі пролізуть.

Розраховувати на підтримку влади — наївно. Вона любить вшановувати посмертно. Не тільки в Україні. Можна написати не один том розповідей про те, як бідували, виживали і гинули в злиднях невизнані державою і співвітчизниками літератори, котрі прославили свої країни і здобули всесвітнє визнання.

Чекати державної підтримки не варто, але вимагати треба. Пільгове оподаткування авторів і видавництв. Виділення коштів з бюджетів на фінансування премій і програм підтримки творчої і наукової молоді. Виплата іменних стипендій і пенсій. Оплачувані (хоча б мінімально) творчі відпустки. Викуп частини тиражу нових книг українських авторів для поповнення традиційного бібліотечного фонду. Створення потужної національної електронної бібліотеки і архіву всіх написаних в країні книг у паперовому та електронному вигляді з виплатою гонорарів авторам і відрахувань від кожної завантаженої користувачем книги… Ці та інші види державної турботи допомогли б творчим особистостям втриматися на плаву, відчути себе потрібними своїй країні.

Перепустка у вічність

Українські нувориші могли б здогадатися, що підтримка геніїв — це символічний локомотив, який гарантує доставку в майбутнє. Знаменитий Нобель «в’їхав» в історію за допомогою динаміту, який винайшов. Але весь світ чув і знає його ім’я завдяки Нобелівській премії, котру шведський хімік створив за власні кошти і яка стала найпрестижнішою у світі.

Різноманітні недержавні літературні, наукові та мистецькі премії, конкурси, стипендії і гранти для обдарованої молоді не потребують великих грошей, але зможуть підтримати (морально і фінансово) талановитих людей, розрекламують меценатів. Якщо багата людина купить кілька сотень, а ще ліпше — тисяч — популярних книг сучасних українських авторів і подарує ці видання бібліотекам, наприклад, студентським і сільським, це допоможе літераторам, поновить застарілі фонди читалень. Додатковий бонус — піар для доброчинця.

Пропоную на сайтах письменників і видавництв поміщати номери банківських рахунків для переказу грошей на придбання нових книг і наступної передачі їх у бібліотеки. Інформувати про це треба цікаво, креативно, обов’язково повідомляти, скільки грошей зібрано, у яку бібліотеку передано куплені у такий спосіб видання.

Продумаймо систему збору прочитаного під гаслом «Подаруй книзі друге життя». Збирали ж колись піонери макулатуру по квартирах. Можна цю практику застосувати до вживаних друкованих видань. Залучімо до цих акцій добровільних помічників — школярів, студентів, пенсіонерів, бібліотекарів … Можна наповнювати такими книгами безкоштовні бібпіотеки у лікарнях, поїздах, в аеропортах, на підприємствах і в організаціях, в студентських гуртожитках, військових казармах… Такі книгозбірні могли б діяти без реєстрації і карток — взяв, прочитав, повернув назад чи забрав собі додому (чому ні?).

Як зауважив уже цитований мною Фредерік Бегбедер: «Література проникає у будь-які щілини. Єдиний шанс вижити для неї — просочитися скрізь».

Письменник і читач — це дуже своєрідний союз. Принцип товарно-грошових відносин у ньому не є визначальним. Це більше схоже на дружбу, любов, захоплення, пієтет. Літератор пише, бо не може не писати, бо це приносить йому задоволення. Але він творить не для себе. Як ковток води у пустелі, йому потрібні захоплені відгуки, обговорення, популярність, а найбільше — слава! — надійна перепустка у вічність. Тому запитання, хто кому потрібен більше: читач — письменникові чи письменник — читачеві? — дуже складне, на зразок Гамлетівського: «Бути чи не бути?».

Аліса МУДРИЦЬКА.

P.S. Коли ця стаття була готова до друку, я прочитала збірку інтерв’ю одного літератора (завантажила книгу з Інтернету, читала з планшета) і побачила там таке.

Запитання: «Газети писали, що ви висловлювали побажання, щоб поетичні збірки продавали в американських супермаркетах. Ви говорили серйозно?».

Відповідь: «Так, абсолютно серйозно. Людина, яка приходить у супермаркет, купує абсолютно несподівані речі. Часто зовсім не те, за чим прийшла. Часто вона купує у супермаркеті журнали і книги. Я не бачу нічого абсурдного в тому, щоби покласти на полицю кілька томиків американських авторів або антологій американської поезії. Якщо призначити низьку ціну — щось на зразок двох з половиною доларів для видань у м’якій обкладинці, що цілком реально, — то можна продавати поезію не тільки у супермаркетах, але й в аптеках. Принаймні в цьому буде медичний резон: красне письменство має терапевтичний вплив. Принаймні, рахунки від психіатрів будуть меншими, чи не так? І на кінець, я думаю, що антологія американської поезії має бути в кожному номері в готелях у цій країні, і ніхто заперечувати цього не буде, як ніхто не заперечує проти Біблії, яку можна знайти в кожній кімнаті в будь-якому мотелі. Як сама Біблія не заперечує проти сусідства з телефонною книгою».

Знаєте, чиї це слова? На запитання журналіста відповідав геніальний поет, лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський. В іншому інтерв’ю вдова поета розповіла, що його пропозиції у Сполучених Штатах Америки втілили в життя.

«Гуцульський край», №7, 17.02.2017 року

Share