Вівчарство на Косівщині: ренесанс чи реквієм?

Про те, що вівчарство є важливою галуззю аграрного сектора, говорено-переговорено і писано-переписано. Чи варто повторюватись? Не знаю, але давайте підійдемо до питання з такої практичної сторони: в минулому 2016-му на Косівщині відбулося два великих заходи з популяризації ліжникарства (пленер і представницька конференція), а ще мало місце дійство такого ж типу в обласному центрі — Івано-Франківську. Про все це багато повідомляли ЗМІ, а висновок один: ліжникарство — самобутня галузь, «візитна картка» народних промислів Гуцульщини, Прикарпаття і навіть всієї України. Що правда — то правда.

Але «поза кадром» залишилося питання вовни, з якої на 100% складається ліжник. І вовна ця має бути не абияка, а напівгруба неоднорідна — з трьома типами волокон в руні (ость, пух і перехідний волос), яку в Україні продукують лише вівці однієї породи — української гірськокарпатської. З тонкої чи напівтонкої вовни ліжника не зробиш; з великою «натяжкою» його можна виткати з каракульської вовни (донедавна її привозили практично за безцінь із сусідньої Молдавії), однак якість такого ліжника, м’яко кажучи, бажає кращого…

Не так легко роздобути статистичні дані про наявне поголів’я овець у Косівському районі, але згідно з останньою «Регіональною цільовою програмою розвитку скотарства та вівчарства на період до 2015 року», затвердженої в 2012-му (це, наскільки відомо, «найновіший» документ такого роду), чисельність овець в усіх категоріях господарств на Косівщині в 2016-му році мала скласти 2080 голів. Таке поголів’я (дуже сумнівно, що ця цифра досягнута!) може продукувати в рік близько 4-х тонн немитої вовни, з якої можна виготовити аж… 800 ліжників. При чисельності населення району в кількості 88 тис. осіб, один ліжник припаде на 110 людей в рік. Не дивно, що в пошуках сировини для виготовлення ліжників, ткачі з Яворова і прилеглих сіл колесують по всіх районах Прикарпат тя, Закарпаття, Буковини, ба навіть Львівщини. Транспортні витрати нерідко перевищують ціну придбаної вовни…

Ще яких півсотні років тому в Косівському районі налічувалося близько 40 тис. голів овець (до 1940-го року їх було, мабуть, вдвоє більше!), однак розглядати вівцю лише як продуцента вовни для ліжникарства є економічним безглуздям: це прямий шлях до збитковості галузі, чому й сприяв поширений колись ідіотський лозунг «вовна — основна продукція вівчарства». Прямі затрати на утримання однієї вівці в рік складають мінімум 150 гривень, а хто, скажіть, заплатить за 2 кг немитої вовни цю астрономічну суму?! Тому розумне ведення вівчарства повинно передбачати раціональне використання всього, що продукує ця тварина — м’яса (баранини), молока, шкір, субпродуктів і… гною. Так-так, саме гною: кращого добрива для виробництва екологічно чистої продукції землеробства в природі не існує, але ця проста істина забулася разом з катастрофічним скорочення поголів’я овець за останні 30 років.

Значну пайку земель сільськогосподарського призначення в нашому районі займають сінокоси і пасовища. Останні, до речі, найбільше придатні для випасання овець і кіз (особливо в гірських селах), а через відсутність цих тварин вони в значній мірі заросли чагарниками (якби ж то лісом!) й перетворилися на «інші землі» (читай «неугіддя»). Велика рогата худоба (корови) нездатна ефективно використовувати пасовища, оскільки споживає лише приблизно половину видів рослин у порівнянні з вівцями і козами, але сподіватися на значне зростання поголів’я кіз — справа марна. Нема в гуцулів такої традиції — утримувати велику кількість кіз; ця тварина у нас швидше екзотична, ніж дуже поширена. Нема підстав прогнозувати, що в найближчій перспективі захоплення козівництвом стане масштабним. А ось на ренесанс вівчарства сподівання, хоч і надто велике, але все-таки є. Ще живі свідки часів, коли отари овець бродили полонинами, гуцули одягалися в кожухи й кожушини з овечих шкір, носили сердаки з овечого сукна, виплетені з овечої вовни капці, светри, рукавиці та інші одежини. До слова кажучи, статистика переконує, що в ті часи дуже мало людей хворіли на остеохондрози і артрити, тоді як зараз це майже епідемія, в немалій мірі викликана масовим поширенням синтетичних чи напівсинтетичних тканин, нездатних адсорбувати вологу поту і як наслідок — запобігати переохолодженню тіла при перепадах температури навколишнього середовища. Але про це говорити вголос якось не прийнято…

Які передумови нарощування вівцепоголів’я на Косівщині? Треба сказати відверто: на державу надія мала, а якщо бути відвертим — то ніякої. Галузь можуть відродити лише підприємливі люди, готові на розумний ризик, але при умові усвідомлення простої істини: вівчарство ніколи не буде рентабельним, якщо акцент буде зроблений на якийсь один вид його продукції.

Про вовну вже сказано, але не може бути панацеєю і баранина. Останнім часом лунають заклики утримувати овець м’ясного напрямку продуктивності — така спеціалізація, мовляв, забезпечить прибутковість. В умовах степової зони — з рівнинними пасовищами воно можливе, але тільки не в передгірних та гірських теренах. Вівці м’ясних порід — це масивні тварини з короткою однорідною вовною, яка абсолютно непридатна для ліжникарства. Випасатись на крутосхилах вони не будуть, їм подавай скошену траву до годівниць та ще й по 0,5 кг концентрованого корму на голову в день. Собівартість одного кілограма живої маси такої баранини буде понад 30 грн., що значно перевищить ціну свинини і яловичини, а особливих поціновувачів овечого м’яса на Гуцульщині нема — ми ж не прибічники ісламу!

Але справедливості ради слід сказати, що забута й ігнорована нами баранина, особливо молода (8–10 місячного віку) — це унікальне дієтичне м’ясо, споживання якого дуже благоприємно відображається на стані здоров’я людини. Збалансований білково-жировий склад забезпечує перетравність цього продукту на майже 85%, тоді як свинина використовується не більше, як на 65%! І коли врахувати те, що вівці практично не хворіють так званими антрозоонозами (інфекціями, спільними для тварин і людини), а майже кожна свиня за період вирощування двічі й більше разів потребує ветеринарного втручання із застосуванням антибіотиків, сульфаніламідів та інших антибактерійних препаратів, то кожен думаючий легко зробить висновок щодо того, якому продуктові — свинині чи баранині — варто віддати пріоритет.

На Гуцульщині вже практично втрачено технологію виробництва сукна: остання діюча ступа, яка знаходилася в Соколівці, вже років 40 тому демонтована, тому ратувати за відновлення такого процесу буде щось на кшалт наукової фантастики. Жаль, звичайно. Бо сердак з фабричного сукна, котре на 50% складається з синтетики є блідою імітацією колишнього гуцульського, нинішня вартість якого й так висока, а з плином часу буде лише зростати.

Отож варто задуматися, чи не заслуговує на увагу ідея відродження ткання сукна? Верстати подекуди збереглися, а ступу можна сконструювати на електромоторах. Це інформація для роздумів.

На межі зникнення перебуває кушнірське ремесло. Доводилось бачити кептарики, пошиті з… брезенту і якоїсь шкіроподібної синтетичної тканини. Для виступів на сцені в якості бутафорської така одежина ще придатна, але щодо практичного використання — даруйте! Думається, що відновлення бодай в якомусь обсязі процесів вичинки овечих шкір та пошиття кептарів і кожухів здатне позитивно вплинути на процес ренесансу вівчарства на Гуцульщині. Буде пропозиція — буде і попит. Сумнівів на цей рахунок нема.

Дякувати Богу, молокопродукція вівчарства зараз по-суті є (разом з ліжникарством) тією «соломинкою», яка тримає галузь хоч трохи «на плаву» і запобігає переведенню гуцульської вівці в розряд тварини з «червоної книги». Але потенціал цього виробництва використовується далеко не повністю і не базується на строгих наукових засадах, носячи переважно стихійний характер. Тому говорячи про отримання і переробку овечого молока — рівно вдвічі поживнішого й біологічно повноціннішого за коров’яче, слід наголосити на такому: виробництво овечих сирів (будза, бринзи та вурди) буде продуктивним та рентабельним за умови дотримання строгої технологічної схеми ведення вівчарства — синхронізації окотів, їх планування на березень, а значить належне проведення парувальної кампанії в оптимальні для цього строки.

До слова кажучи, струнка система утримання, годівлі та експлуатації овець забезпечує оптимальні параметри виробництва не лише молока (і продуктів його переробки), але й вовни, баранини та шкір незалежно від розмірів отари, тому відродження вівчарства в Косівському районі повинно з перших кроків здійснюватися на вивіреній науковій основі. Кілька років тому — напередодні Революції Гідності Відділ агропромислового розвитку Косівської РДА розпочав роботу над регіональною програмою розвитку вівчарства, але буремні події кінця 2013-го та неочікувана війна з Росією відсунули питання «в глибоку шухляду». З позицій сьогодення проблема вимагає бодай перших кроків у напрямку ренесансу вівчарства, оскільки підтримання зіаіиз дію грозить трансформацією в реквієм по важливій галузі, а розпочинати роботу «з нуля» завжди важче, ніж якогось — хай і по-ганенького вихідного стану.

Як на мене, то перспективним бачиться створення невеликих (до (50 голів) ферм сімейного типу в кооперації з торгівельними установами (придорожні їдальні, кафе, ресторани тощо), де би продавалися страви з продукції вівчарства. Покищо жодної такої спеціалізованої торгової точки не існує, а приклад успішного функціонування форельних господарств, котрі приносять непогані прибутки їхнім власникам може слугувати гідним для наслідування. Можна не сумніватися, що установа, де будуть торгувати різноманітними стравами з овечого молока й баранини з часом здобуде неабияку популярність і в місцевого населення, і в туристів, наплив яких в Карпати має стійку тенденцію до зростання, тож підстав для розширення виробництва в недалекій перспективі є більш ніж достатньо.

За китайським календарем, останнім «роком вівці» був 2015-й, і образно кажучи, ми його «проморгали», оскільки нічого особливого в галузі вівчарства Косівщини того року, на жаль, не сталося. Наступний такий «сприятливий» рік буде аж 2027-го, і багато хто його (теж на жаль!) може й не дочекати… Тому краще керуватися не китайським календарем, а їхнім же розумним принципом: «Дорога в тисячу лі починається з першого кроку». Ініціативних і зацікавлених я запрошую зробити цей перший крок. Моя електронна адреса – huwaswas@i.ua.

Василь ГУМЕНЮК,
кандидат біологічних наук, член правління Косівського РО «Просвіта» ім Т.Г. Шевченка.

«Гуцульський край», №2, 13.01.2017 року

Share