Різдвяні свята в концтаборах Росії

Космач — мальовниче село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить до себе видатних зарубіжних дослідників Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Ґобермана та славетних українських діячів історії і культури Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького… Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: «Бути в Україні і не бачити Космача — то був би неповний образ Батьківщини». А письменник Степан Пушик підкреслив:

…добре, що на світі
є Космач,
Крім Києва, крім Харкова,
крім Львова…

Отож, Космач — велетенське село в Карпатах. У ньому в усі часи розквітали такі народні ремесла як вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, боднарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів — одним словом — усі види народної творчості. Космач добре пам’ятає свою історію — великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили карателів генерала Ніколая Дергачова.

Вільний дух космачанина, його непокора — ось що стало основною причиною депортації космачан в концтабори Росії. Про це мали що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки… Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі.

Пригадував житель Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження: «У 1950 році забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому невинних людей. Уявіть собі, скільки їх було, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож, забрали нас у великодний вівторок, увечері, до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною Василиною і маленькою дитиною. Відтак з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська, в Росію. Опісля — пароплавом вгору річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс. Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі. В липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали де жити. Як настала зима, надворі мороз був понад сорок градусів.

Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус і львівський — отець Цегельський. І настав Святий Вечір. Нам було дуже гірко, бо знаходились на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий Вечір у вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в «башмак», і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися із священиків: «А сейчас посмотрім, как попи рубят деревья!». На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоча минули вже ^десятиліття від того часу, але він все пам’ятав до крихітки, все оте (поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю. «Та ми ґав не ловили, — продовжував Іван Карп’юк. — Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі, і наші священики — литовський та український — правили службу Божу прямо в лісі, на пні, хоча було вже далеко за північ. Ми своїх традицій не губили, ми добре знали, якого ми роду…».

«Я був політичним в’язнем російських концтаборів, — згадував житель Космача Дмитро Палійчук. — На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати діс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо я присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалась ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів із святами, гостяться. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь у Космачі, під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

Чи ви, хлопці, спали, чи ви в карти грали,
Що ви Україну кацапам продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав мене побити до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Від так вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: «Вот наконєц-то бендеровєц поумнєл…». Я присів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години…».

Ось такі несолодкі спомини в космачан. З плином часу дехто з них повернувся у рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука — Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її чисельними дітьми. І ще сотень моїх односельчан. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже погнили…
«А ми спробували в Мордовії організувати «Вертеп», — пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. — Попервах слова в нашому «Вертепі» цілком не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак залишили і пішли «глушити» горілку. Алкоголю у наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте, коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш «Вертеп» набрав політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре зорганізованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію «Вертепу» ще з тих часів».

«Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий Вечір ми старалися колядувати. Але першого року наш Святий Вечір був кривавий, бо в цей день у нашому бівакові розстрілювали українських священиків. Такого страшилища ніхто не міг собі навіть уявити».

Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той лист подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народу. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.

«Наша донька Марія, — згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження, — разом з двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей — Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, що як не доживемо до часу, аби вернутись у рідний край, то щоб вони вернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах. Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували «Бог предвічний народився», «По всьому світу», «Сумний Святий Вечір»… Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів».

Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася заховати сліди своїх злочинів. Однак ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них — цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків… А це по вісімдванадцять чоловік кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Ва лентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше половини населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-ессе «Хроніка опору».

Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії, над Амуром, наголошувала: «Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо фашистів-німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово до росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і міщанами. Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів «німецький фашизм», то треба вживати й вислів «російський фашизм», бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш. На Святий Вечір три кацапи намагалися мене зґвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні з Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми ґвалтівниками…».

Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема, над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сирійцями. Мої земляки-космачани повернулися із концтаборів Росії в Україну. Вернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті прийдешніх поколінь.

Дмитро Пожоджук,
лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.

«Гуцульський край», №1, 6.01.2017 року