Новий виток випробувань
Державна незалежність є абсурдом, коли в її межах живуть невільники. До такого нерадісного висновку підводять мене навіть поверхневі аналітичні співставлення щодо процесів державотворення, а будучи свідком їхньої реалізації на теренах української землі, підходжу до усвідомлення і наступної істини, що невільникам не під силу будівництво власної суверенної держави.
Дуже не проста це справа — бути самодостатніми у творенні безпечного осідку для себе і однокровних братів і сестер, адже тут необхідно бути руйнівником і будівничим, господарем і слугою, добродієм і паразитом, святим і грішним, але найголовніше — бути непорушним у своєму виборі та невблаганним у ставленні до ворогів і недоброзичливців. Зрозуміло, що тут би можна і розімліти у роздумах, пригадавши Господні настанови «про любов до ворогів», але такий намір є непродуктивний, бо Спаситель наставляв своїх послідовників на любов до відступників, які творили кривди особистісні, бо «вороги чоловікові домашні його» (Матвія 10–36), але злочини проти генетичної єдності нації, проти її права на життя і волю не мають права на забуття і прощення від людей.
І поважним аргументом щодо правдивості такого підходу є критерій Божої мудрості: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Івана 15–13). І, напевно, щира любов до друзів не вимагає обов’язкової смерті, бо можна у високому душевному пориві присвятити своє життя безкорисливому служінню знаним і незнаним представникам свого народу. Зрозуміло, що в такому виборі менше слави, але більше користі. Хоч невіпьникам взяти на себе таку ношу не під силу.
Тому оцінюючи наші здобутки та прорахунку за чвертьстолітні державні потуги, вже чітко можемо констатувати, що найбільша біда нашої державної господарки у відсутності національної аристократії — елітарної касти чесних людей, готових присвятити себе служінню ідеям та ідеалам генетичної спільноти. Я далекий від того, щоб вважати все середовище українського попітикуму чи носіїв владних повноважень не патріотами або продажними, фальшивими людьми. Біда всіх наших правителів у необхідності навіть для чесних людей працювати у фальшивому середовищі, вибудуваному ще антилюдською совітською системою суцільного партійного ґвалту, зрадництва, відсутності гуманістичних принципів ставлення до людини.
Псевдосоціалістичне невільництво, замішане на підлості та продажності, опанувало засади національного організму і веде нас дорогою самоїдства — найбільшої проблеми сьогодення.
Скільки надій на суспільне пробудження до генетичної мудрості народжували етапи демократичних повстань проти безправ’я і грабежу, втрати принципів національного державотворення і встановлення диктатури бандитів і моральних дегенератів періоду Януковича. А що в результаті? Новий виток випробувань для українського народу через зневіру, жебрацтво, трудове невіль-ництво, неповагу до чесних, героїчних захисників рідної країни. Останнє найнезрозуміліше й найаморальніше, але воно є сигналом глибокої кризи в обширах суспільного світогляду та ознакою громадянського невільництва. Бо тільки залякані пігмеї можуть не усвідомлювати необхідності обороняти від ворогів рідну країну та роль воїна-захисника у час російсько-української війни, і не треба думати, що матеріальними ЧИИИв^можна ггоша’нувати воїнів-патріотів, адже вони своє життя приносять у жертву за кожного з нас, «миролюбів», за наше національне право бути ґаздами, а тому мірилом їхньої суспільної ваги має бути довіра та наслідування прикладу. Хоч про що це я, адже патріотизм не популярний серед невільників.
Психологія корисливості, торгівля гідністю, хабарництво, байдужість, братоненависництво, фарисейство, возвеличення негідників — це риси не української ментальності та страшний діагноз нашої загальної залежності. Не залишивши їх у минулому, про національну державу безглуздо й мріяти. А правдиво Українська Держава можлива тільки, якщо буде побудована на засадах національної доцільності — українцями і для українців. Тому недоосвіченим і безхребетним (хребтом усякої нації є її ідеологічні цінності) політиканам пора б визначитися, кому вони служать.
Хотілося б вірити, що за 25 років вже кожний мислячий українець зрозумів, що ні для кого в світових обширах, де панують закони матеріалістичних пріоритетів, ми не маємо особливої цінності. І ніхто нас не буде любити, якщо ми не навчилися любити та цінувати один одного. А тим більше — ніхто нас не захистить, якщо ми не навчимося це роботи так, як це роблять інші правдиво національні держави.
Отож, не треба скиглити, а треба братися за руки і в єдності, народженій Майданом гідності, довести розпочату справу очищення владних структур від запроданців і злодіїв. Нам треба навчитися говорити правду і жити за її законами, навіть при тому, що це дуже не попупярно. А кожен крок, що вимагає вибору, звіряти із моральністю тих, хто відлетів від нас «Небесною сотнею» — неспростовної вірності і любові. Ми не маємо права сумніватися і думати, що від нас нічого не залежить, адже на дорозі правди ми незнищенні, бо там поруч крокують всі, хто зробив власний вибір жертовного служіння ідеалам справедливості і вірністю заплатили за наше право встати з колін і скинути з плечей тягар невільництва. Наше майбутнє залежить від нашої єдності і віри у власні сили. Тому не цураймося націоналізму, бо під його прапорами шикуються ті, хто в наступні роки буде будувати Українську Суверенну Самостійну Державу. Щасти Тобі, українська родино, на шляху незалежності!
Микола Васкул,
депутат районної ради від КУНу, член НСЖУ.
«Гуцульський край», №32, 19.08.2016 року
