Гуцульщина у визвольних змаганнях
«Гей, Чорногора зраділа, Гей, як Січ славну уздріла…»
Звістка про створення 5 травня 1900 року у Заваллі Снятинського повіту першої Січі сколихнула всю Гуцульщину і скрізь почали засновувати січові товариства. В січові ряди вступали старі і молоді, жінки й чоловіки, дівчата та хлопці, у селах та містах появилися малинові ленти і зазвучала січова пісня:
Гей, там Січ в похід виступає!..
І просить легіник свою маму:
«Пусти мене, моя мати.
Гей, та за Січов мандрувати…»
І обіцяє за це: буду тобі
день орати, день косити.
Гей, три дни ціпом молотити.
А коли вже всі в гурті, в поході, тоді всі звертаються до бистрозорого орла:
«Ой, ти, орле, ти, соколе, поведи нас в чисте поле, в чисте поле на Вкраїну, де мем боротись до загину!».
Відповідні патріотично-історичні пісні, дух братерства, самопосвяти, ясна мета — все це разом стало найкращою підвалиною для пізнішого січово-стрілецького руху на Гуцульщині, який з весни 1914 року набув широкого розмаху.
1914 рік! Грімко-весело затрембітали трембіти по всіх верхах і ґрунях: «Збірка! Велика.збірка всього Січового стрілецтва до боротьби за Україну!».
1 радісно відгукнулися гуцульські серця на той святий заклик!
Коли ще котрий леґінь не встиг був досі вписатися в члени січово-стрілецького товариства, робив це негайно, щоб не було запізно, щоб не бути останнім.
І вже старий батько гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре схо-вався перед «бранкою» до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-легіня у щасливу путь:
«Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже. Ми не розуміли, за шо ми боремоси та за яке. Казали, шо так мус бути. Тепер не те. Тепер ясно, за шо! То й не сором нашого імени. Най пізнают вороги, що то є гуцул! Іди здоров! Най вас Бог благословит.».
І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно вишивану, в платину, виносила в кліті новий киптар, сардак-«крашенєк», крисаню з павами, вибрала свого легіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба, з пазухи, з вузлика, витягала зао-щаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. 1, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:
«Хочь ми старі обоє лишиємоси, але я не баную, що ти, синку мій пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси. Гости щєсливо! Воюй за ту нашу Україну, що про ню нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс».
А як місяць серпень 1914 року кінчився, то не бистрі потоки, не гучні ріки неслися з гір. То стежечками, плаями, доріжками, нестримною повінню, сотнями-тисячами летіли гуцули-легіники на збірне місце в Косові.
Кожний убраний у щонайкраще, як на весілля, як на велике свято, з піснею на вустах, з музикою, радо йшов «сповнити святий наказ».
А за ними верхом на конях їх старі «дєді». А на возах — матері і сестри підвозили клунки з харчами, з «лудинєм», йшли вирядити свій цвіт, свою надію на велике діло!
З 1 серпня 1914 року у Косові, на майдані Народного дому — море голів, тих, що прийшли в це рокове свято Гуцульщини, аби попроїдати січовиків. Як не стало місця на майдані, то люди стояли на дорозі, на городах, повилазили на дерева, на паркани, на дахи. А на підвищенні — представники громадянства. Один із них, що найбільше праці вклав, виховник цієї молоді, учитель І.Устіянович зворушеним голосом прощає своїх учнів: «Я певен, що ви гідно сповните свій обов’язок, що не осоромите нашої Гуцульщини, що виборете волю нашій Україні!».
З численних грудей несуться під небеса слова національного гімну: «Душу-тіло ми положим за нашу свободу!».
Короткий наказ! І тисячі ніг ударило рівним кроком об землю.
Пішли…
А там уже пішло, як у тім кіно: Стрий, Сколє, Сянки, Турка, Бескид, Закарпаття… День і ніч змагається українська молодь у крива-вих дужаннях зі сто раз сильнішим ворогом.
У висліді славні місця перемоги ~ Маківка, Галич, Золота Липа, Стрипа, Серет, багато менших місць і ненаситна Лисоня. І здається, що настає перерва в боротьбі. У Коші УСС зібралися рештки смертельно перевтомлених безперервними боєвими трудами стрільців-молодців. Хоч на короткий, та совісно заслужений відпочинок. Виходить отаман: «Товариші! Нам слушно належиться відпочинок. Нам треба вилікуватися з ран, набрати сил до дальшої боротьби! Але в полі тільки невелика частина стрільців залишилася. Чи ж ворог має подумати, що він переміг стрільців?».
«Ніколи!» — понеслося стрілецькими рядами.
«Тож, товариші, — каже далі отаман, — нам треба ще одну сотню післати на фронт. Це не є наказ. Бо по тілько трудах я не вимагаю цього від вас. Але загальна справа вимагає цього від нас усіх. Хто охочий?».
І виступило відразу кількасот охочих борців. Байдуже, що це здебільше «стара война», яка щойно вернулась із поля бою. Байдуже, що багатьом іще не погоїлися рани. Вимагає загальна справа, то нема двох думок, нема втоми…
І між тими подвійними добровольцями переважна більшість — наші гуцули. Тим-то й назву дістають: «Гуцульська Сотня УСС». І нові бої, увінчані перемогою і славою: Присліп, Кирлібаби, Конюхи й інші — аж закінчені славним і останнім боєм світової війни, боєм над Збручем!
А там — новий ворог, червона Москва. Стрільці переходять на вимріяну у снах, довгождану Велику Україну. Далі розгромлюють нового ворога на Запоріжжі, в місті Олександрівську над Дніпром. І там новий листок слави добувають гуцули.
Настає незабутній день 1 листопада. Ідуть завзяті бої. Та тут уже не сотня, а цілий Гуцульський Курінь УСС. Бо рідна Гуцульщина щиро й часто висилає все нових своїх синів до боротьби на поле слави. І не тільки в цьому курені, а й по всіх інших полках сила наших гуцулів-борців. І скрізь борються, як льви!
Дальші місця слави: львівські бої, наступ Трекова з безприкладним у світі геройством; і знову боротьба з червоною і білою Москвою, славний похід на Київ, здобуття столиці, десятки тисяч жертв, аж доки «встоятись не стало сили»…
Гуцульщина гідно записалася у визвольній боротьбі України!
Цього не слід нам забути!
«Гуцульський край», №32, 19.08.2016 року
