Герої двох епох!
Вас пам’ятають українці, хай береже вас Бог!
Такі слова спали мені на думку, коли особисто брала участь у заходах, присвячених відзначенню Дня Героїв (23 травня). День цей у 1941 році було визнано постановою другого Великого Збору ОУН. Він є днем вшанування пам’яті, днем молитви, днем спогадів, міркувань, днем святості.
Боляче і прикро, що цей день і донині не є визнаним на державному рівні, на жаль… Це — боязнь, ігнорування чи байдужість до національної ідеї, духу, до націоналістів — людей позиції, справжніх, ідейних патріотів?
Так виглядає. І коли? Сьогодні? Коли як ніколи потрібне піднесення духу, потрібна виваженість, розміркованість, мудрість і об’єднання у боротьбі з ворогом. У нас, на Косівщині, вже вкотре, з ініціативи націоналістів і небайдужих за долю України людей, проводиться ряд заходів щодо вшанування Героїв… Зокрема 26 травня у сесійній залі районної ради відбулась зустріч Героїв двох епох — воїнів УПА та воїнів АТО.
Заходжу з воїнами АТО в напівпорожній зал. У залі — сивочолі воїни УПА, жінки-зв’язкові і ще — раховані свідомі українці. Краєзнавець, історик З.О.Бойчук з хвилюванням розповідає про життя героїв, що постають на екрані. Пан Зеновій по частинках збирає розгублене, призабуте, але найцінніше для українця — наше героїчне минуле. Хто не знає минулого — не має майбутнього…
Старі фотографії дивляться з екрана добрими, мудрими очима, волаючи з проханням: «Гуртуйтеся, українці, не проспіть майбут-нє, закінчіть війну, що ми розпочали!». Так би хотілось на таких зустрічах сказати гордо: «Герої, спіть спокійно, всі могили віднай-дено, імена Героїв записано в Книгу пам’яті». Та, на жаль, все не так обнадійливо: ще не всі могили відомі, ще не всі хрести вста-новлено, не всі імена згадано, а вже копаємо нові могили і на колінах оплакуємо Героїв теперішньої війни. Ворог — один, москаль, здається, причаївся на десятиріччя, щоб набрати жовчі ненависті, злоби, жорстокості і звірства, сил від Іуди на криваву війну з українським народом…
Зал єднає — схлипування, сльози, чоловіки, яким дивилась смерть у очі, не стримують сліз. Плачте, герої. Ваші сльози — святі, це сльози душі. Зал оживає спогадами, розповідями, єдиним духом.
Позаду мене сидить тендітна вродлива, мужня жінка Андріана Сусак — Народний Герой України. Ось такі вродливі, скромні, небагатослівні у нас Герої, у залі — позаду, а на війні — на передовій… У героїзму немає статі, національності, партійності, героями народжуються і стають вибрані Богом…
Тільки болить душа, що ми не вміємо чи не хочемо визнавати і шанувати кращих обранців Бога, наших захисників — мужніх, від-даних, справжніх патріотів народу українського. Нам часом краще придумати тисячі відмовок, причин, чому вони, герої, не такі, як ми, а визнати, що вони — кращі, ми не маємо сміливості, бо визнати героя — знищити свою самодостатність та егоїзм. Прикро говорити про такі речі, але потрібно. Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Не можна ховатись за ширмою пристосованості, честолюбства, пихатості, необдуманості і лицемірства.
А що чекає наших дітей? Що скажемо їм? Чого навчимо, коли самі не знаємо? Що успадкують вони, наші рідні, коли у нас на душі — пустка, на серці — тривожний біль і розгубленість? Будемо все аргументувати тривожним сьогоденням, складним матері-альним становищем, зайнятістю. Не маємо права, це не допоможе нам захистити своє «его». Тільки на прикладах героїчного минулого і сьогодення маємо вчити молоде покоління, що і в голоді, і в холоді, війні і біді має право жити вільний дух непокори і непримирення з рабством душі, совісті і гідності, бо ми — українці — нескорена героїчна нація!
Але, запитую себе, коли проходимо автопробігом з нагоди Дня вшанування Героїв, чому на могилах загиблих так мало вчителів, інтелігенції, депутатів, сільських голів, молоді, дітей, свідомих українців? Намагаюсь знайти виправдання, заспокоїти себе — не можу, та і не маю права. Що ще має статися страшнішого, як сьогоднішня війна, щоб ми не шукали стежку на могилу героя, щоб пам’ятали імена, щоб молилися і шанували? Напевно, у кожного з нас має закінчитись внутрішня війна, де ми мусимо подолати нашу байдужість, цинізм, марнослів’я, популізм…
Любімо Україну всім серцем, любімо у горі і біді, у радощах і у смутку, любімо у добрих справах, творімо для неї, рідної, добро, співаймо їй пісень, малюймо її невимовну красу, пишімо їй вірші, народжуймо дітей, кохаймо її і бережімо понад усе. Шануймо батька і матір, любімо Бога і ближнього, пам’ятаймо Героя не в один виокремлений день, а завжди, приносімо подяку і молитву — і щасливі будемо!
Слава Героям! Слава Нації!
Ольга Гарасим’юк,
депутат районної ради, член КУНу, заступник голови фракції.
«Гуцульський край», №22, 10.06.2016 року
