Як Кремль використовує свій вплив на церкву Московського патріархату в Росії та в Україні для того, щоб задушити нашу державність і незалежність. І що з цим робити
Різке загострення міжконфесійних відносин, яке можна спостерігати впродовж останнього часу, загрожує суспільній стабільності та національній безпеці України. В цих умовах особливо нагальною є потреба проаналізувати стан справ та запропонувати можливу відповідь на виклик.
Як всім добре відомо, Московський Патріархат як публічна інституція, за винятком дуже коротких періодів, завжди був, з власної волі чи проти неї, тісно інтегрований з державною владою країни: Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу і нині – Російської Федерації. В СРСР і після його розпаду в Російській Федерації офіційно було задеклароване відділення Церкви від держави. Але всім очевидно, що державна влада цієї країни цілеспрямовано проводила і проводить політику повного включення структур Московської Патріархії в Росії та закордоном в реалізацію власної внутрішньої та зовнішньої політики.
Зовнішні зв’язки
Відділ зовнішніх церковних зносин (нині – Відділ зовнішніх церковних зв’язків, ВЗЦЗ, російська абревіатура – ОВЦС) Московського Патріархату тепер особливо тісно пов’язаний зі спецслужбами РФ, адже займається закордонною діяльністю, яка завжди викликала пильну увагу Кремля. Достовірно відомо, що ще в часи СРСР, і зараз у структурах ВЗЦЗ МП працювали і працюють агенти кремлівських спецслужб та їхні офіцери під прикриттям (як світські особи, так і ті, хто отримав посвячення в сан). Відомо, що саме до сфери відповідальності таких агентів належить, наприклад, ситуація в Україні.
Окрім негласного співробітництва зі спецслужбами, ВЗЦЗ МП має цілком відкриту тісну співпрацю з МЗС РФ, закріплену на інституційному рівні через відповідні механізми консультацій, координації роботи та взаємної підтримки. Якою є дипломатія у виконанні панів Лаврова і Чуркіна, українській аудиторії немає потреби пояснювати зайвий раз. Окрім системної взаємодії на рівні структур Московського Патріархату і впливу на МП інфільтрованих агентів спецслужб, відбувається також і фінансове стимулювання корисної для Кремля діяльності РПЦ.
Навіть у російських медіа від 1990-их років і до нинішнього часу відкрито говорять про різні схеми прямого і непрямого фінансування владою РФ потреб МП. Зокрема, йдеться про схеми збагачення за рахунок зовнішньоекономічної, лобістської та внутрішньої діяльності особисто митрополита (нині патріарха) Кирила (Гундяєва), статки якого оцінюють від сотні мільйонів і до мільярдів доларів США.
Також повідомлялося про традиційну для нинішньої влади РФ схему, коли за вказівкою з Кремля державні та приватні фінансово-промислові структури (компанії нафтогазового, банківського та інших високоприбуткових секторів) щорічно «добровільно жертвували» на потреби Московського Патріархату сотні мільйонів доларів. А буквально днями була розповсюджена доповідь про те, що пов’язані з Московським Патріархатом структури впродовж трьох останніх років отримали найбільшу кількість так званих грантів Президента Росії – на загальну суму в чверть мільярда рублів.
Як кажуть в народі, хто платить – той замовляє музику.
Внаслідок подій двох останніх років все більша кількість парафіян МП розуміє, що керівництво цієї Церкви залежить від Москви та служить її інтересам. Якщо навесні 2014 року ще були якісь сподівання, що в нових умовах керівники УПЦ МП стануть на українські позиції, розпочнуть конструктивний діалог з УПЦ Київського Патріархату та подолають існуюче розділення, то з плином часу стало зрозуміло, що не лише цього не буде, але і того рівня діалогу, який визрів за митрополита Володимира (Сабодана), нинішні провідники МП категорично не хочуть.
І тоді те, на що не спроможні керманичі, роблять самі парафіяни – єднають Церкву знизу. За два роки досить значна кількість колишніх прихильників МП полишила цю Церкву, ставши парафіянами Київського Патріархату. У великих містах, містечках чи селищах, де є храми обох Патріархатів, віруючі просто «голосують ногами». А ось в селах, де храм один і де обурення Московським Патріархатом спричиняється до відходу від нього більшості мешканців (як от у часто згадуваній зараз Птичі на Рівненщині, де з мешканців села за МП – ледве десята частина), виникає конфліктна ситуація.
За законом, громада має повне право вільно обирати своє підпорядкування. На практиці ж духовенство МП заявляє, що як громада обирати ви можете, але «храм – наш». Тобто ви, парафіяни, якщо не хочете бути в МП – ідіть із власного храму геть, а храм залишиться Московському Патріархату, навіть якщо до нього буде ходити десять прихильників МП. Хочете молитися в храмі – будьте покірні МП, а не хочете хилити голову перед Москвою – ідіть геть, а храм залиште нам.
А коли обурені парафіяни не бажають віддавати свій храм Московському Патріархату – то такий храм оголошують «захопленим».
Варто особливо наголосити: Київський Патріархат не захоплює храмів. Храми як належали, так і належать громадам, які в них моляться. Пропагандистський штамп про «захоплення» вигаданий та використовується промосковською пропагандою для того, щоб не допускати відходу від МП віруючих і щоб мати привід втручатися в українські справи.
У мережу потрапили документи, які свідчать, що в УПЦ МП створений спеціальний підрозділ, який централізовано займається «керуванням конфліктами». Його мета – не профілактика випадків протистояння або мирне розв’язання суперечок, але недопущення порозуміння на місцях, наприклад – шляхом узгодження між прихильниками двох Патріархатів почергового служіння в храмі. Також стало відомо, що до роботи цього підрозділу залучені дорогі юристи, які тісно «співпрацюють» з судами для отримання вигідних для МП рішень, а для силового і психологічного тиску на непокірні громади створюються загони з молодиків міцної статури (таких в суспільстві називають «тітушками»).
З жалем слід підкреслити – на жодні пропозиції щодо знаходження мирної, компромісної формули полагодження конфліктів сторона Московського Патріархату свідомо не йде. Показовим став приклад підписаного минулого року на Рівненщині меморандуму, де місцеві ієрархи Київського та Московського Патріархату спільно засудили російську агресію, задекларували прагнення до створення єдиної Помісної УПЦ, а можливі конфліктні ситуації погодилися вирішувати шляхом діалогу. Ще не висохли чорнила на меморандумі, як архієреїв МП викликали до Києва, де зобов’язали (натякнувши, що така є вказівка з Москви) під будь-яким приводом відкликати підписи. Що і було зроблено за два дні.
Скарги закордоном
Окрім намагання розхитати ситуацію в нашій державі, формування потрібної інформаційної картини для української та російської аудиторії, Московський Патріархат активно використовує свою структуру в Україні також для зовнішньополітичної мети.
Упродовж останнього року представники Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП, який офіційно нібито незалежний у своїй діяльності, але перебуває у постійному контакті зі згаданим вище ВЗЦЗ МП в Росії, все частіше відвідують міжнародні установи, як от Рада Європи чи ОБСЄ, та Помісні Церкви з однією метою – розповідати про «гоніння» в Україні. При чому, «за дивним збігом обставин» використовують у своїй роботі ті самі заяви, навіть з тим же набором «фактів» і риторики, що і російські дипломати. Можливо, тому, що працюють на один «центр»?
Аналіз такої активності приводить до двох висновків. З одного боку таким чином доповнюється картина інформаційної агресії Росії проти України, знаходиться привід – «захист канонічного православ’я» – для подальшого кремлівського втручання в українські справи, для очорнення нашої держави в очах міжнародного співтовариства, а з іншого боку – Москва в такий спосіб активно формує негативний образ Київського Патріархату в очах інших Помісних Церков, побоюючись виходу нашої Церкви зі штучної ізоляції та визнання Вселенським Патріархом її автокефалії.
Адже будь-які візити ієрархів та делегацій УПЦ Київського Патріархату закордон ретельно відстежуються, їхні зустрічі не лише з православними, але й з іншими іноземними релігійними діячами мають наслідком письмові та усні скарги Московського Патріархату. В такий спосіб, за відсутності прямого контакту між УПЦ Київського Патріархату та низкою Помісних Церков, Московська Патріархія намагається зробити все для того, щоб лише вона була для них єдиним джерелом інформації про церковне і суспільне життя в Україні. Цілком зрозуміло, якої інформації.
Висновки
Найперше, у світлі викладених вище фактів (а це лише маленька частинка з того, про що можна було би написати) цілком очевидно, що Церква Московського Патріархату в Україні як перебувала, так і досі перебуває в тісній залежності від російських церковних і світських структур.
По церковній лінії її життя контролюється і спрямовується на догоду кремлівський владі як особисто патріархом Кирилом (Гундяєвим), так і структурами Московської Патріархії – Відділом зовнішніх церковних зв’язків, Інформаційним відділом та Відділом взаємодії Церкви та суспільства.
Зі свого боку і сам Патріарх, і ці структури залежать від російської влади та особливо – від спецслужб. А співробітники цих служб не лише взаємодіють зі структурами МП, але і безпосередньо працюють в них, носячи хто – піджаки, а хто – і ряси.
Цей патріархійно-кремлівський симбіоз відтворюється і в Україні. Є всі підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери. Свою роль у взаємодії лаври та Білокам’яної відіграє і Посольство РФ у Києві.
Також потребує свого подальшого з’ясування, зокрема в рамках згаданого прокурорського слідства, вплив В. Новинського на церковні справи. Однак навіть із того, що публічно відомо, видно, що з одного боку він підтримує з країною свого походження тісні зв’язки, а з іншого – має серйозний, а щодо окремих осіб і вирішальний вплив на керівництво УПЦ МП. Навряд чи без його підтримки обходяться і вище згадані численні інформаційні та інші проекти, пов’язані з цією Церквою, мета яких – підтримка проросійських настроїв у Церкві Московського Патріархату та розпалювання ворожнечі проти інших Українських Церков.
Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують паразитів, що проникають у тіло людини, живуть в ньому і за його рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати, сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та лікуванням.
У всьому світі вже, здається, зрозуміли (хто шляхом свідомих роздумів, а хто – під впливом різноманітних потрясінь), що духовна та інформаційна безпека для суспільства і країни не менш важливі, ніж економічна чи військова, що внутрішнє життя Церкви чи релігійні переконання громадянина – це приватна справа, в яку держава не має втручатися, але коли інститути Церкви і віра людей використовуються закордонними політиками і спецслужбами для впливу на країну чи навіть для її руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від зовнішньої агресії.
Бо, зрештою, наших воїнів на передовій та мирних жителів у палаючому Донбасі вбивають не російські кулі, міни чи «Гради». Вбивають ідеї «Русского мира», які спрямовують руки агресорів на постріл. І вбивають творці та пропагандисти цих ідей – незалежно від того, носять вони костюми, мундири чи парчові ризи.
Можна скільки завгодно говорити про мир та нібито заради нього закривати очі на явні прокремлівські дії певних керівників УПЦ МП, їхнього оточення і покровителів, але очікувати від них справжнього миру – все одно, що очікувати миру від «сепаратистенфюрерів» Захарченка і Плоницького або деокупації Криму від Аксьонова.
Представники УПЦ МП люблять наголошувати, що вони цілком і повністю незалежні від Москви у своєму управлінні. Докласти всіх зусиль, щоб допомогти цій Церкві викрити російську агентуру впливу, припинити поїздки церковних очільників до Москви за інструкціями, отримання ними кремлівських вказівок телефоном і електронною поштою та іншими засобами комунікації, – означатиме лише привести декларації до реального стану справ. Можливо, тоді, очистившись від кремлівських паразитів, УПЦ МП стане здоровішою, діалог про церковну єдність – продуктивним, а єдина Помісна Українська Церква – реальністю.
