Реабілітаційно-відпочинковий табір для учасників АТО в Розтоках на Косівщині

Якби українські воїни не стали кісткою в горлі агресора, котру він ніяк не може проковтнути, ми би з вами сьогодні співали інший гімн і славили чужих героїв.

Минулої суботи у Косівський музей народної творчості Михайла Струтинського завітали двадцять воїнів. Це солдати ЗСУ та бійці добровольчих батальйонів, які брали участь в АТО. В ці дні вони перебували у реабілітаційно-відпочинковому таборі «З любов’ю в серці» у селі Розтоках, що у Косівському районі, який діє під егідою громадської організації «За покликом серця». Її очолює Тетяна Костинюк. Бувалі і загартовані в боях чоловіки називають цю енергійну і тендітну молоду жінку своїм «комбатом». З їхніх уст це слово лунає по-особливому лагідно і щиро.

Господиня музею Романа Струтинська провела для дорогих гостей зворушливе двогодинне дійство, яке, однак, минуло майже непомітно. Проникливе пастирське слово пролунало з уст отця Юрія Корпанюка. Він поблагословив солдатів і окропив їх живильною йорданською водою. Романа Андріївна розповіла про експозицію музею, яку поділено на три символічних частини. Вони присвячені народженню Ісуса Христа, Великодню і традиційному гуцульському весіллю. Це була дуже цікава розповідь про національний український одяг, символізм його орнаментів, де кожен узор має особливе значення.

Сказане підтверджували прекрасні експонати, якими славиться цей унікальний музей – дітище подружжя Михайла (нині покійного) і Романи Струтинських. Неповторні народні строї Гуцульщини, Галичини, Буковини та східних теренів нашої великої країни притягували погляди присутніх, допомагали гостям зрозуміти, якою багатою і самобутньою є наша національна культура.

Для бійців АТО влаштували колоритне дефіле – дівчата одягнулися у традиційний одяг сіл Косівщини та інших регіонів України, щоб продемонструвати його, так би мовити, наживо. Молоді чоловіки, душі яких обпекла війна, дивилися на них і змінювалися буквально на очах – пожвавішали, заусміхалися, з радістю підтримали пропозицію сфотографуватись на пам’ять з юнками у вишиванках. У залі музею, де завжди панує якась особлива позитивна аура, зазвучали тихий сміх і жарти. Війна на мить відступила, перестала стискати серця і душі фронтовиків.

А тут якраз у зал зайшов отець-декан Іван Близнюк. Солдати знову сідають, уважно слухають. Священнослужителю вдається підібрати особливу – батьківську тональність спілкування, бо сам має дорослого сина. Говорив про велику цінність людського життя, про патріотизм і подвиг українських воїнів-героїв, про пекельні фронтові будні, про необхідність жити з Богом у серці і звірятися з Ним у своїх вчинках, нагадав про велику і цілющу силу молитви.

Після пастирського напучування залунав ангельський спів ансамблю бандуристок «Сонячна струна» під керівництвом Світлани Лазован. Різдвяні колядки, зворушливі пісенні молитви, українські патріотичні, ліричні і жартівливі пісні у неперевершеному виконанні цього талановитого колективу лилися бальзамом на душі солдатів.

Тихо підспівує знамениту «Черемшину» демобілізований солдат Максим з промовистим українським прізвищем Зозуля. На колінах у нього сидить п’ятирічний син Ярослав, який теж відпочиває у таборі. Максим сім місяців був у зоні АТО, п’ять – у госпіталі. Тож не дивно, що хлопчик не може натішитись батьком, весь час горнеться до нього, не злазить з його колін і нарешті, під молитовний спів бандуристок, стомлено засинає, притуливши світлу голівку до татових грудей.

А в залі тихо лунають прекрасні вірші про любов. Їх читає автор – Ігор Маковійчук. Так і хочеться перефразувати слова командира ескадрильї Титаренка з фільму «В бій ідуть тільки старики»: «Війна – справа минуща, а любов – вічна».

«Хай живе, хай живе рідна Україна», — співають бандуристки. «Хай живуть, хай живуть наші козаки», — дружно підхоплюють пісню нащадки відважних запорожців.

Солдатів уже нетерпляче чекають у Косівському музеї визвольних змагань. Але, перш ніж попрямувати туди, вони просять дозволу сфотографуватись у гуцульських строях. Одягають на себе кептарі, на голови – кресані і стають схожими на хлопчаків, яким дали поносити плащі мушкетерів.

Коли відбирала фото для публікації у газеті, побачила на одному зі знімків солдата, який упродовж усієї зустрічі сидів, зосередивши невидющий погляд на одній уявній точці. Здається, бачив і думав щось своє, щось таке, що сторонньому важко збагнути. А на фото, де він у гуцульському одязі, юнак щасливо усміхається. Прийшли на згадку слова Тетяни Костинюк, мовлені нею у сюжеті теленовин: «Я кажу хлопцям: «Включаємо режим «дитина» – і бавимося».

Підтверджую – це працює. У Розтоківському реабілітаційно-відпочинковому таборі людям, які пережили війну, допомагають відволіктися, справді відчути себе безтурботними дітьми.
Термін перебування у таборі триває лише вісім днів. «Більше не потрібно – хлопці починають нудьгувати», — пояснює Тетяна. Упродовж цього часу організатори табору і їхні добровільні помічники втягують бійців АТО у потужний коловорот цікавих подій. Паузи передбачені лише для сну та споживання їжі. Походи в гори, екскурсії у музеї, різноманітні майстер-класи, духовне спілкування зі священнослужителями, зустрічі з талановитими і цікавими людьми, а також дітьми та підлітками, які дивляться на сучасних українських героїв захопленими очима, концерти народної і сучасної музики – усе це відбувається у шаленому режимі нон-стоп.

От якби у такому режимі ще й кошти надходили на рахунок громадської організації «За покликом серця». А їх, на жаль, постійно не вистачає. Організатори табору викручуються, як можуть. Навіть бійці АТО допомагають. Через інтернет-аукціони волонтери продають творчі роботи, виготовлені воїнами під час майстер-класів. Гроші, які заколядували під час Різдвяних свят, теж передали на нагальні потреби табору в Розтоках.

«На Косівщині живуть 88 тисяч людей. Якби кожен дав хоча би гривню, ми могли би цілий рік приймати на відпочинок українських бійців, — каже Тетяна Костинюк і продовжує. – До нас на реабілітацію приїжджають люди, які захищають Україну на війні. Вони зустрічаються з місцевою молоддю. Це має величезний виховний і патріотичний вплив на школярів. Про табір і його мистецько-розважальну програму розповідають телеканали обласного та столичного рівня. Це – чудова туристична реклама для Косівщини. А жителям району це нецікаво, байдуже. Не можу цього зрозуміти».

Є такий термін – «кесонна хвороба». Це небезпечне і навіть смертельне захворювання виникає в організмі людини під час швидкого переходу з середовища з підвищеним атмосферним тиском повітря у середовище з нижчим тиском. Воно уражує водолазів. Стрімкий підйом з безодні на поверхню дуже небезпечний. Організм людини може його не витримати. Те саме можна сказати про воїнів, які повертаються з пекла війни. Їм потрібен час, щоб оговтатися, заспокоїтися, призвичаїтися до мирного життя. Їм життєво необхідна реабілітація – медична, психологічна, соціальна.

Реабілітаційно-відпочинкову програму табору «З любов’ю в серці» можна назвати лікуванням природою, мистецтвом і любов’ю. «Ви – наша гордість! Ви – наша надія! Ми пишаємося знайомством і дружбою з вами! Хай Господь оберігає вас від усякого лиха!» – кажуть тут українським солдатам щодня. Після таких слів хочеться жити, легше повертатися у зону АТО.

Можливо, саме під час екскурсій у наші музеї, після зустрічей з талановитими митцями та обдарованою молоддю, гості табору вповні розуміють, що там, у зоні АТО, захищали не клапоть бездушної і зораної «градами» землі, а свій великий і самобутній народ, який вистраждав свободу і незалежність, має на них законне право. Тут вони усвідомлюють, що поділ на східняків і західняків зробили ті, хто хотів мати особисту користь з цієї ворожнечі, — фінансову, економічну, політичну. А насправді ми – єдиний народ і нам немає чого ділити, крім спільних для всіх українців проблем.

Війна – це не норма, це патологія, передусім моральна. До неї неможливо звикнути, її неможливо забути. Війна – це дуже велика психологічна травма для людини, яку обставини змусили взяти в руки зброю. Коли я дивилася на молодого бійця із застиглим поглядом, подумала, що війна схожа на ненажерливу істоту, яку показують у фантастичних фільмах. Вона проникає всередину, а відтак – або спустошує всю душу, або виривається назовні у вигляді, здавалося б, невмотивованої агресії. Стерти пам’ять про війну, вигнати цього «хижака» неможливо. Але можна і треба його приборкати, заспокоїти, умиротворити, навчитися з ним жити і не піддаватися йому.

«Неможливо порахувати те, що я називаю неоціненною сумою людського болю», — сказав у 1946 році про наслідки Другої світової війни Вінстон Черчилль. Напевно, ми теж не зможемо зробити такі підрахунки в цій гібридній війні. Але великий обов’язок всього українського суспільства полягає у тому, щоб підтримати, а не кидати напризволяще людей, які підтверджують любов до України власним життям, здоров’ям, героїчними вчинками заради того, щоб наш народ і країна не зникли з національної і політичної карти світу.

Нам треба щохвилини пам’ятати: якби українські воїни не стали кісткою в горлі агресора, котру він ніяк не може проковтнути, ми би з вами сьогодні співали інший гімн і славили чужих героїв.

Аліса МУДРИЦЬКА.
Фото автора.