Якщо ви хочете мати те, чого ніколи не мали, зробіть те, чого ніколи не робили
Косів’янин Олександр Вуйцік з’явився на громадсько-політичній арені нашого району під час Революції’ гідності. Вирізняється з-поміж інших широким світоглядом, цікавим асоціативним і нестандартним мисленням, культурою поведінки, умінням вести толерантну, аргументовану полеміку. Має фах інженера-механіка сільськогосподарського виробництва. Вивчав також економіку. З 1989 року займається підприємницькою діяльністю, головним чином — зовнішньоекономічною, інвестиційною. Шість років працював у польській компанії. З початку воєнних подій на Сході його мобілізували. Службу ніс у райвійськкоматі, був заступником воєнкома.
Олександр Вуйцік має гарну сім’ю, двох дорослих доньок, працює сам на себе, веде здоровий спосіб життя. Здавалося б, чого ще треба для щастя? Йому цього замало. Разом з однодумцями створив комітет громад Косівщини. їздить по району, спілкується з головами і депутатами місцевих рад, пересічними жителями. Олександр переконує їх у тому, що жоден добрий вуйко з Косова, Івано-Франківська чи Києва їм не допоможе, поки вони не допоможуть собі самі. Представники громад йому повірили — процес їхнього гуртування зрушив з мертвої точки.
На активного косів’янина почали дивитися з пересторогою керівники і депутати різних рівнів. «Чого він хоче? — запитували самі себе і один одного. — На яку посаду мітить?». Багато хто вважав його серйозним конкурентом на майбутніх виборах. Однак Олександр Вуйцік викинув несподіваний для усіх (але не для себе!) фортель — на вибори не пішов. Не було його прізвища у списках ні до міської, ні до районної, ні до обласної рад. Жодної керівної посади також не зайняв.
То чого хоче Олександр Вуйцік? Запитаємо про це у нього.
Оскільки ми давно знайомі і звертаємось один до одного на «ти», збережу приятельський тон розмови і в цьому інтерв’ю.
— Олександре, що спонукало Тебе і Твоїх друзів створити комітет громад Косіщини?
— Така ідея з’явилася після другого Майдану. Українці заявили, що йдуть у Європу. Але це не означає, що спакуємо свої манатки і переїдемо в Німеччину чи Швецію. Маємо побудувати у себе такий устрій, як на заході, на прикладі успішних країн.
За більш ніж два десятиліття незалежності ми вибудували неуспішну державу. Проблема не в тому, що ця система дає збої. Навпаки, вона працює так, як повинна, і по-іншому не може. Тому маємо її поміняти кардинально.
Я не прихильник руйнування. Треба вибудовувати нову життєздатну та ефективну структуру управління на основі альтернативних проектів. А це можливо здійснити тільки на принципах горизонтальної інтеграції, чим і займається наш комітет. До нього входять сільські голови і активісти. Вітчизняне законодавство передбачає взаємодію громад, котрі укладають між собою угоди про співпрацю і делегують свої повноваження. Таким шляхом ми спробували вирішити питання ремонту доріг.
Наш комітет розпочав боротьбу з державою за кошти, що надходять до бюджету у вигляді податку на паливно-мастильні матеріали. У 2014 році в районі зібрали 150 млн. грн. цього податку. З них Косівщина отримала лише 1,5 відсотка.
Останнім часом звідусіль чуємо: «Країна реформується». Яценюк і Гройсман заявляють, що шукають ініціативних людей, закликають українців: «Щось робіть». От ми і відгукнулися. Запропонували державі нову систему утримання автошляхів — передати їх на баланс громадам, хай ті про них дбають. Наша пропозиція була такою: дайте громадам право залишати цей податок у себе і розпоряджатися ним на власний розсуд. Надіслали листи зі своїми пропозиціями у Київ. А їх проігнорували.
Верховна Рада взагалі не надала відповіді, чим порушила прийнятий нею ж закон. З Адміністрації Президента листа переслали в ОДА і РДА, хоча це питання не належить до їхньої компетенції. З КМУ відписали, що це неможливо зробити, бо треба змінювати законодавство. Ну то міняйте, ви для цього там є.
— Це нерозуміння суті порушеної проблеми чи небажання вищої влади відпускати важелі впливу зі своїх рук?
— Думаю, це є проявом корумпованої держави. Національний інститут стратегічних досліджень опублікував дані про споживання палива, на основі яких я підрахував, що державна фіскальна служба мала би зібрати 2014 року 41 млрд. грн. цього акцизу. А відзвітувалася (у нас є офіційна відповідь Держказначейства) про 15,5 млрд. грн. Це означає, що не отримано 25 млрд. грн. Ці гроші потрапили комусь готівкою відразу у кишеню. От і вся корупційна схема. Мало того, з цих 15,5 млрд. грн. на дороги було використано тільки 2,8 млрд. фн. Решта пішла у невідомому напрямку. З такою схемою фінансування доріг у нас їх не буде ніколи.
Є така наука — теорія автоматичних систем управління. Вона стверджує: якщо виникає системна помилка, то в рамках цієї системи її виправити не можна, — тільки за її межами. У нас проблема не в одній людині. Ми кого не поставимо, виходить те саме. Отже, треба виходити за рамки цієї системи. Тому ми і вирішили створити комітет громад виборців — на основі звичайної громадянської ініціативи. Закон передбачає таку форму участі громадян в управлінні державою. Але наше ноу-хау в тому, що до комітету увійшли не фізичні особи, а органи місцевого самоврядування — 39 із 40 рад, крім Косівської.
Намагаємося переконати жителів району: щоб діяти ефективно, мають з’явитися бачення і логічний ланцюжок — що ми хочемо зробити, яких результатів досягти, як це можна реалізувати, хто в суспільстві ці зміни буде впроваджувати, які саме люди, як їх залучити до цього?
Коли громади гуртуються, приймають якесь рішення і втілюють його у життя, у них з’являється смак до такої діяльності і співпраці. Вони переконуються на власному досвіді, що така система працює. От я і хочу показати цей механізм людям.
— На підставі багаторічних спостережень у мене склалося враження, що окремі голови місцевих рад прийшли до влади з метою виконання виключно представницької функції. Вони не зробили ніякої вагомої справи для села, не проявляли ініціативи, смиренно чекали бюджетного фінансування і просто відсиділи свій термін. Зараз ситуація змінилася?
— В цьому немає вини сільських голів. Знову винна система, яка зацікавлена, щоб відбувалося саме так.
Оскільки фінансування громад відбувається не знизу, а згори, ситуація взагалі виникає дивна. З юридичної точки зору, сільська рада взагалі не належить селу. Орган місцевого самоврядування реєструє КМУ. Насправді, сільський голова — це одночасно дві особи. З одного боку його вибирає громада. А з другого — держава передає йому функції виконавчої влади, за виконання яких встановлює відповідний тариф оплати, надає надбавки до зарплати, певні пільги, статус державного службовця тощо, і сама ж оплачує труд голови. Фактично вона перетворила виразника інтересів громад на свого представника.
— Чиновника?
— Свого чиновника, котрий має впроваджувати в селі рішення держави. Таке роздвоєння особистості голів рад не на користь громадам і призводить до протистояння між ними. Коли ми приїжджали на сесії, сходи селян, спілкувалися з людьми, ми по суті мирили сільські ради і громади. Відчувалося, що люди негативно ставляться до діяльності депутатів і сільського голови. У таких випадках ми радили їм забути внутрішні конфлікти. Треба створювати нову систему управління, шукати ресурси і об’єднуватися на низинному рівні.
Живемо у часи великих загроз. Триває експансія на сході України з боку Росії. Вітчизняні олігархи розкручують протистояння на рівні усього суспільства. Політичні партії, котрі є проектами олігархів, переносять політичні конфлікти на місцевий рівень. Мені просто смішно чути, що у нашій районній раді утворюють фракції, як у Верховній Раді. Порадив би хлопцям уважно прочитати закон, у якому чітко вказано, що депутати здійснюють управління майном спільної власності. Отже, органи місцевого самоврядування — це органи господарювання. Головне їхнє призначення — примноження майна і добробут територіальних громад. Але якщо забудемо про політичні протистояння, тоді почнемо оцінювати депутатів і керівників за принципом: успішні вони менеджери чи ні. Не всім це подобається.
— Чому Ти не брав участі в останніх виборах і не скористався нагодою самому стати депутатом?
— Хочу мати розв’язані руки. Неможливо робити щось нове, перебуваючи всередині старої системи, бо доведеться діяти за встановленими нею правилами гри. Я хотів показати на власному прикладі: або ми щось робимо на волонтерських засадах, без піару, або просто не варто було все це починати.
— Як сприймає комітет громад районна влада? Є ревнощі, непорозуміння, конфронтація?
— Є депутати, які розуміють, що ми виконуємо зовсім іншу функцію, тому не є для них конкурентами. Районна рада по суті немає масової підтримки з боку громад. Наш комітет може цю підтримку надати. Необхідно утворити ефективний симбіоз. Є апарат районної ради — чиновники, які виконують свою роботу, і вони потрібні. Є депутати, котрих вибрали люди. Вони можуть приймати рішення, їх визнає ця система влади. І є громади, які через наш комітет можуть реалізувати спільні проекти. Якщо ми будемо діяти разом, ми будемо ефективні.
Нам треба навчитися думати на перспективу, про те, що тут буде через 20–30 років, інакше станемо депресивним районом. І не тому, що у нас дороги погані, а тому, що звідси молодь виїжджає, бо не має змоги себе реалізувати.
Мрію здійснити проект «Косів — гуцульський Давос». Чому б і ні? У нас є всі передумови для цього — чудова природа, екологія, культура, етнографія. Тільки треба створити візію, бачення того, що ми хочемо зробити. Це має бути проект, намальований на папері, чи віртуальний, чи створений у вигляді макету, який можна розглянути з усіх боків, помацати. В сучасних умовах неможливо реалізувати проект, який не візуалізовано.
— Тепер уже на пальцях не показують.
— Ми вже на пальцях допоказувалися. Навіть генерального плану міста немає. Косівський інститут під боком, а в місті нема оригінальної садово-паркової скульптури, малої архітектурної форми. Чому ми не порушуємо питання, щоб у КІПДМ створили відділ архітектури і містобудування? Залучаймо митців, робімо щось креативне.
— Чим зараз займається комітет громад?
— Діємо в контексті децентралізації, оскільки наші олігархи вирішили зруйнувати систему місцевого самоврядування.
— Ти вважаєш децентралізацію шкідливою?
— Риторика хороша. В нашого Уряду риторика майданна — ви хотіли змін, хотіли реформ? Ми — реформатори. А що відбувається насправді? Польські експерти заявили вголос: «Кому ви збираєтеся передавати майно, яке децентралізуєте?».
Його треба передавати юридичним особам. А об’єднані територіальні громади ними не будуть, як не є юридичними особами усі територіальні громади в Україні. Вони не мають майнових прав. Київ забрав під своє підпорядкування 82,5 відсотка земель, вивів їх за межі населених пунктів і ними керує Держкомзем через РДА. Тобто, реально українці до української землі відношення не мають.
Ми допомагаємо громадам набути статусу юридичних осіб через ухвалення статуту громади. Робимо це для того, щоб захистити їхні землі, бо не знаємо, що буде після децентралізації. Ідеолог цієї реформи Ганущак — прибічник російської концепції державотворення і вважає, що громади повинні існувати навколо успішних економічних і промислових центрів, а отже, стати для них робочою силою і їх обслуговувати. Жителі сіл, у яких немає виробництва, мають переїжджати у міста. Це дуже схоже на індустріалізацію, яку проводив СРСР. Наслідки її добре видно в Росії. Там лише 30 відсотків населення живе у селах, і ми всі знаємо, як виглядає російське Нечорнозем’я, — забута територія, депресивні регіони.
У нас і без децентралізації українські села вмирають. На західній Україні вони ще збереглися, є серед них багаті та успішні. Але вони також потрапляють у лещата закону про децентралізацію, бо він — один для всіх. Наші населені пункти формувалися століттями, у процесі еволюції. Тепер нам на карті малюють, як має бути. Це волюнтаризм, нічим не обґрунтований. Дали методички, розказали, як об’єднатися. Але немає жодної методички про те, як далі жити.
У новому Бюджетному кодексі заплановано виділити для об’єднаних територіальних громад 5,7 млрд. грн. з фонду регіонального розвитку. Тобто, податки збирають з усіх, а тим громадам, які послухались і об’єдналися, дадуть 5,7 млрд. у вигляді великої фінансової цукерки. Держава не просто руйнує систему, а ще й стимулює нашими грошима цю руйнацію.
Ми не можемо реально впливати на ці процеси. Тому пропонуємо громадам стати власниками майна. Коли в них заберуть сільську раду, то заберуть лише установу, а майно залишиться.
На основі цього реального ресурсу нам треба самим створювати інвестиційні проекти.
Де написано, що Косів — це глуха провінція? У нас дуже цікавий район, є багато митців, авторитетних фахівців у різних галузях.
Цих людей треба об’єднати, створити для них дискусійний майданчик — місце, де вони могли би спілкуватися. Тому ми і «витягуємо» найактивніших людей з кожного села, щоб вони могли взаємодіяти.
Розробили проект щодо доріг. Плануємо проект з питань лісокористування. Потрібно розвивати місцевий бізнес. Налагоджуємо порозуміння з новою районною владою. Вона має фінансовий ресурс. А ми візьмемо на себе креатив, пошуки потрібних фахівців. Хочемо створювати реальні проекти, а не бути начальниками. У нас немає особистих амбіцій.
— Якщо вже торкнулися цієї теми, то скажи нашим читачам, який у Тебе статус в комітеті громад?
— Коли ми зібрали перші збори, підготували усі необхідні документи, мені запропонували стати очолити комітет. Я відмовився і спеціально вибрав нейтральну назву «координатор». Люди, з якими ми працюємо, мають розуміти, що ми створили абсолютно горизонтально інтегровану структуру, котра не має над собою жодної вертикалі. В комітеті рішення приймають більшістю голосів представників громад. Я збираю і веду збори, можу створювати проекти, візи. Мене люди слухають доти, доки вважають адекватним і цікавим. Я не втручаюся у прийняття рішення і навіть не маю права голосу в комітеті, що найсмішніше. Зробив це свідомо, щоб люди зрозуміли: необов’язково бути начальником, щоб втілити в життя цікаву ідею.
Мені дуже подобається вислів: «Якщо ви хочете мати те, чого ніколи не мали, зробіть те, чого ніколи не робили». У нашому комітеті ми зараз робимо те, чого ніколи не робили.
На жаль, місцева інтелігенція самоусунулася від громадсько-політичних процесів. Вона хоче залишатися у білих рукавичках і говорити про мистецтво за філіжанкою кави. І це в той час, коли живемо в країні, де все міняється. Усі ми зараз схожі на людей, у помешканні яких відбувається капітальний ремонт. Якщо у хаті розібрали підлогу, розвалили стіни, — комфортно не буде нікому. Бруду та пилюки не уникнути. Хтось під час ремонту просто втікає з дому. Хтось одягає зимову шапку на вуха, аби заснути, коли працює відбійний молоток. Але якщо хочемо щось перебудовувати, то мусимо це робити самі. Якщо залишимо цю справу Равшанам і Джумшудам, то вони нам такого набудують, що не будемо знати, де ми є.
Наша влада ніколи не буде відповідальною і адекватною, поки ми самі не станемо такими. Не можна вимагати від когось того, чого ти сам не робиш. Ці процеси взаємопов’язані. Вони мусять відбуватися одночасно.
Я люблю мислити асоціативно. Уявімо собі, що українське суспільство складається з різних художників: талановитих, не дуже, а то й узагалі безталанних. Але кожен з нас має у руках палітру з фарбами і пензлик. Перед нами — велике полотно. Якщо всі бездумно почнемо брязкати на нього фарбою, то намалюємо казна-що. Тому спершу треба домовитися, що ми хочемо малювати, тобто, створити спільну для всіх візію. Наприклад, ми вирішили зобразити людину. Навіть якщо ми будемо мазькати неправильно, все одно намалюємо людину — яка вже вийде, така вийде. Бо ми розуміємо, що робимо. Отже, чим злагодженіше діятиме суспільство, тим кращу картину ми намалюємо. Може, навіть вийде якийсь шедевр.
Розмову записала Аліса МУДРИЦЬКА.
«Гуцульський край», №1, 15.01.2016 року