Українські землі в складі Польщі у 20-30–х роках ХХ ст.
З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі торішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн осіб, в тому числі 5,6 млн українців та 2,2 млн поляків.
На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гаран-тувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.
14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий роз-виток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об’єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного закабалення західноукраїнських земель.
Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників.
Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом’якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, напівпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі — 53,7%.
Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції (Асиміляція – злиття одного народу з іншим). Протягом 1919-1929 рр. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі.
433
Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували — Східна Малопольщина.
Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова (Полонізація – політика Польщі, спрямована на поширення польської мови, католицького віросповідання). Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 рр. — вже 1859, а в 1926/27 рр. — лише 845.
Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Це — Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р., — по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конституційна демократія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 р., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася1919 р., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об’єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом.
Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійницької), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, незважати на яке польський уряд не міг.
Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У 1920 році в місті Празі за ініціативою колишніх старшин Армії УНР Є. Коновальця, І. Андруха, В. Кучабського, М. Матчана, Я. Чижа була створена нелегальна Українська військова організація. Її мета – продовження збройної боротьби за незалежність України. У 1931 році УВО припинила своє існування, її кадри перейшли до ОУН. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм. Інтегральний націоналізм – теорія українського націоналізму, суть якої така: нація – абсолютна цінність, немає вищої мети, ніж здобуття незалежності держави. Народ має виступати єдиним цілим (не ділячись на партії, класи, регіони). Виник в середовищі пригнобленої нації, спрямованої на боротьбу за її незалежність не зазіхаючи на незалежність інших націй.
Степан Ленкавський із с. Загвіздя на Станіславщині теж був одним з ідеологів ОУН. Він написав «Декалог» — «десять заповідей українського народу» у 1929 році.
Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постій-ний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція— вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх і справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію). Пацифікація – каральні акції польських військ, поліції у Західній Україні та Західній Білорусі в 20-30-х роках ХХ ст.., найбільша проведена в Галичині 1930 р. супроводжувалася обшуками, арештами, погрозами, побиттям селян. Назва походить від слова «пацифізм», що означає «умиротворення», засудження будь-яких війн, навіть національно-визвольних.
ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.
В с. Тюдові ОУН утворилася в 1936-38 роках. Її організатором був Гурей Дмитро Іванович, 1910 р.н. Він був районним провідником служби безпеки. Підпільна організація Тюдівського осередку національно-визвольного руху була підпорядкована Кутському районному проводу. В підпіллі члени ОУН читали заборонену літературу, яка пропагувала ідею самостійної України, вели просвітницьку роботу серед населення, розповсюджували листівки, ставили вистави.
Гурей Дмитро в 1941 році був направлений секретарем зборової громади в с. Яблучницю Жаб’євського району. Пізніше став членом УПА, мав псевдо «Тріска», «Андрій». Очолював районну службу безпеки Верховинського (Жаб’є) району, знаходився у с. Зелене, в потоці «Скрушний».
Дмитро був вбитий, коли намагався забрати з криївки важливі документи. Тіло привезли спочатку в с. Зелене, а потім в Верховину. Про поховання нічого не відомо.