Таємниче задзеркалля смерті

Усередині зими є символічний період — зміна календарного року: минулий помирає, новий Народжується. На цей же час припадає Різдво Христове. Не дивно, що в ці дні підводимо підсумки зробленого, виношуємо плани на майбутнє, переживаємо велике духовне піднесення, щиро молимося — і за живих, і за тих, хто переступив поріг вічності. Піднімаючись із-за різдвяного столу, залишаємо на ньому їжу, бо віримо чи, принаймні, вдаємо, що віримо, — на Святвечір у рідну оселю обов’язково завітають на гостину душі померлих родичів, аби й собі скуштувати смачної куті.

Атеїсти і науковці стверджують, що потойбічного життя не існує. Зізнаймося, більшість із нас думає так само — інакше не боялися би смерті.

Чи є щось там, куди прямує кожен, і звідки ніхто не повернувся? Я не знаю відповіді на це питання. Але хочу розповісти три містичні історії. Вони не прояснюють темряву потойбічного, однак, дають поживу для роздумів.

І мертві, і живі, і ненароджені

Якось випадок привів мене у помешкання косів’янки, з якою я до і після цього більше не спілкувалася. Мала до жінки невеличку справу — хвилин на 10-15. Однак затрималася на довше, ми розговорилися. Моя співрозмовниця, з-поміж іншого, розповіла мені загадкову історію з власного життя. Незадовго перед цим у неї трапився інсульт. Викликали карету швидкої допомоги. Хвору поклали на підлогу і почали проводити реанімаційні заходи.

«Лежу я і бачу, як біля мене метушаться лікарі, — згадувала косів’янка (зауважу, що жінка перебувала на межі життя і смерті, тож очі у неї, швидше за все, були заплющені. — Авт.). — Дивлюся — на дивані сидить онучок, біля нього — моя донька, його мати, яка тримає на руках немовля. А я добре знаю, що у доньки тільки одна дитина, другу вона лишень носить під серцем, бо — вагітна. Розумію: я бачу дитину, яка ще не народилася. По кімнаті ходять мій чоловік і сусідка — обох немає на цьому світі, вони померли. Я думаю: «Господи, що ж це відбувається? Чому мертві ходять серед живих?». Аж тут покійна сусідка виходить у коридор, стає у дверях, дивиться звідти на мене, усміхається і кличе до себе пальцем. Мій чоловік почав на неї гримати: «Ти чого прийшла, куди її кличеш? Ти ж бачиш, що у неї дочка вагітна, їй ще треба допомогти. Забирайся звідси». Тоді сусідка стала такою плоскою, як аркуш паперу, і вилетіла у вікно, ніби її протягом винесло».

Кілька років тому жінка, від якої я почула цю історію, померла. Я не називаю її прізвища, бо спілкувалися не для преси. Ал випадок своїм рідним і друзям. Якщо так, вони є, думаю, вона розповідала про цей здогадаються, про кого йдеться.

Проводжання і зустрічання

Друга історія трапилася у моєму житті. Помирав мій батько (царство йому небесне). Я метушилася по хаті. Кожен, хто пережив смерть рідної людини, знає, що це не тільки горе, але й безліч дрібних і великих побутових клопотів, пов’язаних із підготовкою до похорону.

Тато уже не приходив до свідомості. Біля нього всю ніч сиділа мама. Тримала його за руку, поправляла на ньому ковдру і весь час щось говорила йому, говорила, говорила… Я часто заглядала у кімнату — трохи посиджу біля них і знову беруся до роботи. Під час одного з таких,моїх коротких візитів мама сказала: «Дивись, він щось постійно робить руками. Я не розумію, що він робить». Я сіла і почала спостерігати.

Так, Тепер я вже знаю, що люди, які помирають, бачать різні галюцинації, здійснюють хаотичні рухи руками. Вчені дають цьому наукові пояснення. Але татові рухи не були хаотичними. В них була якась система. Спершу він піднімав перед собою праву руку — десь на рівні живота. Легенько (не в кулак) стискав долоню, після чого опускав на ліжко. Через одну-дві секунди піднімав ліву руку, цього разу вище — майже на висоті грудей. її теж опускав. І так робив весь час. Спочатку праву — потім ліву, одну нижче — другу вище, праву долоню стискав — ліву ні. Я, дивилася на дивні рухи і не могла позбутися думки, що вони мені щось нагадують. Нарешті зрозуміла. Знаєте, на що це було схоже? Уявіть собі чоловіка, який зустрічається з кимось, кого добре знає і давно не бачив. Що відбувається у цьому випадку? Він тисне знайомому чи родичеві праву руку, а лівою поплескує його по спині. Я і досі переконана що тієї останньої для нього ночі мій тато йшов якоюсь невидимою для нас довгою дорогою, на якій з кимось зустрічався і вітався, тільки ми не бачили, з ким.

Він повторював ці рухи годину-дві. Йому було 82 роки. Переважна більшість його рідних, друзів і знайомих на той час уже померли. Він мав кому тиснути руку і кого поплескувати по спині.

Невидиме, але відчутне

У мого батька був кіт-улюбленець — великий, чорний. Кожного разу, коли приїжджала в гості додому, бачила його, згорнутого калачиком, на подушці, біля татової голови. Він любив з ним спати. Це було його постійне місце. У ніч смерті кіт дрімав в іншій кімнаті — найдальшій від тієї, де умирав його господар.

Тваринка не вчилася в медінституті, не читала спеціальних підручників, не розуміла наших розмов. Але вона відчувала щось таке, що змусило її піти з улюбленого місця, бо туди прийшла смерть.

Я не знаю, як пояснити те, що почула, що сама бачила і про що розповідаю вам. Та й чи потрібно це? Кожен з нас народжується для того, щоб померти. Рано чи пізно самі відкриємо таємницю того, чого так боїмося.

…А тато якось прийшов до моєї сестри уві.сні. Вона зустріла його на вулиці і запитала: «Ну, як ТАМ?». Він подивився на неї, усміхнувся і відповів: «Як скрізь». Повернувся і пішов…

Коли я молюся за упокій його душі, завжди кажу, що я його пам’ятаю і люблю. Хочу вірити в те, що він мене чує.

Аліса МУДРИЦЬКА.

«Гуцульський край», №52, 25.12.2015 року

Share