Такі рани швидко не гояться

Кожної четвертої суботи листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору. Колишня радянська і теперішня російська влади не визнавали і не визнають події 1932–1933 років в Україні геноцидом проти нашого народу. Надто вже жахлива й огидна ця сторінка в історії «найгуманнішої» країни в світі. Не хоче її вклеювати у підручники і правонаступник Країни Рад-Росія.

Свічка повільно горить у вікні, Для тих, хто помер у голодному сні. Червона чума, що в Країну прийшла, В тридцяті роки геноцид принесла. Щоб гордий народ став увесь на коліна — Його залишили без віри та хліба. Хто голос підняв — всіх до «чорної дошки» І жити вже їм залишилось лиш трошки. Довкола цих сіл вже військові стоять, І мають наказ: «Нікаво не пущать!». Сильніше за голод тортурів нема, Його не здолають ні страх, ні тюрма. Мільйони людей безневинно пішло… А скільки би зараз усіх нас було! Усіх поіменно згадай у ці дні І свічку запалюй в своєму вікні. Це все, що сьогодні ти можеш їм дати, І пам’ять про них у душі зберігати.


Василь КУЦАН, м. Косів.

Опоненти нашої держави переконують своїх громадян і весь світ у тому, що це був «звичайний» голод, спричинений неврожаєм, а не спланований Сталіним. Так, недороди і голодні роки були, є і, на жаль, будуть. У такі періоди в тій чи іншій мірі страждає усе незаможне населення будь-якої країни. Але у якій державі представники чинної влади в голодний рік спеціально і регулярно ходили по хатах, шукали будь-яку їжу і відбирали навіть банячки з кашею, звареною на воді, у спухлих від голоду дітей? Відповідь: у Радянському Союзі, за яким так палко сумують мільйони людей не тільки в Росії, а й у нас.

Історія, яку я почула три роки тому з уст старенької жінки, є одним з мільйонів підтверджень нелюдськості та людожерства сталінського режиму.

Було це на Поділлі. Батькам великої сім’ї восени вдалося сховати трохи зерна на присадибі, під гноївкою. Витягували його крадькома, набирали маленькими порціями, мололи на жорнах, варили і відразу з’їдали. Усе треба було робити після смеркання і швидко.

Коли пшеницю мололи, жорна голосно гуркотіли, тому мати посилала дітей на роздоріжжя біля хати. Кожен слідкував за дорогою і, як тільки помічав на ній чиюсь постать, стрімголов біг додому, щоб попередити батьків.

Одного разу не вбереглися. Пізно ввечері у хату ввійшли кілька активістів. Щоб не морочитися з дорослими, звернулися відразу до наймолодшого — кількарічного хлопчика. Запитали його, де мама ховає їжу. Дитина мовчала. Тоді представник місцевої влади витягнув з кишені льодяника у яскравій обгортці і пообіцяв віддати малюкові, якщо той скаже.

Ви можете собі уявити стан малесенької дитини, яка кілька місяців живе у домі, де, крім води, нічого їстівного більше немає, а їй пропонують цукерку? Хлопчик вказав пальчиком на схованку.

Банячок з кашею активісти забрали.

Льодяника малому не дали. Понесли до іншої хати.

На щастя, закопане зерно не знайшли. Завдяки йому сім’я вижила. Але батько помер. «Дуже жадібно їв, — сумно згадувала старенька жінка. — Мама казала йому, щоб не спішив. А він не слухав».

«Активісти були росіяни чи українці?» — цікавлюся і наперед вгадую відповідь. — «Свої люди — з нашого села», — спокійно каже старенька.

Воістину правду мовив далекоглядний Симон Петлюра, коли стверджував: «Не такі страшні московські воші, як українські гниди». Свої перевертні наробили в Україні не менше, а може, й більше лиха, ніж колоніальні зайди. Але наївно було б звинувачувати місцевих швондерів і шарикових у перевищенні своїх повноважень. Якби не було команди «фас» і гарантій їхньої безпеки з Кремля, навряд чи вони би наважилися витворяти таке беззаконня у рідних селах.

То була цілеспрямована атака на знищення передусім селянства, яке і Ленін, і Сталін вважали реакційним класом, люто ненавиділи і ніколи цього не приховували. І це було зрозуміло. Людина, яка є господарем на своїй землі, уміє своєю працею, без допомоги держави, прогодувати і забезпечити сім’ю, є небезпечною для тоталітарного режиму. Така людина є справді вільною і незалежною. її не виженеш з роботи, у неї не відбереш зарплату, отже, її не повернеш у потрібний, владі бік. Тож і не дивно, що Сталін так жорстоко боровся із хліборобами. Він хотів і зумів перетворити їх на безправних, покірних наймитів-рабів, при-кріплених до колгоспів.

Неврожай у 1932 році справді був. Але він став подарунком диявола для тодішньої сатанинської влади. Вона отримала змогу одним голодом знищити і ненависне їй селянство, і непокірних українців. Наш народ і тоді був чисельним — усіх у товарняки не посадиш і за межі України не вивезеш. «Є люди — є проблема, немає людей — нема проблеми», — часто повторював Сталін.

Хтось із відомих філософів писав, що величину катастрофи, пов’язаної з масовою загибеллю молодих людей на війні, можна усві-домити, якщо уявити, що з пір року вилучили весну. Використавши цю аналогію, дійдемо висновку, що мільйони заморених голодом українців стали для України знищеним історичним роком. А пережиті тими, хто вижив, жах голодної смерті, приниження людської гідності, відчуття власного безправ’я і безсилля міцно вросли у генетичну пам’ять українського народу, завдали їй непоправної шкоди. Такі рани швидко не гояться.

Аліса Мудрицька.

«Гуцульський край», №48, 27.11.2015 року

Share