Мирослав Губчук: «На фронті настрій бойовий»
Мирослав Васильович Губчук (43 роки) народився та проживає в селі Розтоки. Навчався в Коломийському медичному училищі, а після служби в армії, працював на ФАПі в Розтоках. Зараз працює фельдшером на швидкій допомозі в селі Білоберізка Верховинського району. Одружений, виховує двоє маленьких дітей – сина Антона (6 років) та дочку Соломію (3 роки). Був активним учасником Помаранчевої Революції та Революції Гідності, а згодом за власним бажанням пішов служити в ЗСУ і відправився рятувати життя нашим героям-військовим.
– Як ви потрапили на Схід?
– 17 квітня 2014 року я пройшов медкомісію в Косові, 13 серпня виїхав на Львів, де два місяці стажувався та навчався. В кінці жовтня виїхав на Маріуполь та Волноваху. Згодом був в Донецькій області в місті Красноармійськ, де розвернувся 66 мобільний госпіталь. Там я працював анестезистом, в мобільній групі виїзду за пораненими. Мобільна група складається з анестезіолога, анестезиста та водія. Важкопоранених забирали на гвинтокрилах, а легших забирали ми. Був я і в Авдіївці, Красногорівці та в Дебальцевому. Зараз я демобілізований. На передовій провів 13 місяців і зараз в резерві першої черги. Хочу сказати, що настрій на фронті бойовий, хоч наступу очікують постійно.
– Розкажіть детальніше про ваше перебування на передовій
– В нас дуже сильні лікарі, які дуже часто рятують життя хлопців, які вважаються безнадійними. Особливо хороші спеціалісти зі Львівського госпіталю і головне, що всі ці лікарі молоді – 30-35 років. Вони робили там чудеса – навіть судини ставили з капельниць. Спочатку в Красноармійську спасали людей, а згодом на гвинтокрилах перевозили їх в Дніпропетровськ.
Хлопці навіть виїжджали на обмін полоненими. Був хлопець з Трача, було ще кілька хлопців з нашої області. Зараз нам на заміну прийшли хлопці з Надвірної та Яремчі.
– Бійці яких підрозділів найчастіше потрапляли до вас з пораненнями? Якого типу були ці поранення?
– 93, 95, 80, 28 бригади. Переважно, це були осколкові мінно-вибухові поранення, рідше кульові – від ворожих снайперів. Причина більшості поранень – підриви бійців на розтяжках.
– Чи змінилась за рік ситуація в плані забезпечення ЗСУ?
– Зовсім змінилась, дуже велика різниця. Значно покращилося тилове забезпечення і з’явилась військова техніка. Дуже багато допомагають волонтери – всі наші реанімобілі, на яких ми їздимо, куплені і привезені волонтерами. Бо старі машини швидкої, які були на передовій розлітаються за кілька тижнів. Волонтери не можуть нам дати зброю та військову техніку, але держава в цьому плані вже краще працює. Зараз там активно роблять укріплення – копають окопи, заливають з бетону та арматури бліндажі.
– Звідки вам приходило найбільше допомоги від волонтерів?
– Найбільше було допомоги зі Львова та Тернополя, багато допомагала «Львівська Волонтерська Сотня». Там з нами було багато хлопців з Тернополя, тому багато допомоги було з Чорткова, Заліщиків – навіть машину нам для роботи прислали.
– Чому, на вашу думку, склалася така плачевна ситуація із мобілізацією на Косівщині та Гуцульщині?
– Мені не сподобалось, що є інформація – Івано-Франківська область не виконала план по укріпленню позицій. Те саме із мобілізацією. Найбільше людей на фронті з Київської та Житомирської області, також багато з Одеської.
Можливо, наші люди занадто добре живуть, на фоні всієї України, і бояться втратити те добро. Гуцули менше мотивовані йти в зону АТО, бо живуть біля західного кордону і, напевно, думають, що москаль сюди не дійде через НАТО. На Сході та Півдні, люди бачать цю війну на власні очі і готові захищати свою землю. В нас був чоловік, який мав власне виробництво морозива в Дніпропетровську, то він не відкупився, хоч і є багатим – він сказав, що не хоче, щоб росіяни прийшли до нього. І таких бійців на передовій більшість, в тому числі і такі, які мають великі сім’ї – від трьох і більше дітей. Хтось шукає причини, щоб не піти в АТО, а хтось можливості.
– Чи не було вам страшно їхати в зону АТО знаючи, що ваші маленькі діти можуть залишитись без батька?
– Звісно, що було страшно, але старався не думати, що буде зі мною завтра. На Майдані теж було страшно, але я сів в машину і поїхав. Те саме і в зону АТО.
Тарас ПАСИМОК. Фото з архіву Мирослава Губчука
