Яворів у контексті історії і етнокультури Гуцульщини та України (роздуми над почутим і побаченим)

20 вересня 2014-го року в селі Яворові Косівського району Івано-Франківської області з нагоди 320-річчя першої письмової згадки про цей населений пункт відбулася представницька конференція під винесеною у заголовок назвою. Водночас було вшановано видатних земляків – вихідців з Яворова, а саме письменників Марію Колцуняк (130 років від дня народження) та Романа Яримовича (105 років від дня народження), заслуженого майстра народної творчості Семена Корпанюка (120 років від дня народження), проведено велику виставку-продаж ліжників «Барвограй-2014».

Всеохоплюючий аналіз дійства, безперечно, ще попереду; автор віддає собі звіт, що його інтелектуальний потенціал не в змозі дати належної оцінки всіх заходів, які відбулися в рамках цієї дуже цікавої й унікальної конференції. Але як учасник роботи секції «Історія. Від витоків до сьогодення Яворова» хочу поділитися своїми роздумами про почуте і побачене, адже тут з доповідями на історичну тематику виступили такі «метри» всеукраїнського масштабу як Степан Пушик і Роман Горак (обидва – Лауреати премії ім.Шевченка), професор Микола Кугутяк, доктор історичних наук Петро Сіреджук, доценти Богдан Томенчук і Петро Арсенич (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника) та багато інших авторитетних вчених.

Як вже сказано, робота історичної секції проходила під гаслом «від витоків до сьогодення Яворова». Ad profundus – сказали б древні римляни. Згадав про них недарма: є у Т.Г.Шевченка знамениті рядки «…що ті римляни убогі // казна-що не Брути! // У нас Брути…» Здавалось би, що історичні витоки села – це вже згадані 320 років першої письмової згадки, але як випливає з виступів, хронологічні рамки буття Яворова опускаються вглиб віків чи то в «античний», чи в «дошумерський» період, а може навіть у ранній кам’яний вік (палеоліт) – себто 30, 150, а може й усі 500 тисяч років тому!

Будучи щирим патріотом Яворова (гадаю, що яворівці – такі всі!), по завершенні засідання (відбувалося в місцевій школі) я вийшов на подвір’я і окинув поглядом знайомі з дитинства Сокільський, Черлений, Липний, Стрючків, Токарню та Буковець, які в одну мить зі звичайних карпатських пейзажів перетворилися на колиску людської цивілізації й гордість за приналежність до Історичної Величі наповнила все моє єство.

Гадаю, що таке окрилення відчув кожен, хто мав щастя побувати на засіданні й прослухати виступи шановних титулованих гостей, а коли кого й брали певні сумніви, то це лише від того, що буквально ходячи все життя повз докази величного історичного минулого села через брак інтелектуального потенціалу не розумів їхнього значення і призначення.

Заінтригований читач жде і не діждеться, що ж такого знайдено в Яворові – ким і коли, − котре буквально «перевертає» наші уявлення про минувшину: розкопано стародавній курган, виявлено манускрипт тисячолітньої давнини, знайдено скарб речей епохи міді чи бронзи, а може стоянку неандертальців з десятками крем’яних рубил досконалої форми епохи мустьє?

Ні, нічого такого не знайдено. Між нами кажучи – його й не шукали, бо в тому нема потреби. Все компенсують мегаліти, яких у Яворові, як тут кажуть, «хоть гать гати». Мегаліти є в Сокільському, є в Черленому, Стрючкові, Токарні, а ще в Безульці й Терношорах.

Одним словом мегаліти в Яворові є скрізь (як і в переважній більшості карпатських хутірців, сіл, селищ і навіть міст – в Косові наприклад). Термін «мегаліт» з грецької перекладається буквально як «великий камінь», але, строго кажучи, ним у історико-археологічній літературі досі було прийнято називати не просто великий (величезний) природний валун, а переміщений колись людьми на певне місце і встановлений якимсь специфічним чином – орієнтований за сторонами світу, закопаний вертикально та й ще зі слідами обробки або вибитими знаками-написами (петрогліфами; від петрос – камінь та графо – пишу). В залежності від того, чи це був одинокий камінь, чи певний їх комплекс, для мегалітів придумали й різні терміни – менгір, кромлех, диліт, триліт і т.д.

Група мегалітів (Швеція). Чітко прослідковується певна планова композиція

Група мегалітів (Швеція). Чітко прослідковується певна планова композиція

Яворівські ж мегаліти поки-що ніхто не осмілюється трактувати, як «скелі, переміщені чи сформовані людьми», але в силу своєї специфічної форми вони оголошені «давніми святилищами». Лише на деяких з них є сліди якихось нанесених знаків (петрогліфів), а більшість – це просто оригінальної форми згромадження пісковиків та інших гірських порід.

Про їх можливе культове використання (в якості язичницьких святилищ) інформація в пресі з’явилася на початку ХХІ-го століття, що пов’язується з іменем професора Миколи Кугутяка (нині – директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім.Стефаника). Щоправда, «пріритет» у цій справі намагається закріпити за собою інший професор того ж вузу – Степан Пушик, більше відомий не як науковець, а як популярний поет і письменник. За його словами, ще працюючи економістом місцевого колгоспу «40-річчя Жовтня» на початку 60-х років ХХ-го століття і обстежуючи угіддя Яворова, Степан Григорович вже тоді зрозумів: наявні в селі скелі – це не просто природні згромадження каміння, а «сакральні (тобто священні – В.Г.) місця глибокої давнини». Участь тандему професорів С.Пушик-М.Кугутяк у роботі яворівської конференції, як можна було й спрогнозувати, додала особливого шарму обговорюваному питанню.

Всі присутні нетерпляче чекали на виступ професора М.В.Кугутяка, який за програмою мав слово одним із перших. Однак сподівання на те, що буде почуто нові дані, які більш переконливо доводять гіпотезу про реальне використання скель на Сокільському і в Терношорах в якості «язичницьких святилищ» (на підставі, наприклад, виявлення археологічних артефактів, котрі можна віднести до певного етносу чи культури) у виступі професора не прозвучало. Зіславшись на відсутність державного фінансування й проведення обстежень «на голу зарплату співробітників, які провели пошуки за власний кошт і на одному ентузіазмі», Микола Васильович презентував дві книжки, видані пару років тому й добре знані усім, хто цікавиться проблематикою. Ні в цих книжках, ні у виступі доповідача не прозвучало відповіді на прості, здавалось би питання: який саме етнос (хоча б гіпотетично) і в який хронологічний інтервал «організував» ці святилища, котрі претендують на звання «одних із найдавніших в Європі, а то й світі»? (Імовірні відповіді на ці питання згодом намагався дати начальник наукового відділу НПП «Гуцульщина» Л.Держипільський, але про це нижче).

Виступає професор М.В.Кугутяк

Виступає професор М.В.Кугутяк

Говорив професор-історик дуже загально і досить віддалено від конкретики. Ось фрагмент його прямої мови: «Гуцульщина, шановні друзі, − це такий сфінкс, це така Атлантида, об яку поламали зуби уже двісті років європейські професори, до кінця так і не схопивши, так би мовити і не зрозумівши – а що ж це таке є – Гуцульщина? І по сьогоднішній день вона залишається таким сфінксом ось, в який потрібно ще проникнути, дешифрувати ось, бо ми часто захоплюємося цим, але не все розуміємо до кінця. Все це ще попереду, і Яворів є те місце, яке дуже яскраво репрезентує Гуцульщину. Це не просто ще одне село, яких на Гуцульщині є багато, слава Богу, але це село-домен, село-матір, від якого відпочковувалися інші села ось, і колосальні джерела й глибини духовності, які йдуть, зрозуміло, ще від дохристиянського періоду, і які потрібно ще вивчати, досліджувати і, напевно, багатьом наступним поколінням».

Вручаючи яворівчанам – організаторам дійства – доробок очолюваного ним Інституту у вигляді майже десятка книг (серед яких і добротний чотиритомник документальних досліджень визвольної боротьби на Прикарпатті в ХХ ст.), Микола Васильович трохи зніяковіло зазначив, що у книжках про мегалітичні святилища були допущені неточності з їх локалізацією: камені Сокільського віднесені до Бабина, а Терношорське згромадження – до Снідавки. Сталося це, очевидно, тому, що і Бабин, і Снідавка семантично «більш придатні» для локалізації саме там святилищ, позаяк «Баба» − це давня матір-богиня, а термін «снідавка» легше поєднати з давніми міфами, ніж «яворів», поскільки ця назва явно походить од відомого дерева (пізніше С.Пушик скаже, що «явір» − це особливе священне дерево, отож і Яворів має сакральний зміст). «Зрештою, − завершив професор М.В.Кугутяк, − віднесення мегалітичних святилищ до конкретних населених пунктів особливого значення не має; важливо, що всі вони знаходяться на Гуцульщині».

Тепло зустрінутий всіма присутніми письменник Степан Пушик теж прибув до Яворова, так би мовити, не з порожніми руками: виступаючий презентував свій новий об’ємистий том (майже 1000 сторінок!), названий ним «Бусова книга. Історія, фолькльор, міфи», який щойно вийшов з друку.

На трибуні Степан Пушик. Презентація «Бусової книги»

На трибуні Степан Пушик. Презентація «Бусової книги»

З ностальгією за минулим Степан Григорович розповів про свою працю в якості молодого економіста колгоспу «40-річчя Жовтня», пригадавши з гумором свій перший похід в Терношори. Звідти якийсь школяр написав донос на сусіда, і йому доручили «розгребти» ситуацію. Прибувши на місце й побачивши диво природи – камінь «голова Довбуша» (так його називали місцеві жителі), «представник влади» геть забув, з якою власне метою сюди прийшов. Взявши автора доносу за провідника і намахавши (для годиться) пальцем на того, аби більше так не поступав, поет (ще тоді початківець) не міг надивуватися побаченому, відразу зметикувавши, що перед ним – древнє святилище. Побачене так його захопило, що молодий спеціаліст – під приводом обстеження сільськогосподарських угідь – вирішив обійти й оглянути всю територію Яворова. Побачене на Сокільському не полишило сумнівів: це язичницькі храми, можливо ще з кам’яної доби! Замість писати економічні трактати, Степан Григорович завів товсті зошити, куди став занотовувати перекази місцевих жителів про сиву давнину, їхні міркування про можливе призначення неймовірних за формою каменів, гротів і скель, назви цих утворів, співставляючи почуте з казками та міфами інших народів і т.д. Все більше переконувався: це можливо й трансформована уявою, але правдива історія краю з первовіків.

Специфічне (як для колгоспного економіста) зацікавлення привернуло увагу «недремного КДБ». Зошити із безцінними записами викрали, тож все довелося відтворювати по пам’яті. А далі були обстеження й інших територій Прикарпаття та Карпат, підсумком яких і є вже названа «Бусова книга». Чому така назва, професор не розшифрував, але оскільки він автор дослідження «Слова о полку Ігоревім» можна припускати: це запозичення «Бусових часів», згаданих у давньоруській поемі. Дослідники епосу «ламають списи» що б воно мало значити, але для Степана Григоровича ясно все, як Божий день – це прадавня епоха нашого народу, коли жили велетні-богатирі, а боги мешкали не на небесах, а посеред людей, відтворюючи себе в каменях і скелях незвичайної форми.

Бігло переглянувши «Бусову книгу» (а це лише перший том, автор декларує, наявність матеріалу ще мінімум на два) я зрозумів, що на переконання Степана Пушика гуцульські Карпати були колись суцільним храмом. Ось як про це говориться дослівно: «Не одразу дійшло до мене, що всі камені в басейні ріки Прут – це щось більше і значиміше, ніж Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, що всі вони – велетенська язичницька лавра, до якої приходила степова й поліська Україна, що в різний час називалася по-різному, можливо навіть Аратта, від якої дехто виводить назву Карпати, приходили і з далеких земель» (стор.17 «Бусової книги»).

Коли ж це було?

Як вже згадано вище, професор М.В.Кугутяк дане питання елегантно оминув. А ось професор С.Г.Пушик – не наводячи будь-яких археологічних доказів (на даний час їх просто нема – В.Г.) стверджує: «[Це сталося]…з появою трипільців у верхів’ях Пруту й Дністра, а деякі карпатські храми ще давніші» («Бусова книга», стор. 803).

Дозволю собі на невеликий відступ. Раніше за «трипільців» на Прикарпатті з’явилися племена так званої «культури лінійно-стрічкової кераміки». Найближче до гір, як свідчить реєстр археологічних пам’яток Івано-Франківської області, сліди їх перебування виявлені на берегах Дністра, зокрема в с.Незвисько Городенківського району. За даними радіовуглецевого аналізу, їхній вік визначається п’ятим тисячоліттям до нашої ери, тобто це було близько 7000 років тому. «Лінійно-стрічковикам» передувала епоха «мисливців з луками» (мезоліт), інтелектуальний потенціал людей якої, на переконання більшості вчених, аналогічний австралійським аборигенам (звісно, що до появи там європейців).

Стоянки мезолітичної доби виявлені «глибше» в горах – зокрема в Шешорах і Космачі (поки-що; будемо сподіватися на появу нового археолога типу Михайла Клапчука – члена ОУН, який «відсидів» десять років у таборах, а потім правдами й неправдами влаштувався на проживання в Делятині. Перебуваючи під реально пильним доглядом КДБ, самотужки і без будь-якого державного фінансування проводив кваліфіковані розкопки в нашій області, відкривши десятки археологічних пам’яток – від епохи середнього палеоліту до Русі). Якщо виходити з аналогій (мезоліт Прикарпаття – австралійські аборигени), то нема найменших підстав припускати «організації» якихось святилищ мисливцями епохи мезоліту, позаяк таке вони не практикували ніде в світі (і не лише в Австралії).

Веду це до того, що на подібне були потенційно здатні люди епохи неоліту і пізніше, але, як сказано, найближчі поселення найдавніших таких племен розташовані за майже 50 км по прямій від передгір’я.

Невже припустити, що саме «лінійно-стрічковики» були народом, який облаштував свої язичницькі храми на Сокільському і в Терношорах, ба навіть (за С.Г.Пушиком) «лавру у верхів’ях Прута»?! Як це могло статися за повної відсутності хоч яких слідів їхнього тут заселення?

Перейдемо до «трипільців», культура яких набагато більш відома навіть пересічним громадянам нашої держави. Якщо (так припускають) «лінійно-стрічковики» прийшли до нас з Подунав’я, оминувши Карпати із західної сторони, то «трипільці», або по-румунськи «кукутень» були також з Подунав’я, але обійшли Карпати зі сходу («мудрий в гору не піде, мудрий гору обійде»). На Прикарпатті вони з’явилися десь у IV-му тисячолітті до н.е., тобто на тисячу років пізніше, або приблизно 6000 років тому.

Попри велику поширеність пам’яток трипільської культури як у Івано-Франківській, так і Чернівецькій областях, на передгір’ї це дуже рідкісні знахідки, а в горах відсутні взагалі. Перечислимо найближчі до гір: с.Печеніжин Коломийського району, с.Спас (нині Коломийського, а донедавна Косівського району), с.Лоєва Надвірнянського району (тут «трипільці» виварювали сіль), села Банилів, Карапчів, Коритне і Серет Вижницького району. У Пістині ще напередодні Першої світової війни знайшли мідну трипільську сокиру (знаходиться, як повідомляє М.Бандрівський, у музеї м.Перемишля), але це так званий «підйомний матеріал» − археологи вважають, що такі знахідки, не пов’язані з відкриттям стоянок чи поселень, могли потрапити на дану територію пізніше. Говорити, таким чином, про стаціонарне перебування «трипільців» на Гуцульщині немає жодних підстав, як і у (за С.Г.Пушиком) «верхів’ях Пруту». Отож «приписувати» їм «організацію» язичницьких святилищ у Яворові немає майже ніяких підстав.

Виступав на конференції і фаховий археолог, доцент ПНУ ім.Стефаника Богдан Томенчук. Його доповідь називалася «Яворів у системі транскарпатських шляхів», тож проблематики часової приналежності «святилищ» Сокільського і Терношорів він практично не торкався. Проте зазначив, що «скельна археологія» − це дуже коштовна річ, а отже під сучасну пору економічної стагнації держави розраховувати на якісь зрушення у цій царині в найближчій перспективі не варто. З цього можна зробити такий висновок: «мегалітичні святилища» Яворова вже усталено, шукати тут якихось археологічних підтверджень ніхто не буде, status quo досягнуто. Особисто я сподівався почути інформацію про те, які шляхи (і звідки) в давнину вели до «мегалітичних святилищ» у Сокільському і Терношорах, та про це в доповіді не пролунало й слова. Але ось у царині, так би мовити, «лінгвістичної археології», Богдан Петрович одне своє відкриття озвучив (пряма мова): «Як можна перефразувати слово «гуцул»? От «гуц» на тюркських мовах − це великий народ; «гуць» − означає це вівця, а «уол» − гори. Не якісь зайди, кому як подобається, але воно справді відповідає типові господарства, яке є в Карпатах; ну і «гуцул» − це для мене поважна людина».

Археолог Богдан Томенчук розшифрував термін «гуцул»

Археолог Богдан Томенчук розшифрував термін «гуцул»

Квінтесенцією конференції, як на мене, був виступ начальника наукового відділу НПП «Гуцульщина», кандидата біологічних наук Л.М.Держипільського на тему «Зодчі кам’яного віку». Мова йшла, як легко здогадатись, про яворівські «святилища», але найбільш детально доповідач зупинився на «Терношорській Ладі». Про те, що цей утвір зроблений людськими руками в глибоку давнину, Любомир Михайлович переконаний твердо і однозначно. Шкода тільки, що в його промові не прозвучало, в який саме часовий відрізок кам’яного віку було створено цей «шедевр» і якою була техніка «реалізації проекту».

Адже, як відомо, у кам’яному віці розрізняють щонайменше п’ять періодів: ранній, середній, пізній (або верхній), проміжний (або мезоліт); завершальним є так званий «новий кам’яний вік», або неоліт.

Поінформовані читачі знають, про що йде мова, а для тих, хто «прогуляв» відповідні уроки з історії в школі нагадаю, що всі ці періоди історії людства об’єднує одна ознака: в будь-який з періодів використовувалися інструменти, виготовлені з каменю, головним чином – кременю. Ніякого металу в цю епоху людство не знало: попри те, що золото в природі зустрічається виключно в самородному стані і напевне було доступним для палеолітичної людини, поки-що ніде й ніким не виявлено якихось золотих речей на стоянках тієї пори. Про мідь або залізо мови тим паче бути не може!

З цього випливає, що формування статуї «Терношорської Лади» мало відбуватися крем’яними рубилами, а це далебі нелегко й навіть важко уявити, як могло відбуватися в реальності. До слова кажучи, попри те, що камінь на Гуцульщині – не рідкість, мінералу кременю, придатного для виготовлення рубил та інших знарядь праці тут вкрай мало (найближче солідне родовище такого матеріалу – узбережжя Дністра, зокрема с.Незвисько Городенківського району).

Автоматично виникає ще й таке запитання: «Терношорську Ладу» створювали (шляхом оббивання?) наявної на місці каменюки, чи її «витісували» деінде, а вже потім готовою встановили «на постамент»? Погодьтеся, що виготовити майже 140-тонну кам’яну статую з твердого пісковику (таким, за визначенням геологів, є матеріал, з якої «зроблена» ця «статуя»), та й ще у відлюдному місці – завдання непросте навіть для нинішньої індустріальної епохи, а що вже казати про кам’яну добу?!

Любомир Держипільський: «Пора відкинути заяложені стереотипи…»

Любомир Держипільський: «Пора відкинути заяложені стереотипи…»

Ба більше: встановлена (чи витесана?) ця статуя була у повній відповідності з рухом сонця, а її «живіт» має кут в 70о, вертикальний до котрого обмежує сектор, в якому сходить сонце впродовж року. А ще Любомир Михайлович провів складні математичні розрахунки, з яких випливає строга азимутальна закономірність розташування практично усіх «мегалітичних святилищ» Гуцульщини з центром на Лисині Космацькій – така ось була глибина знань у палеолітичної людини, котра без компаса й теодоліта запросто будувала складні геометричні фігури на обширній гірській, покритій лісами території, чого нині не втне навіть посередній геодезист!

В іншій частині доповіді прозвучала фраза про «античний період» спорудження «Терношорської Лади», що входить у явне протиріччя із назвою доповіді («Зодчі кам’яного віку»). Не знати, який хронологічний відрізок мав на увазі шановний доповідач, але загальновживаний термін «античний» означає цілком конкретний проміжок з 800-го року до н.е. по 600-й рік н.е., а це вже ніякий не кам’яний, а залізний вік!

Спорудженням «Терношорської Лади», яка нібито символізує Матір-Богиню, справа не обмежилася: зодчі «виготовили» також еквівалент Сонця (кам’яне коло чималого діаметра), «сакральний знак» ромба – прототип яйця, зооморфні камені у вигляді голови ящера, бика, собаки, орла – роботи, як бачимо, було на сотні, якщо не на тисячі років! І найголовніше: ніде ніяких слідів «відходів виробництва» − жодних уламків, неминучих в такій справі у радіусі кількох кілометрів… Якби було заявлено, що працювали гіперболоїдом інженера Гаріна, ніхто би й засумніватися не посмів.

Але найбільше пожвавлення (особливо у жіночої частини залу) викликала інформація про статеву сферу цього «мегалітичного святилища». Бо воно хоч «боги» й кам’яні, але і ця зацікавленість їм не байдужа. Ретельно обстеживши «святилище» у Терношорах, пан Любомир виявив печеру. Це, за його твердженням, «лоно Матері-Богині». Що воно, те «лоно» − вагіна, матка чи все разом (а мо’ пряма кишка? – В.Г.), доповідач не уточнив. Чомусь статуї «бога» чоловічої статі там нема (або не вгледіли?), але є «фалічний камінь». Що таке по-грецьки «фалос» більшість присутніх не знала, тож Степан Пушик – як поет і письменник прозаїчно пояснив: чоловічий статевий член, вживши більш відомий усім термін. Зал вибухнув сміхом, а на демострацію зображення оного хтось саркастично кинув: «Скромний, одначе…»

Знаменитий терношорський «фалічний камінь»

Знаменитий терношорський «фалічний камінь»

На «повному серйозі» Л.Держипільський повідав, що «лоно Матері-Богині» здатне вилікувати жінок від безпліддя, і це добре знають гуцулки з Яворова та Снідавки: «За переказами Терношорська Лада допомагала безплідним жінкам завагітніти, чим ті й користали. Для цього було достатньо перебути певний час у печері… Це місце підвищеної енергетики, яку відчувають відвідувачі… Наші пращури знали як поводитися в таких місцях, як користуватися цією енергією; нинішні покоління втратили такі знання і можливість скеровувати на благо енергію, що йде із надр землі». Дивно, але у цій частині також є протиріччя – з одного боку гуцулки «користають» з такої властивості «лона», а з іншого – «нинішні покоління втратили такі знання».

Цю проблематику (вже після конференції) я спробував обговорити в доволі обширному жіночому колі. Там були представниці і з центральних присілків Яворова, і з Безульки, і навіть з сусідньої Снідавки. На жаль (вірніше на щастя!) жодна з них з проблемою неплідності не стикалась, до «послуг» залучення «енергетики землі» не вдавалась, а про «лоно Матері-Богині в Терношорах» чула вперше.

«Теорія» Л.Держипільського з цього приводу була осміяна й визнана забобоном. Одна язиката молодиця заявила, що коли в те «лоно» залізти не самій, а з відповідним хлопом, то воно, мабуть, допоможе; інша – під гомеричний сміх гурту порадила лізти не в печеру, а сідати на «фалічний камінь» − «то би було зрозуміло кожній». Такі ось реалії життя.

Годі й говорити, що в процесі «виготовлення» скульптури в Терношорах за допомогою кремнійових «зубил», на території мали би знаходитись у немалій кількості залишки цих інструментів, котрі дослідник-науковець повинен був шукати і знайти. Оце би й було надійним доказом праці «зодчих кам’яного віку», але Любомир Михайлович Держипільський волів зайнятися, так би мовити, «лінгвістичною археологією» − пошуком доказів функціонування «мегалітичного святилища» у назвах прилеглих територій та урочищ. І знайшов!

Як виявляється,− і це був ще один потужний пласт наукового відкриття на ниві історії Яворова – зодчі, які споруджували «Терношорську Ладу» вкупі з «сонячним диском», силуетами всяких звірів, «лоном Матері-Богині» та одіозним «фалічним каменем» − розмовляли на мові індійських брахманів, себто санскриті. Ба більше: санскрит – це (увага!) «на 60 процентів українська мова». Пан Любомир, щоправда, не уточнив, яка саме українська: нинішня літературна, давньоруська, поліський чи гуцульський діалект. Я би волів, аби було останнє – ми б тоді всяких там брахманів, кшатріїв і вайш’їв перемістили в розряд шудр, оголосили індійців гуцулами, провели серед них часткову мобілізацію і скерували в зону АТО. Армія в кілька мільйонів навіть озброєна мотиками легко викинула би «братів» з Криму і Лугандону, й ми би вирішили гостру проблему сьогодення.

Це, звичайно, жарт. А коли серйозно? Які є вагомі підстави для заяви про те, ніби у Терношорах в «кам’яну добу» або «в античний період» говорили на санскриті? За Л.Держипільським все просто: той, хто в цьому сумнівається, або вимагає доказів, той перебуває під впливом «заяложених стереотипів». Останнє словосполучення – улюблений вислів доповідача, його найвагоміший аргумент у дискусії і є елементом практично кожної публікації – чи то в газеті «Гуцульський край», чи в монографії «Національний природний парк «Гуцульщина» (Львів-Косів: НВФ «Карти і Атласи», 2013.− С. 219). Пролунало це словосполучення і в доповіді, зокрема в тій частині, котра стосувалася роз’яснення смислового значення назви «Терношора». За Держипільським це слово утворене двома термінами з санскриту: «тера» − земля і «шора» − обмеження, тобто «приземлена, притеренена межа, до якої наближається схід сонця у день зимового сонцестояння і знову «повертає» на весну». Такого простого «пояснення» не розуміє лише той, хто мислить «заяложеними стереотипами» про іншомовне походження назви урочища, а вона ж наша рідна, староукраїнська…

Багато ще чого пояснював доповідач на основі санскриту, наприклад, що «Снідавка» це насправді «Сінд-дана», що означає «Вода вод». Видать зрозумілий всім термін «вода» входить до тих 40% санскриту, котрі дещо відмінні від нинішньої української мови. Буває, звичайно. Ось по-чеськи «рудий» значить «червоний», а це ж слов’янські мови. Втратили ми частково санскрит і вже навіть не розуміємо, що дослівно цей термін означає «майстерно створена мова», призначена для релігійних відправ і церемоніалів. Мова брахманів, одним словом, якою говорити простолюдинам (шудрам) навіть не належало. І таку мову, як бачимо, створили чи то в Снідавці, чи в Яворові. Імовірно таки в Снідавці, бо значення терміну «Яворів» Л.Держипільський не трактував. Як виглядає, колись яворівські шудри «відтяпали» в снідавських брахманів Терношорську святиню й користають донині цим райським куточком, здираючи данину з туристів, бажаючих долучитись до величної пам’ятки давнини…

Таке ось я почув і побачив на цікавій конференції в Яворові 20 вересня. Були там і реалістичні, документовані доповіді, з якими виступили Петро Сіреджук, Петро Арсенич, Микола Шкрібляк, Олена Громова, Іван Зеленчук. Але на фоні вже тут проаналізованих вони виглядали таким собі анахронізмом: той, хто полюбляє фантастику, документалістику не сприймає. І на то нема ради.

…У кулуарах і за столиками кави гості обмінювалися своїми думками, бо насичена програма не дала змоги провести не лише дискусію, але й задавати питання доповідачам. І тут виявилося, що основні апологети «мегалітичних святилищ» далеко не солідарні в трактуванні цих феноменів Яворова.

Професор М.Кугутяк відмовчувався, коли Л.Держипільський намагався переконати його в правильності своїх азимутальних побудов. А Степан Пушик відверто критикував не лише термін «Терношорська Лада», але й санскритичні трактування територій. На його думку (і тут з авторитетом письменника важко не погодитись) правильна назва місцини має бути «Тарнишори», яка походить від гуцульського «тарночка» − сідло на коня, а ніяка не «тера» і не «шора». Окрім того Степан Григорович висміяв і «фалічний камінь»: на його думку істинним «фалосом» є центральна фігура «святилища», котре, як він сказав «хтось незрозуміло на якій підставі назвав «терношорська лада»:

На думку Л.М.Держипільського – скульптура «Матері-Богині» або «Терношорська Лада»; С.Г.Пушик вважає, що вона символізує «чоловіче начало, фалос». Як на мене, то певна аналогія є; «побачити» фігуру жінки складніше…

Василь ГУМЕНЮК

Яворів, 21.09-03.10.2014
Всі фото автора

Post skriptum. Важко було утриматися од «відкриття» власного мегаліта, тим паче, що каміння незвичайної форми й з «петрогліфами» знаходиться буквально «за порогом». І я згадав про загадковий об’єкт в урочищі із незрозумілою назвою Одаї. Камінь, років 20 тому цілком оголений, покрився мохом і лишайником:

Загадковий об’єкт в урочищі із незрозумілою назвою Одаї. Камінь, років 20 тому цілком оголений, покрився мохом і лишайником

Що там можна побачити, знявши «покривало», читачі довідаються незабаром. Отож до зустрічі в неоліті!

Share