Вінок вдячності на могилу вчителя

Ніні Миколаївні Луговій присвячую…

Відійшла у вічність остання для нас, випускників 1956 року, вчителька. Вона своєю присутністю наче затуляла нас від фатального рубежу. Щоправда, декому з моїх однокласників судилося перейти його раніше.

Щоразу, приїжджаючи у Косів, навідувалася до Ніни Миколаївни. Говорили, згадували про те, що минуло, про тих, хто відійшов у вічність.

— А знаєш, Зірочко (від такого її звертання я вмить перетворювалася у школярку), коли мені було матеріально дуже важко, допоміг той колишній учень, якому я ставила двійки, — говорила Ніна Миколаївна.

Дійсно, добре серце і хороші оцінки не завжди йдуть поруч.

Господь подарував Ніні Миколаївні дев’яносто років!

Свою життєву дорогу вона пройшла чесно, з книжкою в руках, утверджуючи в душах кількох поколінь косівчан ідеали найвищої проби — приязні та добра. .

Тож її душа може бути спокійною: багато учнів пам’ятатимуть Ніну Миколаївну, полтавку, яка зріднилася з Гуцульщиною і лягла навічно в її землю.

П’ять років тому я записала розмову з нею, як опублікувала у книжці «Роздуми небайдужої жінки». Мало хто цю книжку читав, тому вирішила фрагмент цієї розмови подати у вашому часописі.

«Ніна Миколаївна Лугова, вчителька української мови та літератури, — тендітна, метушлива, з полтавським «ль» і загадково мрійливими очима. Чоловік помер. Живе із сином.

— Жили ми в Полтаві. Голод пам’ятаю добре. У Полтаві міським жителям було трохи легше. Батько діставав 400 грамів хліба на себе і по 120 — на члена сім’ї. Дітям у школі давали суп із кабачків, у якому плавало якесь жабуриння. З того часу у мене огида до кабачків. Вдома мама варила суп із бурачинки. Ми їли і плакали, а біля нас плакала мама. Часто «паслися» на забутому кладовищі, їли калачики, пасльон, такий як смородина, а молочай був для нас ласощами. Від голоду померли тітчин чоловік, двоюрідний брат з родиною. Наш сусід поїхав працювати на Донбас. Незабаром його дружина нашила на рукаві 7-річного сина адресу і відправила до батька. Добрався. Люди тоді були співчутливі, не такі, як зараз. А Топоровська (дружина директора Косівської школи) мені потайки розповідала, як її сестра спухла від голоду і померла.

— Ніно Миколаївно, чи знаєте Ви про випадки поїдання людей?

— Знаю про це не з книжок. Людей ловили на м’ясо. Якось на вулиці схопили батька налигачем, як колись турки, але він вирвався. В Полтаві розкрили кубла, де з людей робили ковбаси. Було дуже страшно. Так що В.Яворівський не фантазує.

— Як Ви потрапили до Косова?

— У 1946 році продовжила навчання в Полтавському педінституті. Тоді діяв закон, за яким того, хто не поїхав на роботу за призначенням, приятгли до кримінальної відповідальності. Волі не позбавляли, але стягували % зарплати і ставили у паспорті штамп про судимість. А куди з таким паспортом? На дошці оголошень висіло нагадування про це. У 1950-му мене направили у розпорядження Станіславського облВНО. Диплом видавали аж через рік після приїзду за призначенням. Мала скерування до Косова, але так сталося, що мусила поїхати у Жаб’є, 40 км вище. Висоту переносила важко, мій організм ніяк не міг звикнути, постійно дуже крутилося у голові. Я і ще три вчительки жили в одній кімнаті старого будинку, в яку крізь стелю проникало сонце. Були проблеми з їжею, особливо — хлібом, їли щодня якісь солодкі консерви. А потім уже селяни стали приносити нам яйця, сир, молоко. В 1951 році мене обрали делегатом на учительську конференцію. їду до Станіслава разом із заврайВНО на прізвище Курячий. Заходимо в облВНО, а він каже завідувачеві: «Відпустіть цю дівчину, бо вона в мене вмре». Так я знову опинилася у Косові.

— А як склалися долі Вашої матері та сестри?

— Мою сестру Надію разом з чоловіком (вони закінчили будівельний інститут) направили на роботу в Улан-Уде. Мама була у мене лише один раз. Я їздила додому Щороку, а з 1993 р. — уже не була, бо мама померла. Досі тужу за своєю Полтавщиною.

— Пам’ятаю добре Вашого чоловіка І. Ю. Добринова — красивого, смаглявого.

— Познайомилися ми в Косові. Івана Юхимовича після закінчення інституту направили на роботу викладачем технікуму художньо-прикладного мистецтва. Родом він з Миколаївщини, з села Надєждовка. Батько — з болгар.

— Скажіть кілька слів про директора школи Івана Михайловича Михайлюка. У нашому класі він викладав хімію.

— Він з того самого села, що й мій чоловік. Мудрий був. Зажив собі у Косові доброї слави. Усім переймався, зі всіма умів налагодити контакти. З повагою ставився до місцевих людей та їхніх звичаїв. З кожною жінкою і з кожним старшим за віком вітався першим. Як треба було, йшов в райком партії, в райвиконком — і завжди добивався свого. Йому, членові партії, учасникові війни, ніхто не смів заперечити. Якщо б не він, не було б у Косові музею Павлика.

— Чула розповіді про якийсь особливий Шевченківський вечір у Косові.

— Якось Іван Михайлович попросив Івана Юхимовича намалювати портрет Шевченка. Він намалював. Але не лише голову, а у весь зріст. Для Івана Михайловича це була несподіванка: «Але ж такого портрета нема»! Але ініціатива І.Ю.Добринова врешті була схвалена. Хор «Гуцульщина» виконує «Реве та стогне…», аж раптом співаки-розступаються — посередині стоїть Шевченко. Боже, що творилося в залі! Цей портрет деякий час лежав у школі на сходах, що вели на горище. А потім кудись дівся».

Зорислава Ромовська,
м. Київ.

«Гуцульський край», №26, 27.06.2014 року

Share