…Це не поле перейти
Різдво йому лиш сниться. Сидить він з усією сім’єю за різдвяним столом, правнуки щебечуть навколо ялинки, за вікном спів колядників. І на душі, як ніколи, спокійно і затишно.
Прокинеться — і жах охоплює і тіло, і душу: вже дванадцяте Різдво він не був на Україні, на своїй рідній Гуцульщині. Тай чи чекають його там ?
Якби не синові борги , Іван Васильович Грималюк водив би собі свій МАЗ і гадки не мав би про якесь закордоння. Йому досить того, що він об»їздив, побував майже в усіх республіках Радянського Союзу, працюючи на КАМАЗі та КРАЗі . Тай що чоловікові шукати в чужих краях, коли, як то кажуть, сонце до заходу направилось. Він мав де жити, роботу… Та звалилось одного дня, як грім посеред неба, повідомлення дружини Галини: старший син Микола назичив на відкриття своєї справи великі гроші. Прийшов час віддавати , а у нього порожні кишені . Нікуди не дінешся , мусиш синові помогти.
Частину перезичили вони з дружиною, заклавши майно, іншу – перезичив під значні відсотки син .
Отоді і виникла думка їхати у світ. Дружина Галина – у Чехію, все-таки недалеко від дому, а Іван Васильович із сином Миколою – на край землі , у Португалію.
У всьому винні гроші, бодай їх світ не знав. Через них у людей нема людського життя. Один марафон лише. Неохоче, і не з примусу, в числі відстаючих, але бере участь в ньому. Біжучи на цій довгій дистанції, і зійти не може, і відчуває, що залишає позаду себе щось дуже важливе, на що не стає часу зупинитись.
Дванадцять років Іван Васильович Грималюк не бачив своєї землі . Дванадцять зим і весен відлетіло з календаря. До чого доробився за цей час на чужині то це – повернув гроші, які перезичив тоді для сина і молодшому купив новеньке «А скільки втратив…!
Не зміг провести в останню дорогу рідного брата, без нього відійшла у вічність найближча людина – мама, яка так його чекала і не дочекалась. Ці роки віддалили його від родини, сім»ї, зіпсували стосунки зі старшим сином Миколою, хоч він саме через сина тут опинився. Чужими стали з дружиною.
А робив, терпів ради них. Складав копійку до копійки, економив на всьому, тяжко працював на будовах. Довгий час не міг продовжити візу, шукав роботу. Нарешті зупинився на одному великому господарстві, господар якого займається вирощуванням свиней. Отож нині він і працює з ним на пару.. Правда, зробити контракт патрон переводить з дня на день і далі обіцяно не йде.
Отож, знову Іван Васильович без візи у паспорті i, як і більшість наших земляків-українців, задовольняється тим, що має. Його цілком влаштовує і помешкання, яке виділив йому патрон посеред поля, і вихідний – не вихідний, а лише кілька годин у неділю, клімат без холодних зим, від яких він зовсім відвик , і те, що з цього господарства рідко виїжджає…
Іван Васильович тішиться «своїм» куском землі. Бо там і буряки на борщ, помідори, огірки на салат, картопля на всі випадки життя і капуста на голубці, кріп та петрушка до будь-яких супів. Кожного дня він оглядає грядки, милується молодими паростками посадженого.
Недавно Іван Васильович відмічав у дуже вузькому колі свої шістдесят п’ять. І не знає як складеться його життя у майбутньому. Бо поклав недавно нову мету — заробити гроші на хату внучці Уляні.
Біжучи на довгій дистанції, він уже зійти з неї не може, хоч і усвідомлює з сумом – залишає позаду себе щось дуже важливе, на що не стає часу зупинитись і повернутись до чого, уже ніколи не зможе.
Любов Микитин
