Стопчатівська «Просвіта»
( До 120-річчя заснування )
По запровадженню в Австро-Угорщині в 1867 році конституційного ладу галицькі українці могли відносно вільно розвивати своє політичне та культурне життя. Скориставшись цим, провідні громадсько-культурні діячі того часу 8 грудня 1868 року заснували у Львові товариство “Просвіта”, яке ставило своїм завданням проводити освітню роботу серед народу та оживити його культурне життя.
В наступні роки, завдяки кропіткій праці галицьких вчителів, священиків, урядовців, які самовіддано працювали на народній ниві, закладаючи філії та читальні “Просвіти”, просвітницькі ідеї могутніми хвилями рознеслися по всій Галичині. Докотилися вони і до віддаленої гірської Гуцульщини. Як і по всій Галичині, до кінця ХІХ століття тут з’явилась густа мережа читалень “Просвіти”. Однією з них була читальня “Просвіти” в Стопчатові. Тож постараємось відтворити окремі сторінки її діяльності.
Читальню “Просвіти” в Стопчатові було урочисто відкрито 24 липня 1892 року. Головою виділу читальні тоді обрали священика Альфреда Сіменовича, заступником став війт Онуфрій Заячук, секретарем — Дмитро Гальчук, бібліотекарем — Василь Заячук, а скарбником — Михайло Солонинко. Членами читальні “Просвіти” тоді стали 40 жителів Стопчатова. Пізніше читальню “Просвіти” очолювали священики Микола Січинський, Володимир Стефанович і Теодор Трач.
До речі, випускник Львівської духовної семінарії Микола Січинський впродовж 1883-1894 років був послом до Галицького сейму, де активно підтримував послів-народовців. За свідченням сучасників “був він побіч посла Ю. Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої і противники”. У вересні 1888 року він разом із С. Качалою, Ю. Романчуком та іншими підтримав відозву українських сеймових послів “До Русинів Галицької землі”, де зокрема говорилось, що “на землі Данила, прилученій до австрійської монархії яко край руський, обдарені рівною з другими конституцією, – ми чуємо в школах, уряді і суді чужий язик, видимо на всіх вищих становищах чужих людей, в раді державній і в сеймі краєвім чужі пишуть для нас устави, чужі втискаються навіть до нашої церкви, чужі в значній части користають з нашої праці”.
Коли ж в серпні 1894 року М. Січинського не стало, з причини його смерті на приміщенні сейму у Львові (зараз приміщення головного корпусу Львівського національного університету імені І. Франка — В.Б.) було вивішено прапор жалоби. Похований він на горішньому цвинтарі в Стопчатові, де досі зберігся надмогильний пам’ятник.
На початку ХХ століття цісарський намісник в Галичині, польський граф Анджей Потоцький проводив відверто антиукраїнську політику, що викликало справедливе обурення серед широких верств українського суспільства. Апогеєм українофобської позиції А. Потоцького стали підготовка і проведення сеймових виборів в Галичині в 1908 році. Він вирішив, як сам цинічно заявив, “уладнати українцям нове Берестечко”, – і повів сеймові вибори по лінії насильства і зловживань. Під час передвиборної кампанії не обійшлося і без кривавих подій. 6 лютого 1908 року на Тернопільщині був убитий жандармами агітатор кандидата до сейму від Української радикальної партії Северина Даниловича — Марко Каганець.
Вибори до Галицького сейму відбулися 25 лютого 1908 року. Шляхом терору і підтасовок послами було вибрано 136 поляків і 22 українців, що аж ніяк не відповідало співвідношенню українського і польського населення у Галичині. В результаті цього українсько-польські стосунки ще більше загострились. Продовжувались безцеремонні утиски українців в царині освіти, культури, на побутовому рівні та в державних установах. Польські правлячі кола і преса створювали з українців образ ворога.
Про найбільше загострення українсько-польських стосунків в цей час засвідчила подія, що сталася у Львові 12 квітня 1908 року.
О 2-й годині дня в намісництві під час звичайних аудієнцій студент Львівського університету Мирослав Січинський (син згаданого посла М. Січинського — В.Б.) вбив трьома пострілами з револьвера галицького намісника А. Потоцького. Не чинячи опору, він дав себе заарештувати, заявивши поліцейським, що вбивство здійснив з політичних мотивів. Два судові процеси, що відбулися 30 червня 1908 року та 14 квітня 1909 року засудили М. Січинського на кару смерті. Та за старанням української парламентарної репрезентації цісар Франц Йосиф замінив смертний вирок на 20 — річне ув’язнення. Оборонцями М. Січинського були відомі галицькі правники Кость Левицький, Теофіль Окуневський, Сидір Голубович, Володимир Загайкевич і Володимир Старосольський.
М. Січинський відбував ув’язнення в тюрмі в Станіславові, що була тоді найтяжчою тюрмою в Галичині. Дмитро Вітовський організував і успішно здійснив його втечу з тюрми 9 листопада 1911 року. Гроші для цього збирали по всій Галичині. Помічниками у втечі були два сторожі українці Нуда і Черевко, що несли службу в згаданій тюрмі. Після виходу з тюрми М. Січинський кілька днів перебував у селі Вікторові коло Галича, а потім через Чернівці, Берлін і Норвегію перебрався до Нью-Йорка. Згодом викладав в американських університетах. Помер у США 16 березня 1979 року.
Про акт М. Січинського та причини, що привели до нього широко писала австрійська, німецька, італійська та американська преса. Інформувала про це своїх читачів і українська преса Наддніпрянщини. Так, харківська газета “Сніп” 12 лютого 1912 року писала, що в Станіславові судили п’ять тюремних дозорців, яких обвинувачували в допомозі М. Січинському під час втечі з Станіславівської тюрми. Трьох з них було виправдано, а двох засудили до трьох та чотирьох років ув’язнення.
Перед Першою світовою війною стопчатівську читальню “Просвіти” деякий час очолював Д. Дунич. Тоді членами читальні були 45 жителів села. В бібліотеці нараховувалось 38 книг. В просвітянському осередку брали активну участь вчителі стопчатівської початкової школи Михайло та Розалія Буджаки. М. Буджак був диригентом хору, який успішно виступив в березні 1913 року в сусідньому Яблунові на святковому вечорі на честь Т. Шевченка і М. Лисенка.
Діяльність стопчатівського осередку “Просвіти” перервала Перша світова війна. Після захоплення царськими військами Галичини, російські шовіністи заборонили діяльність осередків “Просвіти”. Подібним чином після захоплення в 1919 році нашого краю діяла й польська окупаційна влада.
Та завдяки подвижницькій праці багатьох діячів “Просвіти” в умовах опору окупаційних польських властей, поступово відновлюють свою роботу читальні “Просвіти” по всій Галичині. Так, з 2944 читалень, що діяли до Першої світової війни, в 1924 році вже функціонували 1332 читальні, а в 1936 році в Галичині працювали вже 3208 читалень, які охоплювали 319450 членів.
В міжвоєнний період в горішньому кінці Стопчатова був збудований Народний дім. Тут діяли читальня “Просвіти”, а також товариства “Сокіл”, “Луг” і “Каменярі”. При Народному домі існував тоді мішаний хор, диригентом якого був Юрій Чукор з сусідньої Ковалівки.
В 1926-1927 роках головою читальні “Просвіти” в Стопчатові був Василь Атаманюк, секретарем — Микола Ковалишин, скарбником — Дмитро Паланюк, а бібліотекарем — Василь Мельник. Тоді членами читальні були 25 стопчатівців.
В 1928 році читальню “Просвіти” в Стопчатові очолив священик Корнель Бахталовський, його заступником став Василь Павличко, а скарбником — Василь Яцко. З цього часу спостерігається істотне пожвавлення діяльності просвітянського осередку. Тоді читальня отримувала такі газети і часописи як “Діло”, “Український голос”, “Свобода”, “Правда”, “Громадський голос”, “Сільський господар”, “Сельроб”. В бібліотеці нараховувалось 60 книг і їх кількість постійно зростала. При читальні діяв також театральний гурток, силами якого лише в згаданому році в Стопчатові та навколишніх селах було поставлено 9 вистав, зокрема “Ясні зорі”, “Знімчений Юрко”, “Захотіла пана — втратила Івана”.
В 1934 році головою читальні, як і раніше, був К. Бахталовський, який її очолював до початку Другої світової війни, секретарем був Василь Мельник, скарбником — Дмитро Павличко, а бібліотекарем — Петро Ключевський. Кількість членів читальні зросла до 76 чоловік.
Просвітянський осередок з успіхом проводив тричі на тиждень сільськогосподарський курс за спеціальністю “агрономія”, який відвідували 15 чоловік. Активно діяли також театральний гурток в кількості 12 чоловік під керівництвом Василя Бейсюка, споживча кооператива “Зоря” та її філія.
3 липня 1936 року центральний виділ товариства “Просвіта” у Львові на прохання 15 жителів Стопчатова дав дозвіл відкрити в долішньому кутку села нову читальню “Просвіти” ім. М. Грушевського.
В цій читальні активно працювала з просвітянами села родина вчителів Зельських. Вони вчителювали в “Рідній школі” в сусідньому Мишині, а згодом розпочали вчительські студії в читальні “Просвіти”. Ця школа не була офіційною, а тому вчителів утримували коштами, зібраними з громади Долішнього кутка Стопчатова. Зельські організували також при читальні аматорський театральний гурток, який з успіхом ставив вистави “Назар Стодоля”, “На ясні зорі, на чисті води”, “Тарас Бульба”, “Сватання на Гончарівці”, “Мачуха”.
Згодом, на початку 1939 року Федір Андрійчук та інші жителі з присілка Стопчатова Борисівки звертались до Коломийського староства за дозволом відкрити там читальню “Просвіти” імені Шевченка. Та староство заборонило відкривати згадану читальню.
Активна діяльність читалень “Просвіти” в Стопчатові відчутно підняла освітній рівень та національну свідомість жителів села, а окремі з них стали активними діячами української культури першої половини ХХ століття. Це, зокрема, письменник і журналіст Михайло Атаманюк, поет і громадсько-культурний діяч Петро Заячук та архітектор Іван Боднарук.
Більшовицький режим, що утвердився в краї у вересні 1939 року, перервав плідну роботу всіх діючих тоді в Галичині українських громадсько-культурних організацій. Це стосується і осередків товариства “Просвіта”. Їх активним членам судилося пережити довгі роки важких випробувань.
Та, незважаючи на це, ряд нащадків колишніх просвітян Стопчатова в другій половині ХХ століття здобули вищу освіту і вносять помітний вклад в українську науку та культуру.
Василь Бурдуланюк
доцент кафедри історії України
Прикарпатського національного
університету імені В.Стефаника
