Про людей хороших
100 і 5 «дякую»
Чи задумувався хтось з нас, промовляючи слово «дякую», який зміст ми у нього вкладаємо? Ми дякуємо мамі зранку за сніданок, дякуємо продавцю у магазині, кажемо «Дякую!» безліч разів — щодня. Я теж хочу подякувати, але мені потрібно вкласти в це слово дуже багато, бо хочу сказати його родині Трачів — Марії Богданівні та Богданові Івановичу. Це не звичайна подяка, це – історії з життя.
40 років тому мої батьки приїхали до Косова погостювати у татової сестри, яка вийшла тут заміж і жила вже кілька років. Але в Косів не можна не закохатись, і мама з татом вирішили переїхати сюди. Та романтика і молодість дуже швидко зустрілись з буднями та турботами. Далеко від родичів (обоє — з Львівщини), без друзів і підтримки, з маленькою дитиною на руках. Але я переконана, що Бог дарує нам зустрічі з різними людьми не просто так… Знайомство з Трачами було своєрідною рукою допомоги. За це – моє перше «Дякую!».
Коли в Косові відкрили перший гастроном, великий і світлий – мама віддала мене до ясел і влаштувалася на роботу. Інколи важко бувало. Працювали з 8-ї до 20-ї, мені був лише рочок. Як все це поєднувати? Марія Богданівна Трач завжди давала добрі фахові поради мамі, була для неї старшою товаришкою, адже виховувала тоді двох своїх дітей і добре знала, як воно – приїхати в чуже місто і давати собі раду. За цю підтримку – моє друге «Дякую!».
Татові, німецькому філологу з вищою гуманітарною освітою, важко було підняти на ноги молоду сім’ю, адже батьки приїхали до Косова з однією валізою. Богдан Іванович Трач був і є переконливим у своїх порадах. Він наполегливо радив татові отримати другу, зовсім іншу освіту, яка дасть можливість обрати добру професію у майбутньому. Відтак обидва Богдани багато років працювали в РЕМі. За цю добру пораду – моє третє «Дякую!».
А тепер — особисте «Дякую!».
Як пахне ваше дитинство? Моє – маминими руками, сіном у бабусі в селі, а ще – пампухами пані Марії. Це — особливі спогади! Чи знаєте ви, як хизуються школярки новими черевичками чи портфелем? У мене вони теж були. Та я хвалилась… пампухами від пані Марії — великими, легкими, немов пух, духмяними і солодкими, в цукровій пудрі та з варенням з пелюстків троянди. А які вона смажила хрусти!.. Няммм!
Щоразу, коли мої батьки їздили до родичів, вони залишали мене у Трачів. Я була їхньою третьою «дитиною», вважала їх своєю другою сім’єю. Вечорами Богдан Іванович перевіряв домашні завдання у рідних Олеся та Олі, перепадало на горіхи й мені. Бувало, по кілька разів доводилось переписувати в чернетках, бо у зошиті все мало бути на відмінно. За те, що були моєю другою сім’ю, — моє четверте «Дякую!».
Коли не стало тата, а мама, як і тисячі українських жінок, поїхала за кордон, щоб звести кінці з кінцями – все пішло шкереберть. Я переїхала до Львова, а наше косівське помешкання переживало купу перипетій. Дванадцять років без господарів, десятки квартирантів — все це практично зруйнувало нашу квартиру. Прийшов час повертатись мамі додому (якщо це помешкання можна було так назвати). Те, що відбувалось далі, я назвала б неймовірним вчинком. Сім’я Трачів знову подала нам руку допомоги. Вони взялися відремонтувати нашу квартиру. Починати потрібно було з нуля. Чи наважиться хтось із вас зробити ремонт у чужій оселі, без господарів і допомоги? А Марія Богданівна та Богдан Іванович високо закотили рукави – і почали ремонтувати вікна, двері, стіни, сантехніку, водопостачання, опалення — як то кажуть, «хто не любив – той не знає». Майстри, обіди, будматеріали – все це звалили на свої плечі Богдан і Марія. Невтомно працювали, стежили, пильнували. Минув рік!!! Результат – моя мама повернулась до оновленого, чистого і світлого помешкання, з меблями та шторами, з водою та опаленням. А вода — це окрема історія. Трачі подбали, аби у нас була своя криниця. Розумієте, що таке цілодобове водопостачання у центрі Косова? Бо я вже такого не пам’ятаю. Отже, за це моє п’яте «Дякую!».
Дорогі Маріє Богданівно та Богдане Івановичу! Мабуть, мені варто було говорити Вам «дякую» після кожної з тих ситуацій, про які я написала. Так було б правильно. Проте зараз мені випала добра нагода зібрати докупи всі п’ять (а може, їх було сто і п’ять…) і сказати Вам одне велике «Дякую»!
Оксана ФЕДИНА.
