Дивосвіт космацького узору
Дмитро Пожоджук. За ким плачуть флояри (новели). — Городок: Бедрихів Край, 2010. 156с.
Знову й знову дивуюся таланту сина Космача — Дмитра Пожоджука, вчитуючись в густе, як космацький узір, письмо — то дзвінке від болю, то ліричне від краси, то утішливе від славної людської усмішки. Автора не треба широко представляти — він знаний і шанований за межами Космача, і за кордонами України — заслужений майстер народної творчості України, лауреат всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, голова Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства в Україні.
У книжці Дмитра Пожоджука Космач озивається в кожній новелі, в кожному етюді, оповіданні. А, головне, автор любить «столицю своєї душі» не на відстані: він живе в Космачі і Космач живе в ньому. Цей патріотизм, це глибоке почуття національної гідності сублімовано в прозові твори неабиякої художньої вартості.
І нам, подолякам, це загострене відчуття Вітчизни-України, напевно, слід приймати як своєрідне щеплення від «розмитості», від «втрати виміру Батьківщини» (Оксана Пахльовська), у вік кризи національної ідентичності, у вік, коли нашу Вітчизну ладні бачити пінчуки, ахметові, коломойські та іже з ними як «бізнес-простір», роблячи свою чорну справу знищення народу і держави.
Урок пам`яті завжди своєчасний урок. «Михайлове чудо», «Любава», «Червоні яблука», «Баба на пні», «Стахановці»… Стражденна історія Космача, а за ним — усього гуцульського краю, усієї Західної України в часи радянської окупації і досі кровить, і досі переймає болем. Ми, східняки, напевно, не відчули вповні цього «розмитого болю». А отже, не дай, Боже, можемо відчути його і вдруге.
Сила спротиву — ось що вражає в цих оповіданнях, спротиву аж до безнадії, але спротиву. Художня деталь — червоні яблука в одноіменному оповіданні, яблука, котрі малолітній син хоче передати засудженому батькові, постріл обриває життя дитини і червоне яблуко в руках хлопчика умивається кров`ю…
Героїня оповідання «Любава» приголублює дитину ворога, «кацапського офіцера», що став причиною загибелі її сина… Життя сплітає сюжетні лінії «в такий тугий вузол», що розв’язати його можливо лише людяним серцем. Тому-то чоловік Любави береже в таємниці хто був батьком названого сина і приймає його за свого.
Письменник з особливою ніжною діткливістю передає психологію дитини — чи то в «героїчному» оповіданні «Баба на пні», чи то в світлому образку «Дитина воскресла», чи то в трагічній своєю розв`язкою новелі «Жебрак».
Стефаниківська трагедійна інтонація, проте, у Дмитра Пожоджука виповнюється «сміхом крізь сльози», ось як у творі «Дитина воскресла». Сюжет вельми побутовий: хлопчик заснув, наївшись отруйних грибів, а батьки прийняли довгий сон дитини за смерть, спорядили його до похорону, а в труні … син ожив! І не дивуймося трагікомізму монологу матері дитини: злидні родини такі великі, що вона, здається, не тішиться воскресінню сина: «А , не дай, Боже, того… Я вже і муки на похорон позичила, і яму на цвинтарі вікопали, і попа заплатили. То вже якось із горем по половині і поховаємо. А як ожиє, то чим я його, нещасного, далі годуватиму? Ади кілько голодних душ візирає із-за комина. А голод — не брат…».
Інтонація трагікомізму переймає твори Дмитра Пожоджука у дуже переконливо побутово виписаних оповіданнях «Наука», «Заповіт», «Приправа до зупи». Розкішна дотепність останнього твору вражає. Автор, здається, «балансує на межі можливого» проте, гумор у нього справжній, не силуваний, хоча ситуація анекдотична до абсурду: селяни … з`їли попіл праху канадського родича, висланого їм із-за кордону, бо прийняли його … за «приправу до зупи».
Письменник «ліпить своїх земляків» у дуже колоритних подробицях, майстерних діалогах, він відчуває, знає, чи моделює своїх героїв і ситуації гранично достовірно. Гумор його воістину карпатський, як у героя оповідання «Наука» Илька, що гідно, як личить мужчині, «провчає» свою молоду пащекувату дружину.
«Космацький узір» оповідань Дмитра Пожоджука заворожує, переймає, і, дай йому, Боже, щоб цей узір не втрачав на барві та силі, тішив й надалі його читачів-прихильників.
Село Нова Гребля Вінницької області.
Наталка Ткаченко,
письменниця
