Олекса Волянський. До 150-річчя від дня народження

7-го жовтня 2012-го року виповнюється 150 років з дня народження священника УГКЦ Олексія (Олекси) ВОЛЯНСЬКОГО – довголітнього пароха спочатку Криворівні, а згодом Соколівки на Косівщині, де він помер і похований (дату і місце його народження встановили працівники київського музею М.Грушевського С.Панькова та В.Старков).

Стало доброю традицією оголошувати ювілейні роки видатних осіб їхніми іменами – наприклад, біжучий 2012-й рішенням Івано-Франківської обласної ради оголошено роком Олекси ГІРНИКА (до 100-річчя від дня народження) та ПЛАСТУ (до 100-річчя утворення). Кругла дата ювілею Олекси Волянського не удостоєна громадської уваги (наприклад, в перших десяти номерах “Гуцульського краю” поточного року про це нема ні слова), незважаючи на те, що питання неодноразово піднімав соколівський активіст Лук’ян Дійчук…

Поки-що жодних повідомлень на цю тему нема і в Інтернеті, тому осмілююсь запропонувати Вашій увазі матеріал 15-літньої давнини, доповнивши його ілюстративною частиною. Опублікований у регіональному збірнику, що вийшов невеликим накладом, він не викликав жодного резонансу ні на Тернопільщині, ні тим паче на Гуцульщині, де його, мабуть, так ніхто й не прочитав. Не сподіваючись на якусь особливу увагу до матеріалу, гадаю, що декому буде цікаво довідатись деталі біографії Олекси Волянського – непересічної особистості в історії Гуцульщини.

Василь ГУМЕНЮК
Львів, 18.03.2012 р.
huwaswas@i.ua; тел. 095-150-22-59

Василь ГУМЕНЮК (Львів, Україна),
Дарія КУШМЕЛИН (Торонто, Канада)

ОЛЕКСА ВОЛЯНСЬКИЙ: СИН ПОДІЛЛЯ І КАРПАТ

До імен, що про них громадськість України знає мало, а повинна знати незрівнянно більше, належить, безперечно, священик Олекса Волинський – відомий вузькому колу фахівців-франкознавців як парох Криворівні, що завершив свій земний шлях у Соколівці біля Косова, де й похований поруч з своїми рідними, але про це, на жаль, знають одиниці…

Скупі відомості про Ол.Волянського подибуємо у примітках до багатотомників Івана Франка та Лесі Українки [1,2]; до 100-річчя з дня народження Каменяра були видрукувані спомини священика про поета і мислителя [3], але до недавніх пір ніхто навіть не бачив фотографії покровителя “гуцульських Атен”. Лише в останні роки віднайшлася вицвіла від часу світлина отця Олекси аж у Чернігівському музеї М.Коцюбинського і Бог-зна з яких архівів дві групові фотографії в музеї Франка в Криворівні. Деякі матеріали про священика опублікувала Івано-Франківська обласна газета “Галичина”, а в процесі збору даних про о.Волинського встановлено контакти з його нащадками, що проживають зараз в США й Канаді. І хоча багато чого залишається нез’ясованим, наявні матеріали заслуговують на ознайомлення з ними якнайширшого кола шанувальників історії рідного краю, бо вони стимулюватимуть подальші пошуки і знахідки, як про це поетично й образно сказав Василь Симоненко:

Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Час замітає сліди людської діяльності, викреслює факти і фактики, а коли до цього прикладаютьси люди, в історії утворюється те, що прийнято називати “білими плямами”. Священик Олекса Волянський хоч і не воював проти радянської влади, але був представником ненависної цій владі Греко-Католицької Церкви, його внук – дивізійник “Галичини”, а ряд нащадків 1944-45 років емігрували на Захід з-перед лав червоної армії. Сказаного досить, аби зрозуміти, чому в часи не так давно минулі ім’я та справи Волянського згадувались мало, або й не згадувались взагалі. Перетасовані, а часто й повністю зліквідовані (чи вивезені в недоступні нині місця) архіви не дозволяють відповісти на безліч запитань, що мають важливе значення для розуміння історичного процесу на наших землях.

Прикро, але знайти точну дату і місце народження о.Олекси Волянського досі не пощастило (як вже сказано вище, це 7 жовтня 1862 р., с.Звиняч Чортківського р-ну Тернопільської області). Відомо, однак, що його дід, Микола Волянський був парохом у Баворові коло Тернополя, а батько – теж Микола – священиком у різних селах Тернопільщини – Будзанові, пізніше – у Звинячі коло Чорткова. Правдоподібно, що у Звинячі, у родині священика Миколи Волянського (1829-1882) і Павлини з Боровських, народився 1862-го року хлопчик, названий Олексою, якому судилось зібрати під своїм дахом увесь цвіт української інтелігенції – від Михайла Грушевського до Олександра Олеся і від Івана Франка до Михайла Коцюбинського. Той, хто прочитає спомини Олекси Волянського про Франка, зробить висновок, що володів священик пером бездоганно і бути б йому новим Шашкевичем чи Вагилевичем, але він свідомо відмовився від такого шляху, присвятивши себе чорновій роботі на ниві культури, про яку дуже часто забувають, але без неї культура приречена на животіння.

Ми ще не знаємо, де провів свої дитячі й юнацькі роки парох Криворівні, але з розповідей тих, хто його знав, а також родичів, відомо, що дуже часто згадував він Поділля як рідну сторону, а десь на Тернопільщині проживали його близькі родичі – Завальницькі. Зрештою, був Олекса Волянський двоюрідним племінником (хоч і майже ровесником) іншого, добре відомого Волянського – Івана, пароха села Острівець на Теребовлянщині, першого місіонера на Американському континенті. Докладний і обширний родовід родини Волинських, складений Григорієм Волянським (проживав у Рочестері поблизу Нью-Йорка) перечислює багато дотичних імен та прізвищ і нема найменшого сумніву, що віддалені родичі о.Олексія проживають зараз на Тернопільщині, можливо навіть не знаючи своїх генеалогічних зв’язків. Згідно з цим родоводом, походять Волинські з околиць Самбора Львівської області, де задукоментовані як дідичі села Воля з 1640-го року. Але через сотню років стає дана родина суто священичою і розселюється по всій Галичині, в т.ч. й на Тернопільщині, про що говорилось вище. Ще не встановлено, де вчився і здобував духовну освіту майбутній парох Криворівні, але відомо, що 1886 року одружився з дочкою криворівнянського священика Йосипа Бурачинського Марією, був рукоположений і став помічником у свого тестя, чи, як тоді писали, “сотрудником”. Пізніше його шлях проліг у с.Тлусте, далі – в Серет на Буковині, а 1893 року став він парохом Криворівні і залишався ним аж до 1922 року і саме на цей відрізок часу припадає його найбільш плідна діяльність на ниві культури.

Не маємо ніяких відомостей, але з подальших кроків о.Олекси бачимо, що помимо своєї парохіальної служби, цікавився священик мистецтвом та художньою літературою, бо 1898 року, коли 30 жовтня в залі поштового клубу м.Львова святкувався ювілей Івана Франка, там були присутні двоє священиків – о.Балабан із Закарпаття та о.Волянський з Криворівні – це у своїх спогадах особливо відмітив Михайло Мочульський [4]. А вже через два роки в Криворівню подалися перші “вістуни гуцульських Атен” – дружини Івана Франка та Володимира Гнатюка з дітьми. 1901 року, як пише у своїх спогадах о.Олекса, прибув до Криворівні сам Іван Франко. Того ж року, проїздом у Буркут, зупинялась у Волянських Леся Українка і про цю зупинку написала до Ольги Кобилянської: “…там нас прийняли Волинські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних (п.Квітка, зобачивши у них велику масу українських книжок, розпалився великою жадністю і все просив, що бачив…”). Незабаром прибув до Криворівні і навіть придбав там помістя Михайло Грушевський, після чого Криворівню провідували так багато поетів, письменників етнографів та художників, що всіх і не перелічиш.

Але всі шановані гості Криворівні обов’язково бували в гостинній резиденції сільського пароха, він рекомендував їм господарів, де можна влаштуватись на відпочинок, а дуже часто приймав у своєму домі – для цього на резиденції була обладнана окрема спеціальна кімната.

Австрійська влада ревно слідкувала за діяльністю священика, не раз штрафуючи за порушення, як би тепер сказали “паспортного режиму”, але о.Волинський на те не зважав і продовжував свою благородну діяльність, за що ми, нині живучі, маємо вклонитись йому з подякою. Зазначимо також, що на часи парохування Олекси Волинського в Криворівні припадає й учительська діяльність у неподалік розташованому селі – Головах – іншого видатного тернополянина – Луки Гарматія. Земляки зустрічались як осібно, так і у товаристві шанованих гостей. Є письмові свідчення про “тріумвіратні” бесіди Волянський – Франко – Гарматій, Волянський – Коцюбинський – Гарматій. Обидва подоляни зробили дуже багато для України взагалі, а Гуцульщини зокрема, отож цілком справедливо назвати їх синами Поділля і Карпат.

Приступимо тепер до викладу біографії о.Олекси Волянського,– того, що найменше відомо і громадськості, і біографам знаменитих гостей священика. Отож подружжя Олекси Волянського і Марії з Бурачинських мали трьох дітей: Володимиру (1890 р.н.), Романа (р.н. невідомий) і Кекилію (1898 р.н.). З вибухом Першої світової війни Роман Волинський був мобілізований в австрійську армію і загинув на фронті — невідомо коли і де.Старша дочка – Володимира – стала вчителькою і працювала викладачем німецької мови у Перемишльській гімназії, а молодша – Кекилія – була гімназисткою, коли розпочалася війна. Лихоліття принесло багато біди і горя в родину Волянських. Помимо загибелі сина на фронті, мусів о.Олекса переховуватись від царських військ – йому загрожувала депортація вглиб Росії. Резиденцію зайняли під помешкання для офіцерів, а ті, нишпорячи скрізь і всюди в пошуках придатного для “експропріяції” викидали й палили величезний архів священика, що містив численні листи від Франка та інших діячів літератури і культури. Про це пізніше з болем згадував о.Олекса у своїх спогадах про І.Франка [5], але укладачі видання (чи цензори) 1956 року делікатно опустили дану інформацію. Як і те, що помістя М.Грушевського в Криворівні було спалене відступаючою російською армією з наказу “славного” генерала Брусілова…

Короткий період існування ЗУНР прийняли Волянські як дар Божий Україні і всіма силами включились у державотворення. Новий окупант – поляки – “належно” оцінили цю діяльність: 1920 року о.Волянського інтерновано й ув’язнено у Львові. В той час там перебувала молодша дочка – Кекилія, котра перед тим, склавши матуру, вчителювала у визволених Січовими Стрільцями селах Волині, працювала в редакції газети “Вперед” та жіночого журналу “Наша Мета”. В пошуках засобів до звільнення батька з-під арешту, звернулась Кекилія до комісара поліції – а ним виявився уродженець с.Кути Мар’ян Гардецький, що походив з мішаної українсько-польської родини. Справа вирішилась якнайкраще: о.Волянського звільнили, а Мар’ян Гардецький – правник за освітою – став його зятем. Волинські й Гардецькі повернулися на Гуцульщину, а незабаром о.Олекса був переведений парохом у село Соколівку (з 10 лютого 1923 р.). Тут судилось йому спочити, буги похованим і навіки стати частиною Гуцульщини…

Якщо про криворівнянський період о.Волянського відомо мало, то про соколівський – невідомо майже нічого. Невідомо нам тут, в Україні, бо в США, де нині проживають нащадки священика, 1966 року були опубліковані спогади внучки о.Олекси – Володимири Ценко “Мій дідуньо” [6]. Саме з цих спогадів довідуємось, що і в Соколівці, як у Криворівні, сіяв священик-просвітитель зерна національної самосвідомості, всіляко сприяв відвідинам Гуцульщини людьми відомими, а також молоддю, зокрема пластунами. Правда, на час переїзду о.Волянського в Соколівку багато хто з його гостей у Криворівні пішов з світу цього (Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський), інші опинились за кордоном (Грушевський, Олесь). Та й польська влада, на відміну від ліберальної австрійської, куди жорсткіше ставилась до проявів національної думки українців…

І все ж о.Олекса робив усе можливе й неможливе для укріплення парафіян у вірі – у Бога й національну ідею. Соколівська читальня “Просвіти” вважалася найповажнішою на всю округу, в 40-і роки з Соколівки вийшло багато бійців УПА і було дуже мало сексотів. У роки войовничого атеїзму, коли в усіх навколишніх селах церкви були закриті, а деякі перетворені в склади й “музеї”, соколівська залишалась діючою і на Великодень сходились сюди люди ледь не з піврайону.

Жителі Соколівки засвідчують, що у резиденції священика було багато різноманітних книг. Він охоче давав читати їх всім бажаючим, хоча й був людиною строгою, вимагаючи в церкві дисципліни і порядку. А ще кажуть, що були в резиденції фотографії Франка, Грушевського, Лесі Українки – все це загинуло у вогні 1945 року, коли нащадки Брусілова скрізь і всюди в Галичині бачили “бандьор”. Старий священик залишався на той час один. Його дружина – Марія з Бурачинських померла 1935 року, а через короткий час відійшов у Вічність і зять – Мар’ян Гардецький. Поховали їх неподалік соколівської церкви. У дочки Кекилії було троє дітей – Ірина (1920 р.н.), Володимира (1923 р.н,) та Олексій (1925 р.н.). В часи Другої світової війни Володимира вийшла заміж за працівника Українського Центрального Комітету Миколу Ценка, а Олексій, як вже говорилося, пішов у дивізійники “Галичини”. Зрозуміло, що чекати приходу радянських військ така родина не могла і в кінці війни подалася за моря-океани. В еміграції зустрілись Ірина Гардецька та житель Соколівки Василь Кушмелин і поєднали свої долі. А Олексій Гардецький одружився з українкою з Бразилії Євгенією Водонос. Гардецькі і Ценки проживають у Філадельфії (США), а Кушмелини – в Торонто (Канада). Зараз на американському континенті проживає троє правнуків і троє праправнуків Олекси Волянського.

А тоді, далекого вже 1945 року, після спалення резиденції, старий, одинокий священик перебрався доживати віку до хати соколівського дяка, а з ним і старша дочка – незаміжня й бездітна Володимира, вчителька німецької мови. Прийшов 1946-й, а з ним і львівський “собор”, що ліквідовував Греко-Католицьку Церкву. Аби уникнути неминучої висилки в Сибір, підписав 84-річний отець Волянський православіє, а наступного року помер. Всього 6 років пережила його дочка Володимира – обох поховано в Соколівці поруч з Марією з Бурачинських – дружиною та матір’ю.

У 70-х роках рідна сестра Миколи Ценка – чоловіка внучки о. Олекси, Ганна Поліщук, повернувшись з таборів, поставила на могилах священика і його старшої дочки кам’яні хрести. В головах Олекси Волянського хтось посадив калину – скорботний кущ України (зараз його вже нема – В.Г.). Час від часу могили Волянських упорядковують напередодні Великодня, а в поминальні дні засвічують там свічки. Думаємо, не за горами час, коли у Соколівці встановлять меморіальну дошку на честь тернополянина Олекси Волянського, а його ім’я і справи знатиме кожен школяр Гуцульщини.

ДЖЕРЕЛА

  1. Франко І.Я. Зібрання творів у 50-ти томах. – Том 50. — К.: Наукова думка, 1986. – С. 328, 329, 434, 567, 595, 596.
  2. Леся Українка. Зібрання творів у 12-ти томах.– Том II. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 260-262.
  3. Іван Франко у спогадах сучасників.– Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. – С. 487-500, 591-592.
  4. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка. Див. джерело №3. – С. 427.
  5. Спомини про Івана Франка. Львів: Бібліотека “Нового Часу”, 1927. – N57. – С.58-81.
  6. Ценко В. Мій дідуньо // Америка. – 1966. – 7 жовтня.

Опубліковано в збірнику: “Тернопілля’96”. Регіональний річник.– Тернопіль, 1996.– С. 113-117.


Share