Крути нашої слави

29 січня 1918 р. в українській історії відбулася  подія, виняткове значення якої має бути усвідомлене нашим суспільством. Поет Євген Маланюк писав: «Крути були початком нової доби в історії України. Дата Крут становить початок нашої визвольної  революції. Крути – це перше  зірвання лаштунків  невільничої комедії, що відбувалася  в час революції на землях України, перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо. І тому Крути – це воскресіння по довгих століттях обірваних  Полтавою визвольної війни».

У січні 1918-го Центральна  Рада ІV Універсалом проголосила: «Віднині Українська Народна Республіка  стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною  державою українського народу». Однак вже всередині січня на  українську землю вторглися  окупанти – російські більшовицькі війська під командуванням А.Антонова-Овсієнка та колишнього підполковника царської армії, лівого есера М.Муравйова.

З кожним днем чужинське військо все ближче просувалося до серця України – Києва. На захист столиці виступила молодь під командуванням сотника Омельченка. Поруч з вояками Центральної Ради, переважно юнаками Київської  військової школи ім. Б.Хмельницького, стали 300 добровольців січового куреня – студенти-гімназисти, серед яких були й діти 14-15 років.

У нерівному бою з шеститисячним більшовицьким  військом, який  відбувся поблизу станції Крути, що на Чернігівщині, 29 січня 1918р., майже всі герої-українці загинули. Полонених після жорстоких катувань більшовики розстріляли. 17 березня, після того, як окупанти на деякий час відступили, тіла кількох десятків юнаків були перевезені до Києва і поховані на  Аскольдовій могилі («Нація і держава», 18-30.І. 2006р., стор.1).

Спогади учасника  бою під Крутами поручника  М.Михайлика: «Мені видно було три чорні густі лави матросів, що пішли в наступ. Затріскотіли скоростріли, рушниці. Видно було, як падали на снігу чорні постаті матросів, але присувалися вони все ближче й ближче.

У нас уже було багато ранених і  сотня підходила до окопів. Тут уже були розміщені до бою сі наші сили й чекали з напруженням рішучого моменту. А він уже наближався. Густі лави сірих і чорних постатей ішли в увесь ріст. Змучена наша сотня пішла з резерву в рампу. З окопів затріскотіло  сорок наших скорострілів і рушниці трьох сотень юнаків та Студентського куреня. Падали чорні постаті, за ними йшли нові…  Посилали по набої до потягів за півтори верстви, вистрілювали їх  і знову посилали. Все перемішалося. Стріляли один в одного. Вдесятеро більше вороги – перемогли.

Почався скорий, уже неорганізований відступ до потягів, а москалі з криком «ура» кинулися  до станції, яку охороняло 50 студентів, переважно з тих, що не вміли стріляти. Два вагони, відведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Сестри й санітари наспіх перев’язували ранених. Потяги  рушили під вогнем ворога…» (М.Михайлик: «День16 січня 1918 р. в «Літописі Червоної Калини» ч.2 з 1932р., стор. 12-13; Іван Тиктор «Історії Українського війська, стор. 405).

Підготувала  Віра РАК,
науковий працівник   Косівського філіалу ІФОМВБ ім. С.Бандери.