Про людей хороших
Радість – у праці
Що потрібно людині, аби вона могла сказати: я щаслива! Очевидно, передусім, треба щоб була робота до душі, яка приносила б задоволення і радість, щоб усім єством відчувати — те, що ти робиш, що необхідне людям і суспільству. Можливо, не всі зі мною погодяться у такому визначенні поняття «щастя». Комусь воно видається надто приземленим, недосконалим. Але героїня моєї розповіді – щаслива. Пенсіонери часто запитують Галину Петрівну Якібчук, чи хотіла вона з дитинства стати листоношею. Уявіть собі, що ні. У школі вчилася добре, в атестаті – жодної трійки. Любила літературу, захоплювалася поезією Сергія Єсеніна і Володимира Сосюри. Шкільні подруги щодня забігали, кликали їхати на навчання до Києва.
Згадуючи дитячі роки, Галина Петрівна розмірковує над нелегкою долею наших сільських жінок. Звідки у них бралося стільки сил?
Здається, що мати її ніколи й не відпочивала. Лягали спати, а вона — в роботі, прокидалися – мати уже поралася у господарстві: корову доїла чи грубу розпалювала. Саме мама радила їй іти працювати на пошту листоношею. Галина Петрівна вважає, що роботу шанувати треба, тоді й тебе поважатимуть.
Батьки з дитинства привчали її до порядку й праці, адже в селі їх знали як людей працелюбних.
Перші кроки на пошті були нелегкими. Стала в нагоді наука матері, яка довгі роки працювала листоношею. Галина уже з перших днів роботи твердо засвоїла, що праця лиш тоді приноситиме справжнє задоволення, коли будеш любити свою професію.
Правду, мабуть, кажуть, що не одну стежину треба пройти, аби впевнено вийти на широку дорогу. Коли Галина Петрівна Якібчук збиралася йти працювати на пошту, то не відала, що це назавжди.
Лише з часом зрозуміла, що нікуди звідти не піде, бо знайшла своє місце в житті.
Дмитро ІЛЬНИЦЬКИЙ,
пенсіонер, с. Хімчин.
