Депортація
Евакуація, виселення, еміграція, імміграція, переселення, депортація – категорії, які пересічні громадяни часто трактують по-різному. Хоча між цими визначеннями є істотна різниця. Як правило, еміграція та імміграція носять добровільний характер.
Але це умовно, бо здебільшого люди покидають свою батьківщину через незадовільні матеріальні умови життя або переслідування їх за національними, політичними, релігійними та іншими ознаками.
Вони повертаються у свою країну, якщо у ній відбуваються зміни на краще.
Переселення у різний час здійснювалось і заохочувалось правлячими режимами з метою:
- а) створити опору правлячому режиму на захоплених землях;
- б) позбутися активної частини населення, критично налаштованої проти політики держави шляхом його переселення.
У ХVІІІ ст. Катерина ІІ переселила українських козаків на Кубань, і тим самим вона відразу, як кажуть, убила двох зайців: позбулася волелюбних козаків в Україні, які були загрозою для царського режиму, і створила в їх особі опору царського режиму в боротьбі з горянами Кавказу.
Звільнені козацькі землі були заселені колоністами з Німеччини, Болгарії, Греції, Сербії, Росії та інших країн. Їх наділяли різними пільгами, вони були опорою царської влади в Україні.
Визначення «евакуація» стосується:
- а) вивезення з театру воєнних дій у тил поранених, полонених, а також трофеїв та інших матеріальних цінностей;
- б) виведення військ із зайнятих ними раніше районів;
- в) вивезення цивільного населення та матеріальних цінностей з місцевості, що перебуває під загрозою нападу ворога або стихійного лиха.
Якщо названі вище категорії мають вимушений або добровільний характер, то депортація – це примусове виселення з місця постійного проживання окремих осіб або цілих груп населення за національними, релігійними та іншими ознаками. Як правило, до таких дій вдаються правителі тоталітарних, диктаторських режимів. Такими режимами у ХХ ст. були нацистський — у Німеччині та комуністичний — у Росії. Нацисти депортували євреїв, циганів та інших народів у концентраційні табори і знищували їх. Особливо масовими були репресії у період Другої світової війни. Комуністична влада СРСР в час війни депортувала ряд народів Північного Кавказу (чеченці, інгуші, карагаєвці та ін.), кримських татар та ін. у віддалені райони СРСР, які частково змогли повернутися на свою батьківщину після смерті тирана Й.Сталіна.
Після поразки у війні нацистської Німеччини з Польщі були депортовані калмики та українці. Слід зазначити, що калмикам у 1957 р. дозволили повернутися на свою батьківщину. Українці цього права не отримали. Навіть влада незалежної України за 20 років не спромоглася вирішити це питання і надати статус депортованих насильно виселеним українцям 65 років тому із українських етнічних земель, які після війни відійшли з волі переможців до Польщі. А це 19 тис. кв. м та 1,5 млн. осіб, переважно українців. За площею це приблизно територія сьогоднішніх Закарпатської та Чернівецької областей, разом узятих. Слід зазначити, що післявоєнний комуністичний уряд Польщі з допомогою військ НКВС та прикордонників СРСР депортував у 1947 р. 150 тис. українців, які категорично відмовились від виселення до СРСР, на північні та західні землі, які відійшли до Польщі від переможеної Німеччини (операція «Вісла»).
Посткомуністичний уряд Польщі не забороняє українцям повертатися на свої батьківські землі, іде процес повернення українцям майна. Як громадяни Польщі українці користуються перевагами, які дає участь Польщі в НАТО і Європейському союзі.
Натомість усі українські уряди та Верховна Рада не тільки не визнають виселенців депортованими (не вистачає у Верховній Раді голосів), а й не включають категорію цих осіб у списки громадян для безвізового в’їзду до родичів та на батьківські землі. Прикро усвідомлювати, що польський уряд і польська еліта, за винятком незначної її частини, більше турбуються про своїх громадян-українців, скривджених попередніми польськими комуністичними урядами, ніж українська влада дбає про своїх громадян, депортованих у 1945-1946 роках. А їх залишилося із сотень тисяч декілька тисяч. Це ті, які в час депортації були підлітками й дітьми.
Але і їм рідна українська держава відмовляє у компенсації моральних і матеріальних збитків, яких вони зазнали в процесі нелюдської і жорстокої депортації та рабської праці у колгоспах.
Слід зазначити, що місцева влада в регіонах, у яких осіли депортовані, а це – Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області, у межах своєї компетенції, приділяє належну увагу проблемам депортованих та їх спадкоємцям. У 2010 р. розпорядженням голови Івано-Франківської облдержадміністрації М.Вишиванюка та голови Косівської райдержадміністрації Я.Шинкарука відзначається 65-річчя депортації українців з Польщі. Таке відзначення відбулося у Рожнятівському районі. На черзі — «Лемківська ватра» у Ждині (Польща) та Монастириську (Тернопільська обл.). Заходи з відзначення 65-річчя депортації українців з Польщі відбудуться 26 червня у Кутах.
Саме в Кутах та Старих Кутах осіло найбільше українців депортованих, у 1945-1946 роках. Тут їх налічується біля 90% від загальної кількості. У меншій кількості депортовані оселилися у Косові, Рожнові, Кобаках, Слобідці та інших населених пунктах.
Серед відомих родин депортованих – ряд відомих і заслужених діячів у галузі мистецтва та культури, в господарському та громадському житті – це родини Головчуків, Федірків, Палчинських, Бегезів, Чупів, Хованців, Довгунів, Олійників, Салапатів, Мухів, Рйопок, Гаргаїв, Війтівих, Мазуриків, Гавранів, Вардзалів, Верхолів, Дацків, Липок, Пішаків, Маркуців, Худиків, Оскоріпів, Лехманів, Добровольських, Михайлишиних, Поступаків, Труханів та інших. Своєю самовідданою працею, наполегливістю і впертістю, характерною рисою лемків, вони зуміли не тільки вижити у важкі післявоєнні роки, а й зайняти належне місце серед громад.
Депортовані українці стали активними учасниками визвольних змагань та активістами відродження Української держави. І сьогодні депортовані українці та їх нащадки беруть активну участь у громадському і господарському житті у громадах, де проживають.
О. НІМЕЦЬ,
голова РО Товариства «Лемківщина».